Олександр Волков - Нариси з екзистенціальної аналітики педагогічного дискурсу

d) Необхідність критики дискурсу

Виявлення цих суперечностей стає можливим за допомогою критики (від грец. «kritike» – мистецтво розбирати, судити) дискурсу, яка є мистецтвом прояснення смислів, які покладені в основу існування. Вона передбачає виявлення тих смислів, які суб’єкт зберігає в підгрунті самого себе, які утворюють, як було зазначено, нехай навіть суперечливу, цілісність, тобто один сенс передбачає інший. При цьому не можна сказати, що їх залежність має характер причинно-наслідкових відносин, скоріше вони формують ціле на основі обумовленості, нехай навіть несумірності. Яким чином це можливо, можна зрозуміти, звернувшись до робіт Ж.-П. Сартра [3; 4].

Критика розуму І. Кантом завершується встановленням меж його можливостей і виділенням антиномій [1]. В екзистенційної ж прагматики передбачається розгляд смислів, які артикулюються в дискурсі, тих можливостей, які імпліцитно у них мистяться. Зазначимо, що припустима ситуація, коли позитивні смисли показують свою продук-тивність, а негативні, навпаки, деструктивність.

Отже, за допомогою критики виявляється сукупність смислів, які використовуються, а їх єдність і буде тим, що називається сутністю. При цьому актуальність окремого сенсу і характер його усвідомлення можуть не збігатися. Наприклад, одні з них мають дуже високу значимість, а інші майже не беруться до уваги, але саме вони є домінуючими. Суб’єкт ніби «не знає» про них, для нього вони виявляються несуттєвеми, але саме останні є причиною його вчинків, оцінок та ін. Саме таким чином одні сенси виділяються як основні, а інші – периферійні. У цьому немає нічого дивного, оскільки він не здатний повною мірою використовувати розум у рефлексії.

Наявність деяких з них яких пояснюється усвідомленням необхідності прийняття моральних норм, які, як вважається в трансцендентальній прагматиці, є актуальними. Необхідність слідування цим нормам не заперечується, більш того, наголошується покора їм. Але, оскільки вони суперечать його сутності, не беруться до уваги, тобто фактично відкидаються. Наприклад, дуже суворий вчитель, якого можна розглядати як деспотичного суб’єкта, виправдовує дискурсивну агресію, як це не парадоксально, на підставі моральних норм. Зазначимо, що критика дискурсу передбачає виявлення таких псевдоморальних обґрунтувань і допомагає зрозуміти їх невідповідність.

Вище вже було зазначено, що кожен дискурс неповторний, оскільки унікальним є окремий педагогічний суб’єкті. Його своєрідність в значній мірі також залежить від ситуації, досвіду тощо. Вивчити неповторність кожного з них є одним з головних завдань педагога. Для цього треба виділити найбільш типові сукупності смислів, відповідно, різновиди суб’єктів дискурсу. Якщо з точки зору трансцендентальної прагматиці норми ідеальної комунікації мають універсальний характер, тому вони повинні бути прийняті всіма учасниками комунікації, то норми екзистенціальної – індивідуальні. Вони мають своєрідність, з’ясування якої вимагає ретельного розгляду. Звідси, якщо дослідник трансцендентальної прагматики має справу тільки з одним дискурсом, то екзистенціальної – з їх безліччю. Це вимагає застосування класифікації, оскільки спроба описати кожний з них не може увінчатися успіхом, хоча б через їх кількість.

Саме для цього необхідна аналітика дискурсу, що показує, яким чином смисли, що артикулюються в дискурсі, визначають існування. Проте дуже важко з’ясувати, яким чином вони виникають, виявити своєрідність їх розуміння в конкретній педагогічній ситуації. Надію на те, що за допомогою розуму можна розгадати екзистенційні характеристики дискурсу у всій повноті, навряд чи обгрунтована. Але претензія, що за допомогою дискурсу можна впливати на стан суб’єкта, є обґрунтованою.

e) Призначення екзистенціальної прагматики

Отже, однією з переваг екзистенціальної прагматики є те, що вона може розсіяти ілюзії, які виникають під враженням переконливості деякого сенсу, який оформлюється у вигляді ідеї. Дослідник екзистен-ціальної прагматики нагадує інженера, який при її розгляді говорить, що вона, загалом, заслуговує уваги, але треба подивитися, до чого призведе її здійснення, з’ясувати, чи корисне це буде. Хоча, на відміну від інженера, у нього відсутня можливість практичної апробації. Тем не меньш, він все ж може з’ясувати, яким чином той чи інший сенс реалізується в існуванні.

Для цього екзистенціальна прагматика звертається до безносе-реднього існування суб’єкта як здійсненням смислів, які є змістом його свідомості. Але знову ж таки виникає педагогічне питання: чи можна що-небудь підказати? Іноді це необхідно, оскільки дискурсивна рефлексія у багатьох випадках не така ефективна, як це здається. Це пояснюється тим, як вже зазначалося, що смисли мають різну актуаль-ність, а деякі з них ховаються з причини їх невідповідності етичним вимогам.

Проблема ще в тому, що охоплений потребою реалізації смислів, не звертає увагу на характер їх здійснення, «закриває очі», відмовляється бачити, наприклад, насильство, яке він використовує по відношенню до іншого, більш того, виправдовує його застосування необхідністю відстоювання, наприклад, свободи тощо. Особливо це очевидно при розгляді дискурсу учня, який, наголошує необхідність свободи, заперечує, що вона повинна бути й у іншого. Це протиріччя не усвідомлюється, навіть якщо висловлю-ються застереження. З чим це пов’язано? З тим, що кожен суб’єкт, у тому числі протестний, знаходиться «всередині» дискурсу. Що означає «всередині»? Це означає, що він усвідомлює лише те, яким чином повинно бути у відповідності зі смислами існування, за допомогою яких він реалізує самого себе. Тому він сприймає застереження у кращому випадку як прояв нерозуміння, а в гіршому – як агресію по відношенню до себе.

Тоді у чому полягає призначення екзистенціальної прагматики, якщо суб’єкт нікого не чує, крім самого себе? У тому, щоб все ж показати йому, яким чином смисли, що артикулюються в дискурсі, визначають існування. Тому слід погодитися з тим, що від філософії не треба очікувати якого-небудь конкретного застосування, за аналогією з точними науками. Тим більш, досвід не тільки марксизму, але й лібералізму показав, що не можна буквально розуміти ідеї. Призначення філософії, у тому числі екзистенціальної прагматики, полягає в тому, щоб позначити проблему, вказати на деяку можливість, виявити своєрідність розуміння світу та ін.

Перевага екзистенціальної прагматики в тому, що вона дозволяє використовувати можливості критики. Її застосування можна побачити у більшості представників екзистенціалізму. Наведемо приклад того, як М. Ґайдеггер піддає критиці повсякденність: «Середня повсякденність стає сліпою до можливостей і заспокоюється одним «дійсним». І далі: «Повсякденність розуміє присутність як підручність, яка завдає клопоту, тобто підлягає управлінню і розрахунку (передбаченню)» [12, с. 159, 237]. У першому висловлюванні показується, що повсякденність веде до пасивності, нез-дарності використовувати можливості, що відкриваються; у другому виділяється, що вона спонукає до ставлення до сущого, яке може бути корисне для себе.