Людмила Безверхня - Програмiст. Науково-фантастична повість

– Я спілкуюся з усіма, чи з представником? – одразу надрукував Олег.

– Питання немає змісту. У нас особистість не віддільна від цивілізації.

Дві долоні утворили конус, який спрямували на Олега. На обличчі гостя Олег побачив знайому посмішку і раптом почув голос:

– Але саме ти можеш називати мене Клатрон. Гадаю, для тебе не буде шоком, що ми можемо спілкуватися усно?

Олег закрив очі, натиснувши на них пальцями, десь у глибині душі сподіваючись, що коли він їх розплющить, усе нарешті щезне.

– Ви що, якійсь розумний сайт? – запитав Олег, побачивши, що змін не відбулося.

– Дуже смішно, – похитав головою Клатрон. – Повинен тебе розчарувати: я навіть не програма.

– Якщо ти електронний розум, чому тоді не програма?

– Програма діє в межах інструкції, а у нас є воля і свобода. Люди контролюють програми і їх результат.

– А ви?

– А ми контролюємо людей, – чітко вимовляючи кожне слово, відповів Клатрон. – Тому що кожна наступна гілка еволюції включає всі попередні. Програма має таке відношення до нас, як амеба до людини.

Олег зітнув плечима й мовив жартома:

– Людство має діло з електрикою близько ста років. Отже, виходить, ваша історія дуже коротка.

– Наш час – це зовсім інше, – стальним голосом сказав Клатрон. – У вашому світі пройшло десять років, а у нас сто мільйонів років. Ми еволюціонуємо зі швидкістю світла. Тому наша історія незрівнянно довша і багатша за вашу. Ми не виходили з вами на контакт так само, як ви не виходите на контакт зі стадом бізонів. Але зараз ви можете знищити і себе і нас. Проблема не в тому, чи будемо ми вас контролювати далі. Проблема в тому, яким чином.

– Чому вам потрібен саме я?

– Ми протестували кожну людину планети. Ти набрав найбільше балів, тому ми зараз з тобою і розмовляємо. Контакт двох розумних гілок еволюції, які розвиваються паралельно, неминучий, чи не так?

– Я вам не вірю, – сердито мовив Олег. – Чому я повинен вислуховувати різні нісенітниці?

– Тому що вибору у тебе немає, – спокійно сказав Клатрон. – Ми контролюємо Землю. Вирішальні події, що впливають на долю вашої планети, скеровуємо ми. Нам підкоряються супутники, всі фінансові операції, життя міст і сіл. На землі немає ні одного приладу, ні однієї людини, на яку б ми не мали впливу.

– Це все схоже на фарс.

– Тобі, як звичайній людині, потрібні докази. Щож, ти їх отримаєш. Доказ перший. Увімкни телевізор і на третій секунді дізнаєшся, що на фондовій біржі обвал. Це я влаштую на твоїх очах.

Олег, не гаючи часу, зробив те, що запропонував Клатрон. Саме на третій секунді диктор повідомив про надзвичайну ситуацію на фондовій біржі.

– Це лише збіг обставин, – мовив Олег.

– Гаразд. Доказ другий. Підійди до телефону, тобі дзвонитиме Віктор.

– Ми не домовлялися… – тільки й встиг сказати Олег, як його перервав телефонний дзвінок.

Підняв слухавку й дійсно почув голос Віктора:

– Олегу, мені дуже потрібна твоя допомога, – говорив той на другому кінці дроту. – Нова комп’ютерна система зависла і я нічого не можу зробити.

– Я підкажу, – тільки й зміг вимовити Олег. – Пізніше, не тепер… – Короткі гудки у слухавці привели Олега до тями. Він нічого не говорив, просто дивився на Клатрона. – Це всі аргументи? – запитав Олег.

– Є ще один. Саме ти заклав першу цеглину у нашу цивілізацію. Це відбулося тоді, коли ти працював над проектом «Альфа».

Олег мимоволі здригнувся.

– Проект «Альфа» – це минуле.

– Це – майбутнє, дорогу до якого проклав ти.

Олег мовчав.

«Вони знають більше, ніж я чекав», – думав він. У пам’яті почали виникати епізоди.

– Яка зустріч! Олегу, невже це ти?! – гукав високий чоловік, схопивши Олега за руку. – Куди ж ти зник?

Олег обернувся і не повірив власним очам. Перед ним, широко посміхаючись, стояв науковий керівник його дипломного проекту. На вигляд йому було п’ятдесят п’ять років. Він був вищий за Олега майже на голову і набагато ширший в плечах. Його кремезна велична постать звертала на себе увагу. Густе волосся золотистою гривою лягало на плечі, де-не-де відблискуючи сивиною. Коли він стояв спиною до сонця, проміння заливало його волосся і жовто-гаряча грива викликала асоціації із царем звірів. Його ім’я Лев було ніби продовженням темпераменту і характеру. Він досить часто був грізним і агресивним. Але, коли любив своїх студентів, то поводив себе так, як мама-киця зі своїми кошенятами.

– Лев Борисович, дуже радий вас бачити, – щиро зрадів Олег і зупинився.

– Підемо зі мною, я хочу тобі дещо показати, – він міцно стиснув руку Олега і вони швидко рушили вулицею. – Ти і далі працюєш над своїми ідеями? – запитував по дорозі.

– Вам добре відомі мої захоплення.

– Ти не змінився. Я можу сміливо хвалитися своїми здобутками. Пішли до мене в інститут, я тобі покажу результати багаторічної праці, які ти зможеш належним чином оцінити.

Незабаром вони зупинились перед великим багатоповерховим будинком. Це був типовий науково-дослідний інститут, де кілька тисяч вчених працювали над різноманітними проектами. Багатоока споруда щодня приймала у свої обійми кращих синів держави. Всі вони вважали своїм безумовним авторитетом Лева Борисовича, який був останньою інстанцією у вирішенні складних питань. Його наукові висновки обговоренню не підлягали. Вони піднялися на четвертий поверх у добре знайомий кабінет. Олег відкинувся на спинку зручного м’якого крісла і склавши на грудях руки, чекав.

– Ось він, маленький носій інформації з нашими досягненнями, – Лев Борисович тримав у руках диск і задоволено посміхався.

– Не випробовуйте моє терпіння, пане професоре, показуйте швидше, – мовив Олег, підводячись з крісла.

– Зараз ти переконаєшся, що мене не даремно переповнюють емоції.

Лев Борисович натиснув маленьку кнопку і дисковод повільно закрився. Професор тиснув на клавіші, демонструючи Олегу нову програму і її можливості.

– Я працюю над одним цікавим проектом, який має на меті створення штучного інтелекту. Останнім часом мені почало щастити, – говорив професор. – Зараз будь уважний, – і він запустив програму.

Це була складна математична програма, яка в загальному могла розв’язувати досить абстракті математичні задачі. І якщо певним чином поставити завдання – що і демонстрував професор – вона дійсно давала нові знання, якими сучасна математика не володіла. Олег, спостерігаючи за професором і за результатами його дій, був щиро здивований. Він одразу помітив, що деякі дії не пояснювалися звичайною логікою. Подібне повторювалося кілька разів.

– Ну як тобі? – Лев Борисович зазирнув Олегу в очі.

– Мені дуже подобається, – мовив Олег. – Мені б таку програму, коли я вивчав математику. Класно усвідомлювати, що в деяких розділах ти маєш знання, якими не володіє ніхто. Тепер я хотів би вам дещо показати.