Константин Деревянко - Украинка против Украины

Дело было во время первой русской революции, которая убедительно показала, "що народ наш можна намовити на злочинство: палити панські економії, різати худобу, вбивати панів і т. і.". Сестра Исидора вспоминала: "Про арешт Лесі в 1907 році можу докладно написати, бо пам’ятаю про це дуже добре (до різних деталей включно). Як прийшли робити трус, вночі, звичайно, то застали дома тільки Лесю, Лілю (сестра Ольга), Микося й мене, бо папа був у службовому відрядженні, а мама у Полтаві — видавала там "Рідний край"… Ордер на арешт був на ім’я Лесі й Ольги Петрівни Косач, себто мами, але Ліля сказала, що то на неї, бо ж вона таки Ольга Петрівна, і показала поліції свій лікарський диплом, виписаний на дівоче прізвище. Хоч і вона, і всі ми розуміли добре, що по маму тоді прийшли. Та Ліля свідомо зважилась удавати, що вона гадає, що то не до мами стосується, а що навіть коли після з’ясується там десь у жандармському управлінні помилка, то все ж пройде якийсь час і, може, маму тоді вже й не арештовуватимуть, і взагалі, що мама буде підготовлена до такої перспективи. Трус робили досить довго, але тільки в кімнаті Лесиній і Лілиній, і нічого з собою не взяли: ні рукописів, ні книжок, взагалі нічого. По закінченні трусу, зробленого поліцією, приїхав жандармський офіцер, подивився на протокол трусу і, згідно виписаного ордеру, арештував обох: Лесю й Лілю. Звичайно арештантів везе поліція, а тут несподівано жандарм сказав, що вони, коли хотять, можуть їхати самі. Очевидно, розумів, що втекти вони все одно не втечуть: дві жінки, та ще одна з них хвора! Так ото вони сіли на візника, котрого закликав їм поліцейський, і поїхали в участок… Їдуть вони в участок, а їх обганяє Микола Віталійович Лисенко, теж на візнику. З ним син Остап, що відпроваджав батька під арешт. А повернули на Паньківську, а там біля № 140-го Людмила Михайлівна Драгоманова з сином Світозаром (молодим тоді студентом) теж умощуються на візника — син проводжав матір до участка. А як приїхали в участок, то там застали уже Бориса Дмитровича Грінченка і ще декого з добрих знайомих українців — не пам’ятаю вже кого саме.

Як забрали сестер, то ми з братом Миколою зостались самі і одразу й не знали, що нам слід робити… Дядя Гриша жив дуже близько від нас. То я зважила як найшвидше піти до нього порадитись, що маємо робити. І ото ледве світало пішла я до дядька. Він одразу заявив: — Едем сейчас же в жандармское управление, — подивившись на мене додав, — пойди оденься прилично… Було 10 годин ранку. В жандармському управлінні застали душ десять знайомих — все родичі арештованих тої ночі. Сидять люди в почекальні і терпеливо дожидаються своєї черги. Виходить ад’ютант жандармського полковника, каже, кому до начальства. Ми увійшли. Дядько не сідає, нетерпляче поглядає навколо. Підійшов ад’ютант і питає, по якій справі: "по какому делу?" "По личному", — відповідає дядько і протягає йому свою візитну картку. І що то значить, коли людина поводиться з певним апломбом, з незалежністю! Це робить на людей враження. Дядько жодного високого становища не мав, не мав ніяких протекцій у "високих сферах". Був собі "статский советник в отставке" і нічого більше такого, щоб мало якусь вагу в жандармському управлінні. Всі інші, "без апломбу", залишились чекати покірно своєї черги.

— По какому делу, — спитав начальник, — чем могу служить?

— Да вот, арестовали моих племянниц, — почав дядя Гриша з обуренням, — что это за произвол? В чем их преступление?..

Жандармський полковник у дуже коректній формі відповідав:

— Для задержания были основания, но мы их скоро выпустим. Не волнуйтесь… Быть может, их уже отпустили.

З тим ми й повернулися додому. А дома на нас уже чекали Леся й Ліля — недавні арештантки. Вони розповіли, що на допит їх не викликали, а тільки взяли з них підписку про невиїзд з Києва. Того ж таки дня, трохи пізніше, випустили й інших українців з цієї серії, заарештованих вночі. Згодом дізнались, що ті арешти були зроблені за провокацією чорносотенної газети "Киевлянин", яка доносила, що "мазепинцы затевают отторжение Малороссии". Цю прикру історію потім називали "украинская ночь". В спогадах самих учасників цієї події (Лисенко М., Драгоманова Л.) ця історія іноді виглядає анекдотично, бо кінчилась без великої шкоди для них. Але, звичайно, що й самі арештовані і їхні родини пережили прикрі години тієї ночі. Та й пізніше все чекали всяких несподіванок від свавільного III-го "отделения". Наша молодь — брат Микось, Зоря Драгоманов — та й інші, що належали тоді до різних революційних партій, почувалися ніяково із-за того, що їх не арештували, а їхніх старших — батьків, матерів, сестер — яких вони вважали за поміркованих, льояльних до влади і взагалі легковажили їхньою діяльністю на громадській ниві" (11, 223).

Украинка сообщала матери: "Якась чисто божевільна історія: натаскати людей, не раз хворих і старих, по участках і, не спитавши навіть нічогісінько, відпустити восвояси, — кому й на що потрібно, щоб люди сі одну ніч не ночували дома? Нам з Лілею ще сяк-так було: камера більш-менш чиста і товариство не уголовне, та ще Грінченко, що був нашим vis a vis по камері, поділився з нами присланою йому з дому стравою (дав пляшку гарячого молока і дві котлети), то, значить, ми й без сніданку не зостались. Найгірше було дядині, бо її затаскали аж в Лук’янівський участок (ми були в Либедському), де взагалі дуже погано, та й при її здоров’ї та настрої се вже дуже непідходяща річ. Прикро було теж Модестові Филиповичу, бо в жінки його саме було воспаленіє легких, та й сам він тільки що перед тим перебув тяжку інфлуенцу. Ну, все ж таки нікому не трапилось великого лиха, і то добре". Так выглядела самая страшная репрессия царизма в жизни Украинки. Дай Бог каждому только таких "репрессий". Как говорится: "Да, Россия величественна: голод, невежество, преступления, лицемерие, тирания без конца, и все эти страшные несчастья огромны, колоссальны, грандиозны".

После первой русской революции некоторым стало ясно, что революция — это никакой не выход из положения и никаких проблем она не решает. Но, к сожалению, таких людей было мало. Максим Славинский в своих воспоминаниях приводит слова историка В. Антоновича, который в 1908 году говорил: "Ота нібито революція, що її ми зазнали, — це лише вказівка, чого треба чекати за якийсь десяток літ. Прийде ще раз не нова революція, а новий бунт, але вже не такий нікчемний, як отой перший. Буде щось страшне, щось схоже на те, що відбулося в Московщині в початках XVII століття, але ще гірше. Вони винищать усе, що тільки можна винищити: шляхту, купецтво, духовенство, інтелігенцію; й самого царя в калюжі втоплять. Розграбують усі багатства; коней і коров переріжуть, а про людей нема що й казати. А найгірше постраждає Україна. Тяжко собі й уявити, що перебуде наш народ, але з певністю можна сказати, що загинуть у боротьбі з москалями сотні тисяч, а може, й мільйони українців. Зруйновані будуть наші міста, — чи не загине й Софія Київська… Спалені будуть села, сади вирубані, поля бур’яном заростуть" (цит. по: 10, 219).