Андрей Ваджра - UKRAINA: От мифа к катастрофе

Старались не отставать украинофильские деятели и в других отраслях литературы. Так, при рассмотрении цензурой в 1894 г. рукописи басен Л.Глибова было установлено, что из 107 помещенных там произведений, 87 заимствованы у И.А.Крылова и лишь переведены на малорусское наречие (потом выяснилось, что цензор еще не все заимствования обнаружил), а остальные взяты у других, менее известных русских авторов. Между тем, издатели (сам Глибов к тому времени умер) пытались выдать эти басни за оригинальные сочинения «украинского байкаря». Цензура книгу запретила, после чего посыпались жалобы на притеснения и (самое интересное) украинофилы добились-таки разрешения издать сборник басен, хоть и в несколько сокращенном виде». [112] Каревин А.С. Русь нерусская. (Как рождалась “рідна мова”). – М.: Имперская традиция, 2006. С. 17.

Безусловно, говорить о создании целой «украинской» культуры в XIX веке не приходиться. Слишком уж малочисленной и бездарной в своей основной массе была секта украинствующих. Поэтому дальше графоманских псевдоисторических опусов Грушевского и вала никчемных литературных поделок она исторгнуть из себя не смогла.

Как вынужден был с сожалением констатировать в 1892-ом идеолог украинофильства и непримеримый враг русского самодержавия Драгоманов,

«не один уже десяток років чуємо ми про самостійність українського письменства, про його право бути рівним з російським і т. ін. Тільки ж дійсна праця українських письменників зовсім не відповіда таким претензіям, а в письменстві, може, ще більше, ніж у чому другому, право без праці, котра дає силу, не має ніякої вартості: буряти, напр., мають, може, ще більше право мати свого Шекспіра, ніж англічани, котрі з певного погляду могли б задовольнятись латинською мовою, та, отже, англійського Шекспіра увесь світ чита, а про бурятського не чути». [113] Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу.

В своей книге «Литературное и политическое украинофильство», изданной во Львове в 1898 году, галицийский публицист Мончаловский цитирует доклад бывшего украинского социалиста, предназначавшийся для Второго съезда «Русско-украинской радикальной партии» [114] Одним из ее организаторов и лидеров был И.Франко. , состоявшегося во Львове 3-4 октября 1891 года. В этом докладе, в частности утверждалось следующее:

«украинофильскія чаянія получили, какъ извЪстно, совершенно иное, утопическое конечно, направленіе. Оно создало - чего только въ видЪ курьеза и исключенія создать невозможно? - и кой-какую литературу. Но что значить эта литература - и по содержанію и по формЪ - въ сравненіи съ тЪмъ, что даетъ УкраинЪ совокупная дЪятельность всей литературной Россіи, включая сюда, конечно и всЪ почти творчеекіе элементы самой Украины? Что значить Марко Вовчокъ въ сравненіи съ авторомъ «Записокъ охотника»? Что единственный Шевченко даже - съ Пушкиномъ или Некрасовымъ? Что такое «Основа» въ сравненіи съ «Современникомъ»? Ничто или очень мало. Не «Сіонъ», не Катковъ, не Юзефовичъ, даже и не указы тутъ виноваты, какъ думаютъ подчасъ проницательные украинофильскіе поносители. Сама жизнь «виновата». О литературныхъ произведеніяхъ на «украинскомъ» языкЪ послЪ Шевченка за очень и очень рЪдкими исключеніями и говорить нечего. Макулатуры обиліе. Скудныя по содержанію и блудныя по идеямъ, произведенія эти и по языку, именно благодаря «чистотЪ» языка, еще болЪе чужды дЪйствительной жизни». [115] Мончаловский О.А. Литературное и политическое украинофильство. Львов., 1898. С. 145-146.

В том же смысле, с сожалением высказывался и апостол советской украинизации Скрыпник:

«Во времена котляревщины, гулаковщины, артемовщины и т.п. украинская литература была лишь провинциальной литературой, дополнительной к русской, это была литература гопака, горилки, дьяка и кумы. Этого характера украинская литература не лишилась даже во времена Шевченко, Кулиша, Марка Вовчка и других». [116] Скрипнік М. Підсумки “літературної дискусії” // Більшовик України. 1926. №1. С. 31.

Пантелеймон Кулиш, которого сейчас считают основоположником украинской литературной критики, был вынужден признать в 1857, что «наша словесність южная тількощо прокидається послі довгого сна; у нас нема такого ряду писателів, як у москалів од Ломоносова до Пушкіна…». [117] Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані. – Нью-Йорк – Торонто: «Українська вільна академія наук у США», 1984. С. 95.

В 1869 в одном из своих писем к галичанину Барвинскому, он дает советы относительно написания учебника по украинской литературе, характеризуя ее представителей таким образом:

«Оце ж переберу Вам леєстрик поодинцю. Гоголь Василь не додав нічогісінько українському слову. Про його пробу комедії годиться хиба в історії словесности спом’янути, а в читанці їй нема місця. Максимович «казав казане». Не така се натура, щоб появити хоч найменше джерельце творивства, та ще в такому великому ділі, як слово. […]

Костомаров має велику заслугу в історії, а в розвою слова - ніякісінької. Всі його вірші - без поезії і без смаку мови. - Перекладувати «Кремуція Корда» - зовсім не до ладу. Метлииський - у всьому нікчемність, навіть у виданню збірника пісень. Вірші його - горох у шкуратяному решеті.

Петренко - приший кобилі хвіст; нате й мій глек на сироватку; знайте мене перепечайку, що на воротях тісто. Метлинський - великий поет перед ним.

Кониський ні єдиної форми не ввів у нашу мову, а котору брав готову, то так, як та жінка, що казала чоловікові: «Не журись, чоловіче, що люде пізнають крадене борошно пшеничне: я так спечу, що воно здаватиметься гірш житнього».

Кузьменко писав чужими руками, як уже я вмовив у першому листі.

Кулик у своєму болоті може й голосний мав писк, а в громаді того писку не було чути.

Навроцький - без таланту чоловік, хоч і добрий. Цись - погань. […]

З Котляревського можна брати тільки те, що в трьох первих піснях «Енсїди»; бо останні звелись на московщину, писану, ніби українщиною, і все в них мляве. З «Наталки [Полтавки]» нічого не треба брати, бо вона держиться на кону піснями та розмовами, а вартості драмової не має.

З Квітки – «Перекотиполе» не дає типу українського: се річ припадкова. Душогубство в нас інше - не за гроші. Візьміть із «Мертвецького Великодня», з «Козир Дівки». Не треба чіпати «От тобі й Скарб!», бо він з’їхав на дурницю, а в літературних творах велика річ: finis coronat opus. Одна «Маруся» дає багацько з себе до читанки. З «Салдатського Партрету» добре б узяти про кабаки та про москалів на ярмарку: се - народний погляд, а комізмом відміняється від «Марусі». [118] Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані. – Нью-Йорк – Торонто: «Українська вільна академія наук у США», 1984. С.194-195.