Людмила Безверхня - Програмiст. Науково-фантастична повість

© Володимир Безверхній, 2016

© Людмила Безверхня, 2016

ISBN 978-5-4474-9922-8

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Олег напружено вдивлявся у болючо-біле вікно монітору, намагаючись збагнути, що трапилося. Зникли невідомо куди всі розрахунки. На робочому столі – нічого. Раптом, наче якесь марево, з’явилася заставка: космічний корабель повільно плив між зірок. Та за мить все розтануло і екран став зовсім темним.

– Учора я зробив дещо дуже важливе, – захвилювався Олег. – Вирішив подрімати… І заснув аж до ранку! – промайнуло блискавкою. Він незадоволено нахмурив брови. – Таке зі мною вперше!

Несподівано екран ожив і Олег побачив, як чиїсь незримі пальці видруковують речення. Літери нагадували давні ієрогліфи.

– Що за маячня, – мовив Олег й кілька разів натиснув «Esc». Слова дивилися на нього, наче хижий павук зі своєї засідки, нікуди не зникаючи. На душі чомусь стало неспокійно.

– Кому це захотілося поспілкуватися зі мною? – голосно сказав Олег і не впізнав власного голосу.

Зненацька ієрогліфи застрибали, змінюючи колір.

«Ми – ті, кого ти давно чекаєш, – прочитав Олег. – Ти перевершив наші сподівання: зумів зазирнути за межі дозволеного людям.»

– Хто ви? – вигукнув Олег, але текст щез і світло від монітора стало настільки яскравим, що йому захотілося заплющити очі…

Олег прокинувся пізніше, ніж звичайно від яскравого сонця, яке немилосердно кидало у його обличчя пекучі промені, й мимоволі відвернувся.

«Чому я бачу ці сни? – думав напружено. – Як вони мене заморюють.»

Набравши повні груди повітря, він різко видихнув його, намагаючись позбавитись цих думок і швидко встав. Провів довгою з ледь помітними прожилками рукою по чорному волоссю й розправивши міцні плечі, потягнувся. Олег був середнього зросту. Зелені очі прикрашали густі у формі трикутника брови. Його погляд – це був погляд тигра, впевнений і сконцентрований, що випромінював силу, яка повністю підкорювала людей.

Квартира Олега розміщувалася на другому поверсі багатоповерхівки. Через велике вікно робочого кабінету було видно ряд будинків, що щільно тулилися один до одного. Праворуч від вікна було робоче місце Олега. На міцному дубовому столі ручної роботи стояв потужний комп’ютер, оточений різноманітною периферією. Напроти вікна, займаючи цілу стіну, розташувалася велика бібліотека. Олег пильно подивився довкола, знову згадуючи сон.

«Треба відновитися» – подумав він, дістав велике волохате полотенце й пішов до ванної.

Вода приємно пестила тіло. Краплі, штовхаючись, падали униз, разом із ними щезали полохливі думки. Олег, неначе перенісся в іншу реальність, де панував спокій і душевна рівновага. Згадка про сни вже не бентежила. Олег підняв долоню над головою і підставив її під град крапель.

– Я живу, тому що можу відчувати, – міркував він. – Тактильні відчуття, зір, слух, смак, нюх – це те, що дозволяє реагувати на навколишній світ. Якщо нічого не чути, не бачити, ще й занурити людину у солону воду певної концентрації, температура якої 36,6˚С, мозок відключиться, як виключається комп’ютер. – Колись Олег вивчав матеріали, де описуався цей експеримент, і висновки, яких дійшли, довгий час не давали йому спокою. – Живе має відчуття і може реагувати на подразнення, а неживе – ні. Але комп’ютер також реагує на подразнення через мишку, клавіатуру й інші канали. Тоді виходить, що він живий? – Обличчя Олега стало зосередженим і між бровами застигли дві глибокі лінії. – Що за нісенітниці лізуть мені в голову, – зупинив власний ланцюжок думок. – Треба займатися ділом, а не вигадувати. – Він виключив воду й подивився на себе у дзеркало.

– Тридцять один рік – це не жарти, – сказав уголос.– Обов’язково заведу сім'ю. І буде у мене гарненький хлопчик… або дівчинка. Він посміхнувся і той чоловік у дзеркалі теж посміхнувся йому. – Так вже краще.

Олег виглядав сповненим сил, жодного сліду втоми не залишилося. Тепер він міг працювати без відпочинку цілий день. Задоволений повернувся до робочого кабінету. Підійшов до стелажів з книгами й дістав одну з них. Олег любив свою бібліотеку. Збирав її довго, ще зі студентських років, постійно примножуючи скарби, набуті людством. Декілька тисяч книг стояли на полицях, виблискуючи різними обгортками, немов запрошуючи у захоплюючі по-дорожі. Ця бібліотека вражала своєю різноманітністю. Тут були книги від вузькоспеціалізованих по хімії, фізиці, математиці, астрономії, до філософських, що висвітлювали проблеми життя й розуму. Поруч поступово виростали численні ряди електронної інформації, компактно розміщеної на тоненьких блискучих дисках. Проте минуле й сучасне чудово співіснували.

Олег поклав книгу на місце, наблизився до комп’ютера й підключився до інтернету. Пройшовся сайтами, проглядаючи необхідні для роботи матеріали. Години танули непомітно. Нарешті Олег відкинувся на спинку стільця й заплющив очі, аби трішки відпочити. Було легко і приємно.

– Один місяць, – вимовив він уголос. – Я повинен встигнути. Головне – не спинятися.

Він розправив плечі й знову нахилився над клавіатурою, майже механічно надрукувавши адресу наступного сайту. Клавіша «Enter» прогнулася під натиском його пальця й Олег глянув на монітор.

– Що це? – здивовано мовив він.

Екран був темний, як ніч.

– Тільки вірусу не вистачало, – сердито сказав він. Швидко увімкнув антивірусну програму, з нетерпінням чекаючи результату, але його не було. – Щось новеньке. Мабуть, працює гарний хакер. – Без вагань Олег почав застосовувати програму за програмою. Пальці бігали по клавіатурі, майстерно вибиваючи необхідні комбінації, але нічого не відбувалося.

Несподівано екран став жовто-гарячим, неначе хтось навмисне бризнув на нього мільйонами сонячних променів. Від цього світла не було боляче очам, навпаки – стало легко, наче після довгого приємного відпочинку. Далі по центру з’явилася темно-синя крапка, замиготіла, як маяк, що вказує шлях кораблям і зникла. А потім Олег побачив кілька рядків невідомого тексту. То була якась незрозуміла для нього мова. Скоріше, навіть – це був синтез різних мов.

«Англійська, арабська, німецька, японська…» – крутилося в голові. Він миттєво і дуже уважно проглянув написане, але зміг перекласти лише деякі слова та вони абсолютно не в’язалися між собою.

– Загадка з багатьма невідомими? – стиха промовив Олег. – Гадаєте, я не знайду розв’язок? Побачимо. – Програма нарешті запрацювала. – Повільніше, ніж звичайно, але це не привід для хвилювання. – Пальці забігали по клавіатурі з неймовірною легкістю. Він став схожий на Моцарта, який цієї миті творив чудову музику.