Александр Войцеховский - Без права на реабилитацию

Стецко оправдывал надежды хозяев. В ноябре 1964 года им была проведена Х-я конференция Антибольшевистской лиги народов. На ней Стецко разглагольствовал о двух противоположных концепциях борьбы в мире: империалистически-московской и АБН. Он призвал «свободный мир» порвать все контакты с Советским Союзом и его сателлитами, создать экономическую блокаду и повести политическое наступление, укреплять «освободительное движение», чтобы убрать из ООН представителей коммунистических стран, создать вокруг них кольцо антикоммунистических радиостанций и центров, наконец, попросил увеличить военную помощь освободительным движениям «порабощенных» народов.

Стецко внимательно следил за правительственными делегациями, которые выезжали за границу. И он появлялся там, где ему было выгодно. Так, когда в Швецию прибыла советская делегация, Стецко демонстративно возложил венок у памятника королю Карлу ХІІ, давая понять, что он и руководимая им ОУН чтят память предателя Мазепы и остаются ей верны.

В 1967 г. в дни празднования 50-летия Октября в Нью-Йорке была осуществлена по инициативе Я. Стецко акция создания антибольшевистского Международного Конгресса свободных украинцев (в украинской транскрипции СКВУ) [7]. Конгресс заявил о своем намерении сплотить все мировое украинство в направлении борьбы против коммунизма, за развал советского федеративного государства и построение на его развалинах независимого украинского государства. Периодически СКВУ заседал то в США, то в Канаде, а с развалом Союза ССР и провозглашением независимой Украины ежегодно СКВУ заседает в Киеве. В 2005 году он также заседал в Украине под патронатом «оранжевой власти».

Как Президент АБН, Стецко преодолевал огромные расстояния. Куда только не носило плюгавого «экс-премьера», то в Сайгон, то на Тайвань с визитом к президенту без государства Чан Кайши, то к южнокорейскому ставленнику Пентагона. От всех, кто принимал его, Стецко принимал подношения. То заем, то «дотацию», а то и прости дорогостоящий автомобиль. Платил за это обещаниями тверже бороться за «соборную и самостийную». В своих выступлениях Стецко беспардонно делал ставку на ракетно-ядерную войну, призывал реакционные круги империалистических государств к быстрейшему развязыванию ее [3, с. 281].

Конгрессы СКВУ также были направлены на обострение международной обстановки [8].

В 1972 году в Мехико проходил конгресс Международной антикоммунистической лиги. Делегация украинских националистов состояла из 22 человек. В выступлениях Стецко и других украинских делегатов акцентировалось внимание на всяческую поддержку НАТО, на усиление давления на Советский Союз. Подчеркивалось, что Москва, якобы хочет закрепить за собой «статус-кво» завоевателя в Европе и стремится к завоеванию всего мира.

В подобном духе проходила конференция АБН в Мюнхене. В своем докладе Я. Стецко пространно разглагольствовал о том, что «в российской империи якобы никогда не будут осуществлены права человека» [8, с. 366, 367]. Внимание акцентировалось на «подъяремном» положении Украины в составе Союза ССР. Не случайно США отмечали 40-летие провозглашения бандеровцами «акта» 30 июня 1941 года. По этому поводу Стецко призвал американских конгрессменов активизировать дальнейшую помощь украинским националистам для продолжения антисоветской деятельности. И конгресс США пошел им навстречу, увеличив ассигнования на свои «довооружения». 13 июня 1982 года президент Р. Рейган подписал декларацию о проведении «Недели порабощенных народов».

Можно было бы продолжить разговор о деятельности Ярослава Стецко, «экс-премьера», «мини-фюрера» и т. п. Во всяком случае, никакого добра для Украины не было от этой деятельности. «Пусть погибнет вся коммунистическая Украина, — каркал Стецко, — это не так уж и страшно., ибо новые кадры придут из Торонто, Лондона, других городов Запада» [9].

Таким он был до последних дней жизни. Умер врагом социализма и советской власти 5 июня 1984 года в Мюнхене.

1. Гомін України. — 1986. — 30 липня.

2. Войцеховский А. А., Ткаченко Г. С. Украинский фашизм. — К., 2004, с.37.

3. Дмитрук К. Безбатченки. К., 1980, с. 193–194.

4. Войцеховский А. А., Ткаченко Г. С. Без срока давности. — Харьков, 2001. С. 163.

5. Українська думка. — 1986. — 10 липня.

6. Дмитрук К. Е. Крестом и трезубцем. — М., 1980. — С. 99.

7. Беляев В. Формула яда. — М., 1970. — С. 67.

8. Антибільшовицький блок народів: Збірник документів і статей. 1971–1975 рр., 1982. Т.4, С. 20, 21.

9. Радянська Україна. — 1990. — 22–23 вересня.

Коли влітку 1998 року на сторінках деяких радикал-націоналістичних видань з'явилася «посмертна згадка», свідчило це лише про одне: закінчив свій життєпис один з тих, кого аж ніяк не віднести до найкращих представників роду людського. Можна багато просторікувати щодо співвідношення факторів об'єктивного та суб'єктивного плану, недвозначних моментів зламу історичних епох, але є, на наш погляд, незаперечним: Микола Лебедь (в літературі подекуди зустрічається і інше написання цього прізвища — «Лебідь», але тут і надалі користуватимемося розміщеним на обкладинці його книги «УПА») в історії України залишиться тим, ким він був насправді. Колаборантом і організатором етнічних чисток.

До націоналістичного руху син дрібного кравця з Жидачівщини долучився ще в гімназійні роки. Лебедь належав до другої хвилі, яка на відміну від своїх старших керманичів, що еволюціонували від доволі консервативних (а то і ліберальних) до радикальних поглядів, отримувала вишкіл в дусі інтегрального націоналізму УВО-ОУН. Радикалізації теоретичних уподобань та практичних дій сприяла вкрай напружена ситуація в Польщі, де на складні економічні проблеми накладалося різке загострення міжнаціональних відносин як результат курсу режиму маршала Пілсудського.

Йшлося про намагання законсервувати на теренах Галичини і Волині дискримінаційну специфіку соціально-класової структури, штучно стримувати зростання представництва українців в робітничому класі, мінімізувати їх роль в торгівлі, освіті, культурі, тим більше — в органах управління. Зокрема, влада різко обмежувала прийом представників непольських національностей на державні оборонні, залізничні, поліграфічні, нафтодобувні та ін. підприємства. Згідно даних перепису 1931 р. серед греко-католиків (методика перепису підміняла національну належність конфесійною) Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств частка зайнятих в сільському господарстві складала 88,7 %, робітників та ремісників — 5,8 %, тих, що проживали на доходи від торгівлі, роботи на транспорті — 0,8 %, зайнятих в громадській діяльності, освіті та культурі — 2,1 %, домашню прислугу — 1,1 % (1). Соціальний визиск в умовах загальної економічної кризи, від якої на зламі 20–30-х років XX століття потерпав весь капіталістичний світ, ставав ще помітнішим.