Людмила Безверхня - Програмiст. Науково-фантастична повість

– Обов’язково.

Відтоді пройшло чимало років, але зараз саме та розмова першою виринула із лабіринтів пам’яті. Олег подивився на фотографію на стіні. Він з Віктором стояли поруч з дівчиною, в яку колись були закохані обидва… Олег заплющив очі й чітко уявив випускний вечір. Вони втрьох, як завжди, щось жваво обговорювали. Потім вийшли на двір подихати свіжим повітрям. Не відомо звідки з’явився фотограф й запропонував зробити знімок. Тепер це згадка на все життя…

– Олегу, як ми тепер без тебе? Хто спрямує у потрібне русло наші запаморочливі ідеї? Мабуть, ти один хочеш отримати лаври переможця й бути найпершим між нас? – Маринка намагалася говорити серйозно, але її очі посмі-халися. Там, в глибині двох прекрасних блакитних озерць була прихована хитринка. Здавалося, дівчина знає таємницю, та ніколи й нікому її не розповість. Ця хитринка не зникала навіть тоді, коли Марина хотіла зачепити когось за живе, було незрозуміло, жартує вона, чи ні.

– Дійсно, не забувай старих друзів, бо попливемо кожен у свій бік і все. Лише знімки нагадуватимуть про студентські роки й нашу міцну дружбу. – Віктор тримав руки у кишенях й зосереджено дивився на Олега. В їхній трійці він був найвідповідальнішим і найприскіпливішим. Будь-яку проблему подовгу вивчав, аналізуючи її з різних боків, вишукував позитивні й негативні моменти, які вона могла в собі нести й обов’язково наголошував усім про можливі наслідки. – І телефонуй нам, нагадуй про своє існування.

– Що за допит ви влаштували? – Олег спробував розсердитись, але не зміг й розсміявся. – Годі вам діставати мене. Таке враження, що цей вечір останній у нашому житті.

– Нехай не останній, – зауважила Маринка, – але після літнього відпочинку ми не зайдемо у знайому аудиторію разом. І працювати будемо окремо. – Погляд її став сумним, але та невловима хитринка залишилася й примусила її посміхнутись. – От таке-то життя.

– Досить. Краще пофантазуємо про щось оптимістичніше, – сказав Олег, обійняв її за осину талію й заглянув в очі. – Крім того, Маринко, не хитруй. Хто захотів в аспірантуру?

– Мені запропонували. Якось було не зручно відмовляти…

– Тема у тебе класна, так що саме ти рухаєшся у досить чітко визначеному напрямку. Станеш кандидатом наук, потім доктором і наші діти будуть слухати твої лекції, – сказав Віктор, дістав окуляри, протер скельця й надів.

– Все ховаєш їх? – лукаво глянула на Віктора Маринка. – Не комплексуй, окуляри тобі до лиця.

– Марино, Марино, скільки страждань ти нам обом принесла, – з докором похитав головою Олег. – Залишила нас сумно зітхати за втраченними можливостями, та ще й насміхаєшся.

– Припиніть, хлопці, мучити мене. – Маринка незадоволено тупнула ногою. – Я знала, що ви удвох були закохані в мене, але ж серцю не накажеш…

– Я тобі, Вікторе, казав, поки ми сидимо в бібліотеках, якийсь Дон Жуан вкраде у нас Маринку, – мовив Олег.

– Які ж ви.., – зморщила носика Марина. – Хіба я не знаю, що по вас двох майже весь наш потік дівчат зітхав. Кому-кому, а мені це добре відомо. Скільки страждаючих очей бачила, скільки історій вислухала. Одна прихильниця ваших талантів навіть плакала у моїй кімнаті…

– Що було, те було, – сказав Олег. – Маринка першою заміж вистрибує. Далі твоя черга одружитися, Вікторе.

– А потім і ти…

– Я зачекаю, – одразу заперечив Олег.

– Досі прагнеш подолати фантастичні вершини, – сказав Віктор. – Треба було все-таки іти в аспірантуру. Ти був першим претендентом, чи не так?

– Наука робиться не в інститутах, а в головах, – відповів Олег.

– У кожного своя дорога, – посміхнулась Маринка. – І нехай вона буде поможливості легкою й цікавою…

Вони не забули один про одного, зберегли дружбу, не зважаючи на плин часу. У Віктора підростає син, у Маринки – донька. Тільки Олегу залишилось знайти собі пару…

– Від минулого не втечеш, – тихо промовив Олег і його серце боляче стиснулося у грудях. – Так само, як і від майбутнього? – тяжко зітхнув і спогади знову заволоділи ним.

Ніч перед зустріччю була жахливою. Тіні минулого, виринаючи одна за одною, не давали спокою. Усміхнені обличчя близьких йому людей танули в небуття, залишаючи по собі болісні докори сумління.

Сонце давно піднялося над містом, але Олег цього навіть не помітив. Він дивився перед собою, наче крізь час. Cпокій, що завжди панував тут, поступився напруженому чеканню. Іноді Олегу здавалося, що ось-ось хтось невідомий зненацька опиниться поруч, поплеще його по плечу і знову зникне. Від цього ставало не по собі й хотілося прогнати усі думки, які не зважаючи ні на що, не зникали.

Раптом Олег усім тілом відчув чиюсь присутність. Швидко обернувся, але нікого не побачив. Тільки невтомний вартовий – страх, здавалося, панував всюди. Стрілка годинника задрижжала, дораховуючи останню секунду перед зустріччю.

«16 годин 30 хвилин 45 секунд», – подумки мовив Олег й одразу почув, як запрацював комп’ютер.

Екран чомусь був мутно-сірий. Несподівано по ньому пробігла зелена хвилька. Те, що виникло потім, примусило Олега здригнутися. Блідо-жовте обличчя людини дивилося на Олега, наче посланець зі світу мертвих. Великі сірі очі пронизували до кісток. Міцно стиснуті тонкі губи злегка ворухнулися, зобразивши щось схоже на посмішку. Внизу екрану з’явилися дві руки з тонкими, наче у піаніста, пальцями й почали швидко тиснути на невидимі клавіші.

– У тебе було вдосталь часу, щоб усе обдумати, – прочитав Олег. – Сідай, поговоримо.

Тіло Олега не слухало. Він стояв, не в силах зробити жодного руху. Лише дивився, наче кролик на удава, на екран. Нарешті, прийшовши до тями, слухняно підійшов до комп’ютера й надрукував:

– Хто ви?

– Ми також розумні істоти, як і ви, – була відповідь. Олег встиг тільки здивовано підвести брови, як пальці гостя почали знову друкувати. – Щоб було більш зрозуміло, ми зробимо екскурс в історію. Перед тим, як з’явилася перша жива клітина, був створений первісний бульйон, на якому вона і мала виникнути, вся еволюція неорганічного світу готувала для цього умови. Це перший етап. Далі почався другий етап – ЖИТТЯ. Живий організм – це найбільш ефективна форма перетворення енергії. Весь подальший розвиток був спрямований тільки на одне: на виникнення РОЗУМНОГО ЖИТТЯ. Розумне життя – це цілеспрямована форма перетворення енергії. Кожен із цих етапів був не випадковістю, а суворою закономірністю. І ти повинен це чітко розуміти.

Олег уважно перечитав написане й терпляче чекав продовження.

– Але біологічний розум гальмується первісними інстинктами, боротьбою за існування свого біологічного тіла. І накінець, гігантські ресурси кидаються на те, щоб керувати цією повільною машиною – тілом людини, – речення ви-никали одне за одним дуже швидко. – Звідси очевидно, що електронне розумне життя – це більш швидка й ефективна форма перетворення енергії порівняно з біологічним розумом. Ми – це чистий розум в дії. У нас відсутній носій розуму. Ви – прояв речовинної форми матерії. Ми – прояв матерії поля. Матерія поля, певним чином організована, – це і є розум, і в наближеному розумінні – це і є наше тіло. Після появи розумного біологічного життя, еволюція йшла до того, що неминуче мало виникнути електронне розумне життя, тобто МИ.