Володимир Безверхній - Вiрус. Науково-фантастична повість

– Успішному бізнесмену такі речі не зрозуміти, – посміхнувся лікар, обводячи поглядом кімнату. – В таких палатах жодна думка про людські страждання не прийде.

– І не потрібно, щоб приходила, – втрутився у розмову Дмитро. – Кожному своє. Цей мозок, який, до речі, досить добре працює (адже заробив свої мільйони), не здатен сприймати інформацію про такі речі як співчуття чужому.

– Я не позбовлений серця, заспокойтеся, зі мною все в порядку. Але ми мислимо різними категоріями.

– Ми надто різні, але якимось дивним чином тримаємося один одного і ще досі не розсварилися. – Дмитро голосно розсміявся. Потім підвівся і ставши позаду стільця і поставивши руки на його спинку, звернувся до Макса. – Вибач, та я на боці Степана. Захворіти може будь хто, з грошима і без. Але гроші можуть бути безсилими перед деякими хворобами.

– Облиш, є гроші, і лікі потрібні зроблять, – відчеканив Макс. – Краще скажи, де ті приголомшуючі результати, про які ти говорив спочатку? За три роки роботи замало досягнень. А ми вбухали в твій проект вже чимало грошей.

– Максе, ти ж знаєш, що за такий короткий час все не зробити. Це багатоетапні дослідження. Коли вдасться синтезувати потрібну речовину, її дію треба перевіряти на твариних. На клінічні дослідження теж потрібен час, – сказав Степан, підтримуючи друга.

– Знаю, знаю, – махнув рукою Макс. – Ви завжди можете гарно відбалакатись. Але я хочу, – він зробив наголос на слові «хочу», – щоб все відбувалося швидше. Всі ці ваші мрії, плани, чи ще якось назвіть їх, мене втомили. Я сподівався на цій ідеї заробити гроші, – він незадоволено зітхнув, – але віз і досі тут.

– Бажання мало, – сказав Степан. – Багато вчених у цілому світі прагнуть вирішити цю проблему. На землі від вірусних хвороб гинуть мільйони. І якщо хтось зробить препарат, який подолає віруси, це буде справжнє диво.

Степан сів на стілець і якусь мить мовчав, відвівши погляд від друзів. Він начеб-то поринув у якісь спогади, що примусили його міцно стиснути губи і прикипіти до підлоги, як при виді страшної істоти. Нарешті глухим голосом він додав:

– На моїх очах померла людина від такої хвороби, – обличчя лікаря стало блідим. – Я… я до останнього боровся, але був бессилим. Я досі бачу ті очі, і пам'ятаю, як смерть повільно і вперто вчепилася своїми незграбними пальцями в того чоловіка, начеб-то насміхаючись наді мною.

Макс мовчки кілька разів швидкими кроками пройшовся кімнатою. Нарешті зупинився біля друзів і поклавши їм руки на плечі, сказав:

– Давайте припинемо згадувати сумні історії. Їх є чимало довкола. Все! Вистачить! Хай вам грець, такої мряки нагнали, – і він провів кілька разів руками у повітрі, наче хотів розвіяти сум.

– Послухай, улюбленець долі, – різко мовив Степан. – Згадай, як чотири роки тому захворіла твоя краля, – він глянув на Олену. – Якби не антибіотики, ще не відомо, чи спілкувалися б ми тепер. Вам пощастило, що існують тисячі різноманітних хімічних сполук, які будь-яким бактеріям не залишають шансів. Але якби це трапилося п'ятдесят-шістдесят років назад, тоді медицина була б безсила.

– Так, – підтвердила жінка. – Я пам'ятаю все, наче це відбувалося вчора. Мені було нестерпно боляче. Я приймала якісь таблетки та нічого не допомагало. Мені тоді здавалося, що все навкруги змінилося, не було жодних позитивних емоцій, тільки біль, що не відпускав. У відчаї я звернулася до Степана. Він миттєво зробив аналізи і прописав лікування. Після уколу антибіотика я відчула, як по тілу пробігала хвиля полегшення, що знищувала біль. Навіть не вірилося, що таке може бути.

– Тому я і погодився фінансувати проект, – відповів Макс. – Добре, грайтеся далі, не буду вам заважати, – нарешті посміхнувся він.

– Ти вважаєш нашу роботу грою? – уважно подивився на нього Степан і його очі налилися кров'ю. – Звичайно, дякую, що ти допомагаєш нашій лікарні, оновлюєш фонди. Апаратура, якиу ти купив прекрасно працює… – він хотів додати ще щось, але Макс його перебив.

– Не гарячкуй. Годі сердитись і рахувати, хто чим відзначився, – сказав він своїм звичним спокійним і впевненим голосом. – Дотримуючись нашої традиції, хочу запросити вас на відпочинок. Нам треба розвіятися.

– Погоджуйтеся, – благаючим голосом звернулася до гостей Прекрасна Олена. – Я приберу зі столу і принесу солодке. А ви прогляньте туристичний атлас і визначтеся, куди поїдете цього разу. – Лагідний голос господині примусив чоловіків підкоритися.

– Вибирати не треба, – сказав Степан. – Їдемо в Африку. Мені потрібно там дещо занотувати.

– На сафарі! – в один голос сказали Макс і Дмитро.

З України до Конго потрібно летіти майже десять годин (саме там одностайно було вирішено провести відпочинок). Зручно розмістившись у салоні реактивного літака, друзі пори-нули у приємні мрії про майбутні пригоди. За розмовами декілька годин польоту промайнули непомітно. На зміну гарному спілкуванню прийшов сон. Під колискову, яку наспівував мотор літака, Степан і Дмитро досить швидко заснули. Їх обличчя випромінювали спокій, а тихе солодке сопіння свідчило про те, що саме зараз вони опинились у чарівній країні сновидінь.

Макс заснути не міг. Якийсь час він сидів із заплющеними очима, але все дарма. Потім він перевів погляд на друзів і задоволений тим, що хоч вони можуть спокійно відпочивати, подивився у вікно. Блакитна плямка, схожа на хмарину, на мить виникла і одразу зникла. Так губляться у метушні життя дні, перетворюючись на роки і незворотньо стаючи спогадами.

Макс згадав дитинство, добре і майже безтурботне, згадав ті часи, коли у кожного з трьох вірних друзів була своя мрія, що освітлювала дороги у доросле життя. В школі у кожного з них був улюблений предмет. У нього – математика і економіка, у Дмитра – хімія, а у Степана – біологія. Вони ділилися планами на майбутнє і бажаючи нових відкриттів, вчилися, вчилися і ще раз вчилися. Закінчуючи середню школу, друзі чітко знали, ким хочуть стати. Вступ до вузів був логічним продовженням їх планів. Макс пішов на економічний факультет, Дмитро – на хімічний, а Степан – в медінститут. Хоча зустрічалися тепер вони не так часто, як раніше, але все-таки намагалися надовго не розлучатися. Взявши за правило відпочивати разом, не зраджували цій звичці ніколи.

Роки навчання промайнули швидко. Після закінчення вузів Дмитро і Степан зайнялися наукою, а Макс став фінансовим консультантом і заснував свою першу фірму. Далі були перші гроші, перший успіх, практичне втілення набутих знань…

Макс на мить повернувся з полону спогадів у салон літака, де як і раніше, панував спокій. Ковзнувши пальцями по густому волоссі, він розправив плечі і знову опинився на нескінченних стежках минулого. В пам'яті калейдоскопом почали виникати засновані ним структури: банки, холдингові компанії, виробничі фірми. Всі оточуючі вважали його щасливчиком. Йо-му приємно було усвідомлювати, що реальність виявилася навіть кращою за найсміливіші мрії, адже до цього Макс йшов все своє свідоме життя. І тепер у сорок років він був однією з найбагатших людей в країні. Мав власний літак і не один, чимало високоприбуткових підприємств, бізнес-зв'язки по всьому світу і високих покровителів у політичному оточенні, точніше кажучи, це він для деяких політиків був покровителем.