Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Так, умови не виконано. Трону не буде. I нареченостi немає. Нiчого нема. Є тiльки скеля, що логiчао неминуче летить iз гори, трощачи все на свойому шляху. На скелi весело й гордо сидять i "дiють" комахи, розробляючи "планетарнi" плани руху скелi.

А Марти Пожежi нема. А яке щастя було б узяти її за руку, вийти з палацу й зникнути з нею нiкому не вiдомим десь у малюсiнькому куточку сп'янiлої планети. Забитись у крихiтну щiлинку, пригорнувшись до її недовiдомого тепла всiєю душею – i хан летить скеля туди, куди намiтили їй невблаганнi, залiзнi закони.

Але Марти немає, а є виюча iз задертою до порожнього неба мордою туга.

Мертенс iде до маленької кiмнати й випиває склянку за склянкою мiцної американської горiлки. Туга, захлинувшись алкоголем, замовкає, i Мертенс, витираючи потоки iпоту, вигнаного американським питвом, похитуючись, iде до своєї пишної помертвiлої спальнi.

Пiв на п'яту! Люба, бронзово смуглява прозоро одверта дiвчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, наївно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пiв на п'яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збирається до тої страшної, важної, насмiшкувато хижої трупоїдки.

Мила, зворушлива Труда! Що тепер може бути страшного на спiвучо п'янiй вiд щастя землi? Вогкi, смiхотливi, "фе, якi неприємнi" очi трупоїдки? А яке ж, дозвольте спитатися, дiло смугляво-бронзовiй дамi чорно-срiбного лицаря до "фе, яких неприємних" очей трупоїдки?

А хоч би й так? А хоч би й "страшна" була та вогка смiхотливiсть? А хоч би "страшна" була затуманена диханням смутку прозорiсть? Та що з того? I хай. Вiн iз спiвом щастя розчинить дверi душi всiм "страшним" смiхотливостям, прозоростям, смуткам i танцям. Ну, що ж, вiн може, коли вона хоче, розiгнати смуток бронзових очей от тут, у цiй залi, на очах оцих усiх "алчущих i жаждущих". Але вiн пiде до страшної трупоїдки й так само розжене її насмiшкуватiсть. Тепер вiн розжене. О, хай собi смiється, глузує, проклинає. А вiн розкине загати душi, розмахне обiйми й змиє, заллє, затопить усi глуми й прокльони.

Ух, Сузанно, набирай бiльше повiтря в груди – захлинешся!

А вiрна дама чорно-срiбного лицаря по-дитячому старанно й по-жiночому хитро рахує цифри, їй абсолютно байдуже, хто до кого має йти о п'ятiй годинi. В неї важна громадська робота.

I так, люба, неуважно киває головою на прощання, так заклопотано стягує на бронзовi очi чорно синi крила брiв, нахи-лившися до важних громадських цифр. Ех, Трудонько, взяти б твою невмiло неуважну заклопотану голiвку в обидвi лапи, пiдвести, сипнути в яснi твої уникливi очi п'яного щастя – i хай вони запрозорiють, засмiються тим блиском, що був то дi, колись давно давно. Чи вже весь дощенту вiддала чорно-срiбному лицаревi?

А на вулицях у темних тiсних колодязях – i прозорiсть, i блиск, i п'янiсть, i страшенний безмежний простiр. Простiр i п'янiсть у напiвпорожнiх бюро, крамницях, банках, майстер нях Розгублено щасливi i непорозумiло-сяючi, п'яно-розгорненi посмiшки, безладна, безцiльна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилупленi курчата – аж похитуються вiд народженостi. А то нетерпляча поспiшнiсть, прожогливiсть, одстрiлювання на всi боки здивованим захватом. I аласливi сп'янiлi юрби з чорними коробками на спинах, iз гiтарами, мандолiнами, флейтами, бубнами. Стiни вулиць, по-втикуванi головами, кивають, бiлiють посмiшками "Слава! Слава!" А кому слава? Розумiється, не старенькому Шопенгауеровi, а щастю, а п'яностi, а любовi, що радiсно панує на святочних, безладних, очманiлих вулицях.

Трамвай сунеться помалу, п'яно, безладно. Набитий тiлами, смiхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хлiба, блиском, простором, вiн задихається вiд своєї повiльностi. Вiн би з охотою пiдстрибнув, змахнув би крилами й полетiв за кам'янi канали. А замiсть того раптом утикається в юрбу й загрузає. Юрбу мiсить смiх-аж труситься вся, аж пiдскакує.

– Що там таке! Що там? Та не тiснiться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустiть трамвай! Чуєте? Гей!

Куди там! Усi очi влипли в один пункт i на трамвай i не клiпнуть, промiняться, трусяться смiхом.

Макс через реготливi голови шукає того пункту.

Ага! Магазин одягiв Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених iстот, недосяжний для середнiх смертних. Перед дверима пiвколо тiл. У пiвколi двi постатi: одна скромно одягнена в усе темне, iз скромним кремовим мереживом на бiлiй безкровнiй шиї, з круглим, але скромним черевом. Вона страшенно схвильована, наскакує на другу постать, гнiвно, обурено бухкає в неї жовтявими пукатими баньками очей, шарпає її за руки, тягне з неї одежу.

Друга постать – величезна, добродушна, одягнена розкiш-но. нiжно-фiалковий шовковий пiвсмокiнг, пiнисто-золотисте жабо, в руцi чудесний, наймодернiший, з iнкрустацiями цiпочок. Пишнiсть i розкiш вищих, вибраних iстот. Але диво: голова, шия, руки волохатi, незграбнi, з грубою, анiтрошки не випещеною шкiрою, з чудесними робiтничими пальцями.

Псевдовипещена фiалкова постать добродушно посмiхається, похитуючись од шарпанини темно скромної, розводить руками, знизує плечима й увесь час апелює до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як вiд електричних дотикiв, струшується вiд цих апеляцiй бурхливим смiхом. Макс насторожує вуха.

– Це грабiж! Це розбiй серед бiлого дня! Скидайте, я вам кажу, зараз же всю одежу. Зараз же!

Величезна, пишно вбрана постать широко посмiхається до юрби – їй ця iдея до вподоби.

– Оце не погана штука! Та так таки геть чисто все? До со рочки? Смiх, як горохом по барабану, дрiботить по натовпу.

– Все, що ви вкрали! Все!

Рудий волохатий велетень добродушно ображається.

– Е, що ж ви кажете, де ж я там украв? Крадуть потай, а ви менi самi вибирали, примiряли, вихваляли.

Юрба вибухає реготом.

– Мiй пане! Я вас зараз же вiддам у руки полiцiї!

– Е, навряд. Де ви її тепер знайдете? Вся стоїть у черзi за сонячним склом.

Тут слухачi не витримують i громовими оплесками вiдзначають високомистецький момент цiкавої п'єси.

– Браво! Правда!

Другий актор у безсилому мовчазному одчаї скидає жовтявими баньками на юрбу – ух, такi самi грабiжники й злодiї, як. i цей! Якої помочi вiд них чекати? I такий його вiдчай безпорадний i так явно програна гра його, що елегантний велетень проймається жалем.

– Та навiщо вам грошi тепер, пане Гольдмане? Начхайте ви на них!

– Я не хочу вiд вас грошей! Вернiть менi одежу!

– А нащо вам тепер ця одежа? Вiзьмiть собi в магазинi скiльки треба, а решту роздайте людям їй-богу, пане Гольдмане! Бо однаково порозбирають самi. Та от, дивiться!

З магазину, дiйсно, виходять елегантно одягненi люди з цiлими паками в руках – вони одяглися самi, ще й додому набрали чого треба Вони весело й лукаво кивають велетневi – очевидно, одна кумпанiя. А за ними мляво поспiшає продавець.

– А грошi? Гей, слухайте, грошi!