Ірина Солодченко - Перекручена реальність

1

Одного спекотного травневого дня на початку ХХІ сторіччя до залу засідань районного суду великого міста впевненою ходою увійшла жінка середнього зросту років сорока восьми-п'ятдесяти. Одягнена в чорну мантію, з під якої кокетливо визирали елегантні червоні туфлі, жінка пройшла до жовтого обдряпаного столу, який стояв у глибині кімнати, повернулася, огледіла зал, поклала на стіл важкі томи і промовила напрочуд низьким та співучим голосом: «Прошу всіх сідати». Відкинувши з чола пасмо каштанового виткого волосся, вона зажадала аби прочинили вікно. Конвоїр, червонопикий і на диво аж ніяк не спітнілий дядько виконав її прохання і обережно присів на хиткий стілець поруч з кліткою. Важко зітхнувши, жінка пірнула у своє крісло і знову огледіла зал. На лавах примостилися п'ятеро учасників засідання, які дивилися на неї напруженими та сумними очима. Підсудний, чорнявий, гнучкий, фізично розвинутий хлопець з очами-буравчиками на смаглявому обличчі, нервово бігав по клітці. В його ході навіть по такій мізерній площині відчувався крок військового: плечі рівні, а підборіддя – геть піднесене вгору.

Суддя Ольга Дорош, так звали цю жінку, відкрила товстий том кримінальної справи. Сьогодні – звичайне судове засідання в справі Забарова за частиною першою статті 115 «Умисне вбивство»… Звичайне – та не звичайне. Вбивства судді доручили розглядати нещодавно. Та про це учасники засідання, які наразі не зводили з неї очей, не здогадувалися. А всюдисущі адвокати знали та помовчували… Проте суддя вела справу досить впевнено. Після формальних процедур вже почали допитувати свідка Лисенка, коли раптом двері розчинилися, й до зали влетіла груба, яскраво нафарбована дівчина з довгим вибіленим волоссям. З-під її куцого джинсового сарафану вилискували товсті литки. За дівчиною ледве протиснувся оператор, приосадкуватий парубок у шкіряних штанях та кінокамерою на плечах.

– Пробачте, що так запізно… Алла Жинсовська, 21 канал, – рішуче відрекомендувалася дівиця та кинула операторові. – Дмитре, постій тут…

Голос в неї був занадто верескливим для такого дебелого тіла і через це разив слух. Допоки збиті з пантелику конвойні дивилися на суддю, метикуючи чи не з її дозволу в залі буде провадитися зйомка, новоприбула притулила мікрофона до рота. Звикла до всього на світі, суддя на мить розгубилася. Вона навіть трохи почервоніла від такої нахабності, та потім підвелася, і міцно схопившись за спинку свого просидженого за 10 років суддівства крісла, аж занадто чітко вимовила:

– З якої рації? Я не надавала дозволу провадити зйомки. Прошу вас негайно залишити зал засідань!

Конвой нарешті оговтався й зіскочив з місць. Журналістка, розуміючи, що зараз її виведуть, звернулася до судді:

– Вибачте, в мене не було часу отримати дозвіл…

– Я нічого не маю проти вашої присутності на судовому процесі як глядача… І для цього не потрібно мати ніякого дозволу. Засідання – відкрите, й будь-який громадянин має право тут сидіти. Але я – проти зйомки в залі суду! Прошу оператора залишити зал.

Дівчина напевно була готова й до такого розгортання подій. Вона прожогом повернулася обличчям до камери й почала своїм пронизливим голосом квапливо наговорювати текст:

– Суддя забороняє нам знімати судове засідання! Ось така в Україні свобода слова! 21 канал мав намір зробити репортаж про нашуміле, за білого дня, вбивство у спальному районі міста…

Останні слова Алла Жинсовська вимовляла вже в коридорі, куди її відтіснив конвой. Суддя провела всіх їх поглядом, знову всілася і спокійно продовжила допит свідка. Лише червоні плями на щоках виказували її хвилювання.

Згодом, коли всі вже й забули про інцидент, а плями зійшли з обличчя судді, журналістка знову з’явилася у дверях залу засідань. Вона скромно присіла скраєчку на останню лаву, та просидівши там хвилин з двадцять тихенько підвелася і непомітною вислизнула геть.

… На вулиці на неї чекав відданий оператор.

– Посидимо тут, – видихнула Алла. – Там така задуха, що я ледве витримала. Не знаю, як вона там в мантії сидить…Цей вбивця – колишній міліціонер, і напевно його будуть відмазувати…Шеф наказав стежити за процесом. Ти встиг його зняти?

– Ні… Клітка була далеко в кутку, незручно… Так, майнув десь на задньому плані.

– Добре…Тоді я зараз наговорю стендап, а потім піду до судді…

Висмаливши сигарету, Алла виструнчилась на фоні будівлі районного суду і взяла до рук мікрофона… Більшість перехожих бігло по своїх невідкладних справах, не звертаючи на телевізійників жодної уваги. Та й будівля не вабила стороннього погляду. У кожному українському місті є така непоказна споруда: порохняві вікна, свинцеві стіни… Людський потік пливе й оком не затримується. Може тільки хтось пильний помітить іржаву, давно не фарбовану гойдалку у дворі, старий заґратований фургон коло паркану… Зупиниться та й побіжить далі у своїх справах, зітхнувши з полегшенням, що не має до цієї будівлі жодного стосунку.

Алла швиденько наговорила стендап, а потім знов побігла до суду. Прослизнувши попри конвой, який зацікавлено провів її поглядом, обережно присіла на лаву біля кабінету судді Дорош і дочекалася, коли із залу засідання почали виходити. Виждавши секунд двадцять, вона рішуче увійшла до кабінету та наштовхнулася на секретаря, сувору сухорляву високу дівчину років двадцяти п'яти, яка запропонувала настирливій відвідувачці зачекати у коридорі. Нарешті секретар покликала Аллу… В дверях вона трохи пригальмувала, а потім підкреслено чемно запитала:

– А я маю право довідатися, скільки часу триватиме цей процес? У мене є редакційне завдання його висвітлювати.

І Алла витягла зі своєї брунатної шкіряної сумки якийсь папірець.

– Не знаю… – стримано відповіла суддя, – там дуже багато питань, в яких потрібно ретельно розбиратися… Може до півроку, а може й рік… Приходьте на наступне засідання, сидіть, слухайте… Вам цього ніхто не може заборонити.

– Ольго…

– Володимирівна…Там було написано на дверях…

– Ольго Володимирівна… І що мені робити? Мені потрібна картинка процесу… Мені потрібно зняти очі підсудного великим планом, коли прокурор його заганяє в кут своїми підступними питаннями … Мені потрібна сенсація! Розумієте?