Володимир Безверхній - Вiрус. Науково-фантастична повість

© Володимир Безверхній, 2016

© Людмила Безверхня, 2016

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Годинник безтурботно рахував хвилини. У цій великій просторій кімнаті він був надійним вартовим: спокійним, впевненим і розсудливим. Біля вікна, яке було майстерно зроблено у вигляді арки, у клітці з позолотою дивовижна пташка, схожа на казкову, наспівувала приємну пісню. Різнобарвні квіти на підвіконні простягали до сонця зелене листя. Забраження середньовічних замків на шпалерах доречно співіснувало з меблями старовинних зразків та виставкою зброї різних часів на стіні.

– Любий, допоможи відкрити ананаси, – жіночий голос, що нагадував дзюрчання струмка, вніс невеличкий хаос в гармонію, що існувала тут. Збуривши часові виміри, сюди повернулося відчуття реальності.

– Оленко, моя прекрасна Оленко, я йду тобі на допомогу, – пафосно-іронічно прозвучала відповідь. Спочатку здалося, що ці слова належали лицарю у дорогих обладунках, який охо-роняв середньовічний замок, зображений на шпалерах. Та несподівано лицар обернувся і виявився високим, міцним, атлетичної статури чоловіком з густим чорним волоссям. Він наблизився до дзвінкоголосого птаха, кинув йому зерна і попрямував до дверей.

У просторій кухні готувала вечерю господиня цього дому. Висока, з виточеною фігурою та довгим блискучим русявим волоссям, старанно заплетеним у косу, вона була схожа на казкову красуню Олену Прекрасну. Навіть виконуючи буденні обов'язки, рухалася настільки граціозно, що здавалося, наче вона не ходить, а пливе білим лебедем.

– Макс, ось робота для тебе, – звернулася красуня до чоловіка, який тільки-но увійшов і показала тоненьким пальчиком на банку з блискучими соковитими дольками заморського делікатесу.

– І навіщо тобі потрібна ця кулінарія? – усміхнувшись, похитав головою лицар, покірливо виконуючи наказ. – Скільки я тобі казав: найми людину, щоб займалася хатньою роботою і насолоджуйся життям.

– Припини, – відрізала Олена. – Цього ніколи не буде. Я нікому не дозволю тут господарювати. Життєві принади від мене все одно не втечуть. – Вона обвела прискіпливим поглядом кухню і залишилась задоволеною.

– Ще півгодини чекати, – зітхнув Макс, сідаючи на стілець.

Дружина налила кави і поставила перед ним невеличку чашку з зображенням закоханих на березі річки. Тонкий аромат вишуканого напою розлився довкола.

– П'ятнадцять років минуло, а ви й досі нерозлий вода, – мовила жінка, сідаючи напроти. – Невже таке може бути в наш час?

– Може, – впевнено сказав Макс. – Адже існує вічне кохання, – і його погляд потонув у зелених очах Олени. – Пригадуєш, як ми вперше зустрілися? Від долі нікуди не втечеш…

Спогади одразу полонили їх і мандруючи хвилястими стежками минулого, вони втратили відчуття часу.

Мелодія знайомої пісні повернула закоханих у реальне життя. Гості вже кілька хвилин чекали за дверима, натискаючи кнопку дзвінка.

– Я відчиню, – Макс швидко встав і пішов у коридор.

Першим увійшов невисокого росту повнуватий чоловік. Він механічно провів рукою по акуратно підстриженим вусам та гострій маленькій борідці. Потис руку Максу і через його плече заглянув у кімнату.

– Степане, сьогодні ти скуштуєш всі свої улюблені страви, – мовив Макс. – Так що спокійно роздягайся і проходь до зали.

– Ми без дружин, як домовлялися, – сказав другий гість. Він був худорлявий, як для свого високого росту, з густим волоссям, якого де-не-де торкнулася сивина. Прямий відкритий погляд, високе чоло і широкі скули робили його схожим на завзятих козаків. Тільки оселедця та шаблі не вистачало, щоб відтворити образ пращурів. – Твоя Олена буде єдиною найкоштовнішою прикрасою нашого свята.

– Дмитро, між чоловіків повинна бути жінка, – мовив Макс. – Щоб не забували, що крім їхніх важливих розмов і надзвичайних справ по вдосконаленню людства є ще чарівна і до кінця не пізнана частина людства, яка і дарує всім нам життя.

– Молодець! – вигукнув Дмитро і щосили ляснув Макса по плечу. Від такої люб'язності той ледь встояв на ногах. У відповідь він миттєво прийняв боксерську стійку і різкий прямий влучив другу у груди.

– Ці бійки коли-небуть припиняться, – сердито звів брови Степан. Він швидко схопив Макса та Дмитра за руки і потягнув за собою.

Голосно сміючись, всі увійшли до великої кімнати. Тут не було нічого зайвого. Сучасні меблі ручної роботи доречно розмістилися вздовж стін. М'які крісла гостинно запрошували сісти і відпочити. Картини відомих художників із зображенням прекрасних пейзажів додавали затишку і надихали на приємні спогади. Всю цю красу освітлювала срібляста люстра з неймовірними візерунками. По центру був накритий стіл за останніми примхами моди. Вишукані страви виглядали настільки апетитно і від них розповсюджувався такий чудовий аромат, що хотілося одразу скуштувати все, забувши про правила етикету.

– Вся ця заморська кухня не зрівняється з варенничками з сиром та борщиком з пампушками, – вигукнув радісно Степан, помітивши свої улюблені страви.

– Прошу до столу, дорогі гості, – привітно мовила Олена. Цієї миті вона була схожа на фею, яка невидимою чарівною паличкою перетворювала все у казку.

Залунала приємна музика, стираючи і гублячи в минулому плин років. Якби не сивина у волоссі чоловіків та непрошені ледь помітні зморшки, можна було подумати, що тут зібралися добрі друзі на студентську вечірку.

– От скажіть мені, хтось із вас думав п'ятнадцять років тому, що наші мрії, точніше плани, здійсняться? – вигукнув Макс, відкидуючись на спинку стільця.

– Я знав про це, – впевнено відповів Степан, приглажуючи борідку. – Ще у шостому класі я вирішив: буду тільки медиком і все. Це шляхетна професія, гідна того, щоб їй присвятити життя.

– Твої гучні слова, звичайно, приємно чути, – сказав Макс, не зводячи погляду зі співрозмовника. – Але, що ти маєш від цього? Тісний кабінет в одній із багатьох лікарень? Малу зарплатню і постійні зітхання пацієнтів про їхні болячки?

– Відповім, – спокійно мовив Степан. Повільним рухом відклав виделку і відсунув тарілку з делікатесом. – Я щасливий, що можу допомогти людині одужати. Щасливий, коли бачу, що погляд пацієнтів, як ти кажеш, повний відчаю і безсилля, стає спокійнішим, в ньому читається віра в силу медицини, а коли хвороба залишається позаду, скільки в ньому радості і вдяч-ності. – Він склав руки у замок і зіщуривши очі крізь скельця окуляр глянув на друга. – Не все в цьому світі вимірюється грошима. Старі слова, але дуже влучні.

– Ми друзі, тому можемо говорити один одному будь що, не ображаючи, – Макс нахилився трохи уперед і поставивши лікоть лівої руки на стіл, продовжив. – Але для мене все, що ти наговорив тільки що, звучить не переконливо. Ти кандидат наук, працюєш над докторською і щодня лікуєш і лікуєш людей. І нагорода за ці труди – тільки подяка? Ні, це дивна життєва позиція.