Константин Деревянко - Украинка против Украины

В українській пресі прикра розмова з приводу жидів постає не вперше: на зорі нашої журналістики, як почала виходити "Основа", наші письменники вже наткнулися на жидівську справу — і на жидівський протест. Образившись на назву "жиди", "євреї" зняли суперечку, тую полеміку, з діячами "Основи" — і теж зводили річ на "Російську імперію" та на український "сепаратизм". Видно, 47 літ нічого не змінили. Так! Становище жидів поміж нами не змінилось: чи то "жиди", чи "євреї" — всі вони (і стяжателі, і поступовці) таким самим колючим "инородным телом" сидять у нас в печінках, як і сиділи: хіба те тільки змінилось, що за півстоліття ще виразніше об’явилося те, що почували душею наші націоналісти-народники" (12, 51).

Высказывая такие идеи, Пчилка сразу же столкнулась с цензурой. Причем, не с царской, а с настоящей: "Єсть така цензура — освячена давнім звичаєм, — що пережила й часи попередні, дожила й до теперішніх і містить в собі обидві властивості: вона й попереджальна , вона разом і каральна . Се та цензура, що глядить інтереси жидівства . Обсяг тієї цензури — широченний і сила її могутня, бо живе вона у всіх поступових часописах або й у всіх тих, що вважають себе такими, часом тільки торгуючи поступовим товаром (бо є й такі людці)… І бояться люди тієї подвійної цензури — дуже. Та й є чого боятись: хіба не страшно стратити ім’я "поступового письменника", а ще разом з тим і заробіток? Через те жидівській цензурі всі поступові письменники годять, навіть ті, що в душі мають неприязнь до жидів… Жиди до всього того звикли, давно зважили, що так і повинно бути. Проти їх повстає часом народна сила, вибухає в народі трагічна ворожнеча, але то повстає сила стихійна: сила ж інтелігентна, сила поступова мовчить або говорить тільки прихильно до жидів. В цьому поступовому письменницькому гурті жиди мають цілу армію — велику, могутню, слухняну. Одні часописи прямо-таки жидівські, другі — під їх впливом. Мати собі до оборони таку армію — багато значить!" (12, 63).

Очевидно, Украинка также относилась к тем писателям, кто "мовчить або говорить тільки прихильно до жидів". Поэтому Пчилка продолжала сражаться с врагами украинского народа в одиночестве. Между прочим, поймала на вранье еврейского историка Галанта, который отрицал тот факт, что евреи арендовали церкви на Украине; при этом искажал публикуемые им документы. Если в договоре было написано, что польский пан отдал в аренду имение с церквями "жиду Песахові і пану Миклашевському", то историк публиковал "попу Миклашевському". Киевский журналист А. Саликовский, защищая "историка", хулил уже православных священников. А "пан Галант сидить нишком і мовчки слухає, як через те одно слівце в його розвідці (попу, замість пану) ставлять "к позорному столбу истории" наше духовенство". Так Пчилка вступалась за православное духовенство: "Я не знаю, як назвати вчинок п. Ал. С-кого, що, не давши собі труду заглянути в самий документ , він поважився кинути ганьбу цілому станові людей, духовенству! Ось як чинять жидівські історики й жидівські оборонці" (12, 117). Но разве только они? Для некоторых украинцев (М. Драгоманов) и украинок (Л. Украинка) это сословие было опорой самодержавия и называлось "темна сила". Неужели в духовенстве может быть что-то хорошее? Если может, то оно там было и раньше. Но революционная интеллигенция (в том числе украинская) этого не признавала никогда.

Осенью 1927 г. академик Ефремов записал в дневнике: "Дійсність постачає анекдоти, яких не видумаєш. Прибавили платню керівникам жидівських катедр, зрівняли їх з академіками. Приходить наш Галант, питає, що новенького. Дають йому папірець. Подивився, поцмакав. "Ну, а Грушевский же где?" — питає. — "Нема Грушевського". — "Пускай винит себя, что не родился евреем!", — завважив Галант, сам єврей 96 проби" (12, 33).

Иногда против Пчилки использовали аргументы из писаний ее брата М. Драгоманова. Она защищалась так: "Люди забувають, що навіть у Святому Письмі оборонці самих супротивних думок знаходять (висмикуючи те, що їм хочеться , й минаючи те, чого їм не хочеться ) підпору кожен для своєї думки. Отак само виходить і тоді, коли люди, кажу, починають "битися Драгомановим" (12, 128). Она знала, о чем говорит. Именно так всю жизнь использовала Священное Писание в своих целях Украинка. Именно так поступали Шевченко, Франко, да и сама Пчилка.

Она продолжала сражаться в 1909 году: "Жиди, яко "чужородне тіло", сидять болячкою серед нашого племені, жидівство стає проти нас — у лаву з тими, що мають нас привести до втрати нашої національності, жидівство " проти нас, бо не з нами! " (12, 135). И в 1911 году: "Як казали, так кажемо й знов: жидівство є велике зло для нашого краю, для нашого племені — особливо; жидівство розрослось посеред нас великою силою, на економічнім полі й на культурнім, і вже так давить на нас, що треба боротися з цим злом. Боротися не погромами, а всіма тими способами, якими жиди перемагають нас" (12, 151). "Що ж до висловлення думок про жидівську справу, то тут панує просто якийсь жах! Бо коли б хто сказав хоч тільки те, що він не дуже великий прихильник жидівства, то зараз би його назвали "людожерцем", "чорносотенцем" і т. д. А хіба ж не страшно придбати собі теє тавро?! Страшно, справді єсть чого боятися, бо коли ви скажете ту "єресь", то се вам і в житті, у всій вашій практичній письменницькій кар’єрі, відгукнеться… Російсько-жидівська печать, а за нею й наші публіцисти, одлучать вас від церкви поступовців і тоді — нікуди ні з чим своїм не потикайся! А як же тоді в світі жити такому "отверженному" письменникові?.. От сей жах опинитися в такому становищі, мабуть, замикає уста "більшості поступових людей" (12, 150).

"Ми в "Рідному Краю" казали й кажемо: що жиди серед нас — "інородне тіло", котре росте за наш кошт і, розростаючись та зміцняючись, на всякому полі шкодить розвиткові нашого народного тіла, — "натурально" дбаючи про свою користь. Нас виключають з гурту "поступовців" усі "істинно прогресивні" російські журналісти, послугачі своїх панів-хлібодавців, жидівських видавництв, а за ними йдуть услід і "менші брати" російсько-жидівських журналістів, оті всі С. Єфремови, Владимири Дорошенки й інші, що теж докоряють "Рідному Краю" та його редакторці особисто за таку страшну для них річ, як "одкритий антисемітизм" — теє "предерзосне" "противленння жидівству" (12, 159).

В 1912 году вышла статья "Галицькі жиди й українські публіцисти": "…Чого вони стають ще й в оборону тих напасників, тих потайних ворогів нашого люду, що на кожнім ступні — і на широких міських стогнах, і по найглухіших селянських куточках — смокчуть, як ті п’явки, кривавицю наших людей, тиснуть їх, випирають з рідного поля, з рідних хат? Чому наші часописи не говорять так само, як про поляків, — про жидів? Адже се плем’я так проникливо-напасно й шкодливо всмокталося в ціле тіло Галичини, чинить таке зло в цілому краю, а нашому покволому людові особливо, — отже наші вартові повинні б, власне, "криком кричати" проти сих напасників, "шкодників"!.. Але вже, мабуть, не за горами той час, коли й "Дніпрові Хвилі", запорізький часопис, не тільки поляків картатиме, а скаже: "Як національна свідомість спалахне могучим полум’ям, народ порахує всі свої кривди! Уся одвічна староруська земля аж поза високі Карпати перейметься одним братерським духом і як паскудну нечисть струхне з себе і жидів, і євреїв. Так пам’ятайте ж це!" (12, 180).