Константин Деревянко - Украинка против Украины

Так стоило ли раздувать революцию? Тот же Антонович, например, всю жизнь был горячим поклонником революционного Гейне. Однажды в связи с надзором полиции он даже заболел, но его быстро излечили оригинальным способом: "Лікар не тільки не заборонив мені читати книжок, а навпаки — радив читати, особливо те, що до вподоби. Мені дано твори Гейне, що здавна подобались мені своєю щирістю та глибиною думки, і за днів кілька я почав одужувати" (16, 363). Только недалекий человек не понимает прямой связи между революционным словом и революционным делом. Но разве может быть ограниченным человеком профессор истории? Оказывается, сколько угодно. Вот один пример из жизни Антоновича. Его знакомый побывал на концерте знаменитого Пабло Сарасате:

"— Скрипаль зачарував усіх; навіть діти переживали якийсь особливий настрій…

Говорив я з жаром, з запалом, бо ще був переповнений свіжим враженням. А коли скінчив свій довгий монолог, Антонович лагідно посміхнувся і промовив:

— Отже, я дивлюся на скрипку інакше… По-моєму, скрипка не що інше, як відомої форми дерев’яний ящик, на який натягнено скручені баранячі кишки, а скрипаль водить по ним пасмом кобилячого хвоста.

Я занімів от здивування. Через хвилину Антонович додав:

— Музика для мене взагалі не існує… Я її не розумію, а особливо скрипку" (16, 368). Ну что ж, на всякого мудреца довольно простоты.

Еще пример путаницы в головах. Видный деятель киевской "Громади" композитор Н. Лысенко писал музыку к революционным виршам Шевченко ("Як понесе з України у синєє море кров ворожу, отоді я і лани, і гори, все покину і полину молитися до самого бога, а до того я не знаю бога…") и Франко: "Вічний революціонер" написаний влітку 1905 року на дачі в Китаєві… Привітавшись, збуджено почав ходити по веранді. Нам всім здалося, що він приніс якісь важливі політичні новини (тільки ними й жили в той бурхливий час). Та несподівано для всіх Микола Віталіович підійшов до рояля, відкинув кришку і вдарив по клавішах. Незнайомі звуки все росли й міцніли, тривожні, закличні. Та ось у мелодію вплелися слова:

— Не знаю, чи це минеться так авторові, але гімну забезпечене довге життя, — зауважив хтось з гостей. — Ви, Миколо Віталійовичу, не пісню, а бомбу створили" (16, 377). Уже после первой "неудачной" русской революции (когда многим стало ясно, что натворит революция "удачная") он продолжал дуть все в ту же революционную дудку, причем в трогательной интернациональной симфонии с русскими революционерами. Его сын вспоминал: "В 1911 році "Український клуб" готувався відзначити 50-ті роковини смерті Т. Г. Шевченка. За участю батька була вироблена широка програма Тарасових вечорів з доповідями, читанням віршів, концертами тощо. Готуючи урочистий концерт, Микола Віталійович написав на слова В. Самійленка кантату "До 50-річчя з дня смерті Т. Г. Шевчен-ка"… За наказом царського міністра внутрішніх справ, всяке громадянське вшанування пам’яті Шевченка на території України було заборонено. Що ж діяти?.. Тут трапилась ще одна, радісна для батька, подія. Справа в тому, що на Москву царська заборона не поширювалась. Скориставшись цим, московський гурток українських артистів ("Кобзар") та українське громадянство Курська вирішили урочисто відзначити 50-річчя з смерті великого Кобзаря в серці Росії — Москві, а також у Курську.

На запрошення "Комітету по влаштуванню вшанування Т. Г. Шевченка" охоче відгукнулись кращі сили української трупи М. Садовського, солісти московської опери, серед яких була і А. В. Нежданова. Для участі в концертах батька запросили до Москви і до Курська. Концерти перетворились для Миколи Віталійовича на своєрідний творчий звіт Москві, Росії. Шевченківські концерти в Москві і Курську надзвичайно підняли настрій батька.

— Хоч і не на рідній Україні, а таки вдалося нам за допомогою російських братів, у сім’ї братній пом’янути Тараса. І добре пом’янути, — поділився він з нами своєю радістю. З особливою теплотою Микола Віталійович говорив про Нежданову. Декому з відвідувачів клубу батьків настрій не сподобався.

— Не слід було вам, українському Бояну нашому, їздити в ту Москву. Хіба не росіяни заборонили Шевченкове святкування? А ви, наш батько, надія наша, до росіян їздите та ще й не нахвалитесь ними, — пам’ятаю, так "відчитував" Лисенка клубний діяч з націоналістичної братії.

— Е, добродію, як вже почали про росіян, то треба до кінця розібратись, — рвучко, всім тілом повернувся до нього батько. — Так, так, треба, добродію, добре розібратись, які росіяни заборонили Шевченка і до яких росіян я їздив. Хто визволяв Шевченка з неволі кріпацької?

Жуковський і Брюлов — росіяни. Цар російський засилає Тараса в солдати. А хто його вдруге визволяє? Може українські панки, які від нього відвернулись, мов од прокаженого? Ні, знову-таки петербурзькі друзі — росіяни. Міністр його "великомордія" забороняє Шевченка, а хто співає Тарасові пісні на московській сцені? Нежданова — цариця російської опери. Отаке-то, добродію! А то, землячки, все дзвоните в усі дзвони: росіяни, росіяни, а нема того, щоб подумати, хто з них народу українському справжній ворог, а хто брат рідний!

Батько так розхвилювався, що одразу пішов додому: серце розболілось" (16, 378). Что тут скажешь? Кобзари всех стран, соединяйтесь!

На сестре композитора Софии Лысенко был женат видный деятель киевской "Громады" писатель М. Старицкий. Пчилка писала: "Вспомнили, что трудится Михаил Петрович давно — и в 1894 году устроили его 30-летний юбилей. Этот юбилей был отпразднован в тесном товарищеском кругу, быть может, чересчур тесном: решено было отпраздновать юбилей исключительно в кругу товарищей, следовательно, без участия дам. Не знаю, почему именно к этому празднику, 30-летия литературной деятельности Михаила Петровича, приложен был архаический принцип Запорожской Сечи" (16, 392). Комментатор объясняет: "Эта архаическая форма дискриминации применялась также и в работе киевской Старой громады, на заседания которой женщины не допускались. Исключения делались только для Анны Берло, о чем она с гордостью сообщает в своих мемуарах. В свою очередь, дамы из Общества дневных приютов, организованных Громадой, не допускали в свою среду мужчин" (16, 393).

Женский вопрос однажды обсуждался с подачи видного деятеля Киевской громады К. Михальчука: "Щирий і глубокий патріот, людина великих наукових здібностей та знань в ділянці філологічній (був членом-кореспондентом Російської академії наук), він якось незмірковано одружився без почуття національно-громадської спільності і до того ж повинен був заробляти на хліб на посаді в знаній в Києві пивоварні… Гіркий досвід власного життя був причиною, що коли обмірковувався статут Товариства українських поступовців, то Михальчук дуже настоював, аби заведено було до статуту пункт, що заборонив би членам організації братися з неукраїнками… Але, не зважаючи на такий наочно сумний приклад, пропозиція та перепала" (16, 417).