Константин Деревянко - Украинка против Украины

— "Та дурна істерія, хорея, слабість серця чибіс її зна, як вона зветься";

— "Сей конвульсивний напад не перший і неостатній, бо я тепер взагалі трохи біснувата";

— "Вся ця диявольська аптека";

— "Стан душі "як у чорта перед утренею";

— "Диявольськи ніяково";

— "Кінчаю листа як диявол";

— "Все ще чортовиння знов розпочинається";

— "Щоб не дуже як диявол оглядати";

— "В Києві всяка "правильность режима" пішла до диявола";

— "Я вже було просто "до чортиків" дійшла";

— "Ну і чорт з ними, коли так";

— "Та нехай їй чорт, тутешній дирекції";

— "На Кавказі сам чорт не розбере, де та малярія єсть, а де її нема";

— "Коли я можу жити тільки в Єгипті, та й то з якимсь "інтерстиціальним" бісом в тілі";

— "Коли б мені здоров’я і гроші, то я б ніякого чорта не просила, сама дала б собі раду";

— "Коли б мене чорт не прибив до ліжка, то, може б, діло було скоріш";

— "Я не написала Вам ні разу "через тих чортів", як було обіцяла";

— "Де мене тільки чорти не носили і куди ще хотять понести?!";

— "І ось усе чортовиння знов починається";

— "Чим чорт не жартує";

— "А щодо "легіона чортів", то й вони не найсильніші, і проти них знаходиться сила…";

— "Чорт зна куди і сила й час ішли";

— "Ті чорти, як почнуть сіпати, то вже трудно відчепитись";

— "І вродиться ж отакий чортовий організм!";

— "Ет, та чорт з ним, нарешті!";

— "Чорт знає, що таке!";

— "Мене аж чорти беруть, що оце мушу в хаті сидіти".

И так далее в том же духе в течение всей жизни. Если сюда добавить бесконечные "Цур їм"( "Нехай їй цур!"; "Та цур їм, лихим!"; "А нехай йому цур врешті!"; "Та цур їм врешті"; "Хай їм цур!"; "Цур їй!"; "А врешті, все одно — цур їм!"; "А цур їм навіки"; "Ся зима збридила мені Киїїв — цур йому!"и т. д., и т. п.), то получаются неповторимые особенности эпистолярного стиля. А стиль — это человек.

"Ну и что тут особенного? С кем не бывает? Подумаешь, слова-паразиты?" Да, слова-паразиты. Но за этими словами-паразитами стоят именно эти сущности-паразиты. И если ты их регулярно поминаешь, то они — тут как тут. Если человек регулярно поминает нечистых духов, то они его тоже не забывают и паразитируют на нем. И в жизни, и в творчестве. (А за словами "Отец", "Сын", "Святой Дух", "Богородица" — стоят именно эти личности. Кто их поминает и к ним обращается, тот входит в общение именно с Ними).

Один из последних трудов, который разыскивала Украинка при жизни, назывался "Знадоби до галицько-руської демонології" (сей останній найбільш мені бажаний)". Эта книга была нужна для реализации замысла, который по первой строчке называется "Яка ж дивна, яка ж дивна оця щаслива сторона!.."В нем впечатляет уже простой перечень действующих лиц:

"Морока.

Домовик.

Дід запічаний.

Дід покутный.

Відьма родима.

Відьма учена.

Злидні.

"Фараони", що співом надять в "Золотий город", що зблизька сірий. Виряджають шукати зброї від злиднів на дні моря.

Рахмани.

Песиголовці, одноногі людоїди, що скачуть попарі або гуртом, обіймаючись позашиї, — від сих лютих навчається доброго єднання".

Одноногие людоеды, которые скачут по двое или группой (коллективом), обнимаясь за шеи — как наставники доброго единения. Такое не забудешь (только бы не приснилось). Вот такими замыслами была обуреваема Украинка в конце жизни. И видела все это как наяву:

"Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу розслаблена, як порожня торбина. Отак я писала "Лісову пісню" і все, що писала остатнього року". Зеров говорил: "В останніх роках життя Леся Українка завжди мала високу температуру ввечері, і та температура її виснажувала. Коли ж вона бралася писати, то писання її мучило ще більше: це була друга гарячка, друга маячня, що приносила їй нові образи. Нові видива, розмови. Задуми, деталі намислів, віршові рядки — все це треба було занотовувати, записувати, поспішаючи, — поки є сила і снага…" Содержанием этой "маячні" зачастую была всевозможная нечисть.

А первый раз поминание нечистой силы встречается в письме пятилетней девочки к дяде и тете Драгомановым: "Мене перезвалы на Лесю. Миша колысь нарысовав на сьтіні чорта та шче на дверях напысав козячі ріжкы і якесь лыце…"

В этом же возрасте ребенок узнал и про мавку.

Зеров был прав: "антихристиянська, майже ніцщевської сили проповідь сполучалася у Лесі Українки майже з поганським культом природи" (2, 2, 396). К язычеству она относилась очень и очень уважительно. Забужко справедливо замечает: "Тільки таким шанобливим евфемізмом — "релігія предків моїх", "релігія батьків моїх" — Леся Українка всюди й величає поганство , терміна ж "поганство" уникає (між іншим, як і "єресі"!), і не дивно: то поняття-присуди, що походять із дискурсу влади, з "енкратичного соціолекту" (у чорновій версії драми "У пущі" Річард Айрон на заввагу, що бути митцем — значить бути "поганином", відповідає: "Ну, коли так, То я повік поганином зостанусь, Хоч би сім раз на день мене хрестили!" — credo, під яким з певністю підписалась би й авторка). Зрозуміло, що єретики не звуть самі себе "єретиками", подібно як партизани не звуть себе "бандитами", і Українчин "не-ортодоксальний" словник у питаннях релігійних номінацій чи не найкрасномовніше зраджує її дійсні вірознавчі преференції власне тим, що не є нейтральним, як у типової "вільнодумної інтелігенції" її доби (навіть у Драгоманова!)" (10, 374).

Одним из главных ее произведений была "Лісова пісня". Закончив свою "пісню", она писала матери: "А я таки сама "неравнодушна" до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша… Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку "в умі держала", ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами…"Тогда ребенку было пять лет.

"Потім я в Колодязному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка".

В это время ей было 11 лет. В Бога она не верила, а в мавку — даже очень. Одна из ее сестра вспоминала: "Найбільше ж Леся згадувала з приводу народної творчості с. Жаборицю на Звягельщині, куди мама вивозила із Звягеля Лесю, ще зовсім маленьку, й брата Михайла літувати з свідомим наміром (як вона сама розказувала мені), щоб вони прой-малися там українським народним духом. Леся прекрасно пам’ятала перебування в Жабориці, дарма що була там малою… Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці, те або те відбувалося там. В Лесиній "Лісовій пісні" нема ні одного персонажа, ні одного повір’я, ні одної мелодії, щоб були мені незнайомі, — все то мої знайомі поліські, все те я чула і знала ще в Колодяжному…"