Марина и Сергей Дяченко - Темний Світ. Рівновага

Після всієї сьогоднішньої колотнечі мені було не до Павлика – але він знову наздогнав мене й перепинив:

– У мене для тебе подарунок.

І простягнув квиток у кіно. На двадцять першу нуль-нуль. Один квиток.

Найперше моє бажання було запхнути подаруночок дарувальникові в пельку. Він угадав цю думку й про всяк випадок позадкував:

– Слухай… Це не те, що ти думаєш… Я її люблю, хочу освідчитися… Ти зрозумій, нам же ніде зустрічатися…

«А я так утомився», – подумав Ґендальф.

Назви фільму я навіть не пам’ятаю. Я й не збиралася на нього йти, але блукати вулицями дві години не було охоти, так само як і сидіти наодинці в кафе. Зайшла в мультиплекс, узяла попкорн, випростала ноги. Подумала: якщо кіно не сподобається, хоч подрімаю.

Ніяких записів щодо автошколи в моєму телефоні не було. А я завжди записую в телефон свої плани, контакти – бо я ж безтолкова: коли ставлю кашу на плиту, й то одразу вмикаю таймер.

Може, я заснула на лаві в зоопарку й мені наснилась автошкола? Нехай; а в зоопарк мене якого дива потягло – бізонів дивитися? Та не аж так я обожнюю бізонів, щоб посеред робочого тижня бігати по зоопарках. У мене ще стос книжок лежить і ціла гора неопрацьованих матеріалів…

Молодець була Скарлет О’Гара: я, каже, подумаю про це завтра. І я так виснажилася за день, що очі самі собою заплющуються, а ще ж і до фільму не дійшло – реклама…

І раптом переді мною в снопі світла з’явилося лице, якого я тепер довіку не забуду. На весь екран. Широкий формат. Я підскочила, наче мене тицьнули шокером; попкорн розсипався з відра й весело застрибав по всьому ряду.

– У мене для тебе щось є. – Інструктор на екрані підняв руку, показуючи мій кулон на ланцюжку. – Біля пам’ятника Ломоносову через двадцять хвилин, не спізнюйся!

І знову пішла реклама якоїсь машини. Ніхто й вухом не повів: мовляв, креативний ролик, буває.

Я встала, увіпхнула відро з попкорном у підставку на ручці крісла і в темряві, перечіпаючись через чужі ноги, пострибала до виходу.

Він стояв біля пам’ятника Ломоносову: руки в кишенях, нічим не примітний перехожий. Фізіономія жовчна, дивиться поверх голів, але на вигляд – звичайний собі літній чоловік, погляд за нього не чіпляється.

Я побачила його – і сповільнила крок. Серце застрибало, як йо-йо на гумці, то в горло, то в шлунок. Захотілося тихенько змитися, піти в гуртожиток і забитися під ковдру.

Але тут він мене помітив – і діловито поманив пальцем. Я одразу згадала, як він репетував на мене в машині за кілька секунд до того, як ми врізались у вантажівку… Може, я досі сплю?!

– Ти не спиш і не звихнулася, – сказав він нудним голосом, неначе всоте читаючи лекцію з техніки безпеки. – На.

Він тримав мій кулон за ланцюжок. Здавалося, срібне «око» дивилось прямо на мене, але було цілком ясно: варто потягтися, і цей Інструктор, чи хто він там, відсмикне руку. Я схоплю порожнечу і відчую себе невдахою.

Дзуськи. З мотузочкою нехай кішка грається. Я стояла нерухомо, навколо жила й плюскотіла тінями ніч, тут ніколи не буває темно, горять ліхтарі, водять променями фари, підфарбовують небо вогні реклами, і хмари світяться відбитим світлом, розмитим, брудно-сіро-акварельним…

– Бери, – сказав він уже роздратовано. – Це ж твоє, чого ти гальмуєш?

Кулон погойдувався перед носом, і я не стрималася. Простягла руку, схопила срібну фігурку, затисла в долоні…

В очах потемніло. І розсипалися кольорові іскри, неначе мене вперіщили по голові дитячим пластмасовим калейдоскопом. Світ навколо змінився!

Це було схоже на тривимірну модель з матового скла або з кришталю, або навіть силікону. Фігури людей навколо налилися зсередини світлом – яскравим і ясним, синім і жовтим, смарагдовим, червоним. Стіни будинків стали прозорі, я побачила їх наскрізь з усіма перекриттями, з поверхами й ліфтовими шахтами, з підсвіченими силуетами людей усередині. Земля стала прозора, як у «Вечорі проти Івана Купала», тільки замість скарбів я побачила під собою каналізаційні труби, а нижче – величезну нору метро…

Мій кулон лежав на асфальті. Я сиділа навпочіпки, вчепившись пальцями у вигорілу траву, і чиїсь кросівки – не Інструкторові! – стояли поряд, і голос їхнього власника запитував, чи не треба мені допомогти. Інструктор запевнив, що не треба. Кросівки повірили йому й пішли. Я підібрала кулон за ланцюжок, поклала в кишеню… І тільки тоді, нетвердо тримаючись на ногах, вирішила випростатися.

– Поздоровляю, – сказав Інструктор без найменшої врочистості в голосі. – Ти посвячена й бачиш те, що приховано від інших.

– Тоді давайте мені дві таблетки.

– Що?

– Ну, дві таблетки, якщо я обрана. Щоб вибрати синю або червону…

Він подивився, гмикнув, сягнув рукою в кишеню… і дістав дві таблетки:

– Ось.

Потім побачив моє лице й трохи змилостивився:

– Узагалі-то червона – це льодяник від горла, а синя – родзинки в шоколаді… Ти в порядку?

Хороше питання.

– Гаразд, – він посуворішав. – Вважаймо, що формальностей ми дотримались, первинний інструктаж проведено. Тепер іди додому – там лихо.

Настя ридала так, що аж плафони під стелею дзеленчали. Ну, Павлик, ну, добряга, від тебе я такого не сподівалась!

Стіл був сервірований, хоч на листівку знімай: свічки, келихи, пляшка шампанського – невідкоркована. Настя валялася на ліжку – почувши, що я зайшла, вона знехотя підвела голову. Сльози розмили її макіяж, чорні доріжки тяглися від очей до підборіддя.

– Що він зробив?! – крикнула я з порога. – Ми йому помстимося, ми його по стіні розмажемо, скажи, що він зробив?

Настя похитала головою й знову сховала лице в подушку:

– У нас усе було добре… я його хотіла з бать… з батьками познайо…

Вона заридала з новою силою:

– Дзвонив! Обіцяв! Прийти! І…

– І що?

– І не прийшов!

Я опустилася на стілець біля ліжка. Якщо чесно, мене пробило на «хі-хі» – істеричний, тоненький сміх. Ну що за дитячий садок, справді, ну, дзвонив, ну, не прийшов, у мене гірша проблема – я, між нами, потроху з глузду з’їжджаю…

Рука сама знайшла в кишені мій кулон. Ех, будь-що-будь.

Я стисла «око» в долоні. І сталося точнісінько те, чого я чекала, чого боялася, що, я знала, мало статися: все навколо змінилося. Стало зі звичайного – справжнім.

Лампа під стелею потьмяніла, зате свічки розгорілися яскравіше, і я побачила, як над ними кружляють іскри – вогненні мошки. Кімната була наповнена… ні, не туманом. Найбільше цей летючий кисіль нагадував крихітні хмари. Неначе моя голова – це літак на злеті, підлога – земля далеко внизу, а стіл – висока гора, вкутана прозорим димним серпанком. Наша гуртожитська кімната була, виявляється, гарна й велична, немовби Гімалаї з космосу, немовби світлина далекої галактики…