Володимир Безверхній - Вiрус. Науково-фантастична повість

Несподівано десь зовсім близько затріщали гілки і почулися якісь дивні звуки. Охоронці миттєво вихопили зброю і стали стіною перед друзями.

– Не стріляйте! – крикнув Патріс, махаючи руками. – Вам нічого не загрожує! Це окапі!

І дійсно, на підтвердження слів Патріса поміж дерев з'явилися двоє дивних тварин, подібних до коней. Тіло і ноги у них були смугасті, як у зебр, а от голова і шия – одного кольору. Побачивши людей, вони одразу зупинились і без вагання побігли геть, зникаючи так само раптово, як і виникли.

Макс глянув на охоронців і ті без зайвих слів опустили зброю.

– Окапі дуже полохливі, – сказав Патріс. – Вони рідко виходять з лісу. У нас існує повір'я: хто зустрів окапі, тому посміхнеться щастя, або ж він зробить щасливими інших.

– Якщо вважати, що це тільки другий день мандрівки, то море щастя у нас попереду, – засміявся Степан.

– Я не жартую, – мовив Патріс. – Ці рідкісні тварини – родичі жирафа – вміють ховатися від людей. Вперше їх побачили європейські мандрівники тільки в двадцятому столітті.

– Приємна зустріч, – усміхнувся Дмитро. – Жаль тільки, що я не встиг їх сфотографувати.

Раптом, неначе почувши розмову, із-за дерева виглянуло окапі і повільно попрямувало до Дмитра, іноді зупиняючись і нюхаючи повітря. Опинившись поруч, лизнуло Дмитру руку і подивилося на нього, чогось чекаючи.

– Чого тобі? – ніяковіючи, мовив Дмитро, не знаходячи що сказати. – Може якої їди? – Він глянув на тварину і перевів погляд на Патріса, шукаючи підтримки.

– Цей окапі, мабуть, хоче, щоб ти його сфотографував, – засміявся Степан. Його слова пролунали надто голосно. Злякавшись, тварина стрибнула в бік і не обертаючись, швидко помчала у більш захищене місце – вглиб лісу.

– Таке такого баче здалеку, – штовхаючи Дмитра у плече, сказав Макс. – Одне живе у лісах, інший – у хімічній лабораторії.

– Точно, – додав Степан. – Ти в своїй лабораторії днюєш і ночуєш, а ця тварина з лісу не вилазить.

– Але це дуже дивно, – сказав Патріс, не зводячи очей з того місця, куди зникла тварина. – Дуже дивно. Таке я бачу вперше!

– По машинах, – віддав наказ Макс і всі швидко зайняли свої місця.

Джипи їхали далі не зупиняючись. Всі мовчали, насолоджуючись різноманітністю і багатством природи. Час минав швидко.

Незабаром друзі наблизились до нового пункту призначення. Наступним етапом мандрівки була африканська савана. Через годину швидкої їзди перед очима простягався безкрайній африканський степ. Жовто-гарячі кольори у поєднанні з коричнево-сірими створювали незабутнє видовище.

– Нашій савані всього п'ять-сім мільйонів років, – перекрикуючи гуркіт мотору, говорив гід. – Тут головна діюча особа – висока трава, яка є домівкою для багатьох тварин та птахів.

Патріс натис на газ і його джип щосили помчав уперед. Джипи охоронців одночасно заревли, наче хижаки на полюванні, і виштовхуючі з-під колес шматки землі з травою, рвонули слідом.

– В савані багато трави і мало дерев та чагарників, – голосно розповідав далі Патріс. – Хижаки здалеку помічають здобич, але і їх легко побачити. Природа піклується про тварин: їх колір подібний до оточуючого середовища, що робить їх менш помітними. Зливаючись з травою і ховаючись в ній, ці плотоядні перетворюються на мисливців.

За спиною пролунали гучні звуки копит, проголошуючи, що наближається табун. Метрах в двухстах неслися зебри. Їх біг не був схожий на переслідування, скоріше це була гра, де старші особі, піддавшись енергії молодих, вирішили трохи побасувати.

– Зебри дуже лякливі, як і більшість мешканців савани, які не мають грізної зброї, – голосно коментував побачене Патріс, – тому краще до них не наближатися. – Він зменшив швидкість і поїхав повільніше, продовжуючи говорити. – Від хижаків вони рятуються бігом. Якщо не вдається втекти, захищаються зубами і ударами копит.

– Вони що кусають своїх кривдників? – посміхаючись, поцікавився Степан. – Чи не вкусять нас?

– Не лізь, до кого не просять, та й не вкусять, – жартома, мовив Дмитро. Користуючись нагодою, він націлив об'єктив фотоапарату на тварин і зробив кілька знімків.

Здіймаючи за собою хмари піску, табун зникав з виду.

– Погляньте, краса савани – страуси, – по-дитячому зрадів Дмитро, клацаючи фотоапаратом.

Неспішно ступаючи по жовтій траві, до чагарників прямувала група страусів.

– Страуси – велетні серед птахів, заввишки два з половиною метри, – наголосив Патріс, піднімаючи руку в гору, наче намагався виміряти їх ріст. – І важать чимало, аж сто двадцять кілограмів. Довга шия, як перископ, дозволяє здалеку помітити небезпеку і вчасно почати тікати. Щоб врятуватися від хижаків, цього вистачає.

– Ти чудовий лектор, – звернувся до гіда Степан.

Патріс, дякуючи за комплемент, посміхнувся. Обминаючи високе каміння, джип поїхав крізь високу траву, поступово набираючи швидкість.

– Давайте позмагаємось, – несподівано запропонував Макс. – Патрісе, відірвемось від охоронців!

– Навіщо? – тільки й встиг сказати Степан, як джип з неймовірною силою рвонув уперед.

– Жени, жени! – підбадьорював гіда Макс, штовхаючи в спину. – Ми відриваємося від них!

Висока трава сікла машину, наче безліч батогів. Друзі ховали обличчя від випадкових ударів і міцно трималися за сидіння. Підстрибнувши на камні, що зненацька виник на шляху, джип різко звернув праворуч. Скавучання мотору нагадало крик раненого звіра.

– Максиме Петровичу, що трапилося? – чулося з рації. – Зупиніться!

– Нізащо! – крикнув Макс. Він обернувся і побачив, що два джипи охоронців їх все одно наздоганяють. – Патрісе, ще швидше!

Рвонувши крізь траву, машина друзів вилетіла на відкритий простір. Почулося, як надривно гудуть мотори за спиною. За мить, не відстаючи ні на крок, з обох боків мчали два джипи охоронців. Трійка залізних коней зменшувала швидкість.

– Все нормально, – задоволено прокричав у рацію Макс, – перегони успішно завершено.

– Максиме Петровичу, в савані такі жарти можуть погано закінчитися, – докірливо сказав керівник охорони по рації. – Я знаю маршрут і готовий до чого-завгодно, але краще не випро-бовувати долю.

– Облиш, – по-дружньому відповів Макс. – Я тут теж не вперше і в дитячих перегонах особливої загрози не бачу.

– Дивіться, дивіться, хто відпочиває, – вигукнув Степан, вказуючи рукою на гачкувате дерево, що виднілося попереду. Здавалося, що від такої пекельної спеки дерево майже висохло. На одній з гілок зручно вмостився величний гепард. Його лінива поза свідчила про спокій і єднання з природою. – Втомився, мабуть, і відпочиває, – усміхнувся лікар. І звертаючись до Макса, додав, – і ми хочемо спокійно провести решту дня, а не ганятися один за одним.