Марина и Сергей Дяченко - Темний Світ. Рівновага
- Название:Темний Світ. Рівновага
- Автор:
- Жанр:
- Издательство:неизвестно
- Год:2017
- Город:Харків
- ISBN:978-966-03-7928-2
- Рейтинг:
- Избранное:Добавить в избранное
-
Отзывы:
-
Ваша оценка:
Марина и Сергей Дяченко - Темний Світ. Рівновага краткое содержание
Темний Світ. Рівновага - читать онлайн бесплатно ознакомительный отрывок
Интервал:
Закладка:
Але милувалась я недовго. Майже одразу я роздивилася патьоки на підлозі. Темні… кров. Змазаний відбиток долоні, безформні плями, які криміналіст визначив би, напевно, як «ознаки боротьби». Я перевела погляд на Настю…
І насилу стрималася, щоб не завищати.
Лице моєї сусідки було залите кров’ю – з носа, очей, вух. На лівій скроні проступало синювато-чорне татуювання, схоже на складний ієрогліф. У Насті був такий моторошний вигляд, що я відскочила, перекинувши стілець, і розтисла руку в кишені…
Кров і татуювання щезли. Настині щоки ще блищали від пролитої гіркої води, але очі враз висохли, люто глянули з-під запалених повік:
– Виродок! Зрадник! Покинув!
Від неї повіяло холодом, наче від кондиціонера, який врубили на повну. Повіяло такою їдкою, аміачною ненавистю, що я злякалася за Павлика:
– Стривай, може, з ним щось сталося…
– Сталося! Він у Соколова в кімнаті бухає на дні народження! А ти за нього не заступайся! Теж мені захисниця!
Вона кричала на мене, зриваючи зло, і здавалося, що кожне її слово здатне пропалити дірку в одязі, наче кислотний плювок. Ніколи раніше я не бачила Насті в такому стані.
– Захищай його! Давай! Цього паскудника! Та знаєш, хто ти після цього?!
Мене винесло в коридор, мов вітром. Цокотячи зубами, я притислася лобом до холодної стіни. «Іди додому – там лихо», – сказав Інструктор. Що він мав на увазі? Зірване побачення? Чи щось інше?!
Чому саме я? Чому всяка гидота стається саме зі мною? Нас їхало в автобусі тридцятеро, але саме я вилетіла в річку крізь розбиту шибку. Тисячі студентів навчаються в цьому університеті, сплять, їдять, фліртують, складають заліки, і тільки я стою в темному коридорі, і на долоні в мене лежить знайомий з дитинства кулон у вигляді ока…
Що мені робити?
Звичайна урна стояла коло порожньої лави. Стискаючи в долоні ланцюжок, я занесла кулон над круглою пащею урни…
Срібна фігурка глухо дзенькнула об залізне дно. Ноги в мене підкосилися. Я опустилася на лаву.
Якщо з тобою станеться диво – викинь його на смітник. Хай це буде любов чи надія, чи раптова зміна – відмовся й сховайся в свою буденність. Хай вогненні мошки літають над свічкою, хай земля здається прозорою до самісіньких глибин, хай люди світяться зсередини барвистими вогнями… Відмовся від дива, це некомфортно. Не порушуй звичного порядку, бо це зайва морока, це заважає, лякає, мучить, відмовся…
Я встала і відійшла. Потім повернулася. Пішла й повернулася знову. Зазирнула в урну; кулона не було видно, але ж я чула, як він дзенькнув об дно. Урна була не те щоб заповнена, але й не зовсім порожня: я могла роздивитися картонну упаковку з фастфуду, сині використані бахіли, коробку з-під сигарет…
Я відкинула спершу одну картонку. Потім другу. Я поралася в смітті однією рукою, підсвічуючи собі телефоном, розуміючи з кожною секундою дедалі ясніше: кулона тут нема. Я ж відмовилася від нього, правильно? От він і пішов, образився на мене, визнав недостойною…
Гримнув дзвінком телефон, я і його ледь не впустила в урну.
– Даша? Ти що робиш?
Я рилася в урні з вправністю професійного бомжа, але не була готова сповістити про це мамі. На щастя, вона й не чекала відповіді.
– Я дзвоню, щоб ти лягала спати!
– Наче вже й сплю, – промимрила я впівголоса. – Прокинутися б…
– Це тому, що ти недосипляєш! Пізно лягаєш!
– Точно…
– На добраніч!
– На добраніч, ма…
Уже не дбаючи про те, щоб не забруднити рук, я вдесяте перелопачувала забруднені кетчупом картонки, сигаретну пачку, бахіли, м’ятий папір і рваний поліетилен. Урна стала величезна, бездонна, мов шахтний стовбур, урна здавалася дірою в чужу реальність – як раптом загорілося світло, біле й потужне, і освітило її до самого дна.
Поруч стояв незнайомий хлопець. Промінь ліхтарика, відбиваючись од металевого боку урни, підсвічував обличчя цього нового персонажа, який з’явився мовчки, без якихось попередніх заявок типу «Дівчино, дозвольте вам допомогти», «Ой, а хто це тут?» або «Ви щось упустили?».
У яскравому світлі я відразу побачила свій кулон на дні урни. Хлопець з ліхтариком нахилився, підчепив кулон за ланцюжок і підняв на рівень очей:
– Оце?
Я схопила кулон – і на секунду затисла в долоні. І знов побачила змінений світ: чоловік переді мною здавався вирізаним з гірського кришталю, його фігура світилася золотаво-зеленим. Ліхтарик лупив у землю білим променем, таким яскравим, що я замружилася.
Несподіваний помічник мовчав. Інший би на його місці вже сто разів покудкудакав би: «Ой, що з тобою?», «Тобі погано?», «Тебе провести?».
– Дякую, – промимрила я, ховаючи свою коштовність у кишеню.
Він кивнув, приймаючи подяку. Я зрозуміла – якщо зараз почну з ним говорити, точно бовкну дурницю. А якщо промовчу – потім пошкодую.
– Ти… завжди носиш з собою ліхтарик?
Ні, бувають і більш ідіотські питання. Але рідко.
– Бачиш, знадобився, – відгукнувся він лагідно.
– Ти з університету?
– Другий курс. Мехмат.
– Гуртожиток?
– Ні. Ми з подругою квартиру знімаємо. У знайомих.
Я перевела дух. Зараз не час про це думати… Але я, здається, успадкувала від мами ген цілковитого невезіння в особистих стосунках. Якщо мені хтось подобається – цей тип завжди не мій, і я гордо дивлюся вбік, мовляв, не дуже й хотілося. Не буду ж я принижуватися, клянчити, лізти зі зворушливою пичкою в чуже байдуже життя…
– Дякую, – сказала я ще раз. – Бувай.
Він кивнув і вимкнув ліхтарик, і тут мене наче за язика смикнули.
– Слухай… А ти мені не позичиш ліхтарика… на один вечір?
– Вимкни світло! – крикнула Настя, натягуючи на голову ковдру. – Можеш дати мені спокій?!
Ще вчора я так би й зробила. Не маю звички втручатися в чуже приватне життя. Але сьогодні в мене в долоні був мій кулон… Мій амулет. І неясне відчуття, що поруч діється темне, страшне, глухе, поруч убивають, – а ніхто не бачить. Крім мене.
Я зупинилась коло її ліжка, стискаючи амулет у долоні:
– Щодо Павлика… Тут щось не так. Він тебе любить.
– Любить?! Сука!
Вона відкинула ковдру.
Її лице було вкрите суцільною кіркою крові. Кров сочилася з кожної пори. Постіль була в крові, і підлога, і вся кімната, я закричала від страху – і випустила амулет. Кров зникла; у Насті було опухле, але чисте лице з очима нещасної злої баби:
– Усі мужики – паскудники! Правду мені мама казала, а я не вірила!
Вона кричала не своїм звичайним голосом, веселим, низьким і ледь хрипкуватим. Це був вереск, сухий і надривний, вереск бензопили, яка вгризається в мертве дерево:
– І татусь мій був такий! Швиденько перепхнутися – і погнав далі! Усі мужики однаково влаштовані!
Слова вискакували з неї готовими блоками – наче хтось заздалегідь написав їй текст. Мені стало недобре.
Читать дальшеИнтервал:
Закладка: