Ірина Солодченко - Перекручена реальність

– Лягай спати… Я все владнаю… Вона вибачиться…

Суддя поклала мобільного телефона на стіл і пішла викидати захололі пельмені у смітницю…

3

…Ольга Володимирівна йшла на роботу як і звичайно пішки. Дорогою згадувала сьогоднішні справи. Перше засідання – наркоман, що нібито вирізав телефонний кабель. Напевно доведеться повернути справу на дослідування. Явно опера навісили на хлопця… Потім два хуліганства й знову Забаров… Справа дійсно заплутана. «От посиділа б на засіданнях та послухала», – продовжувала суддя подумки сперечатися з журналісткою. – Для тебе вбивство – це роздмухана сенсація, а суддя подібний до лікаря, який не може звикнути до смерті своїх пацієнтів. Навіть дітлахи, що колись грались у моєму залі засідань, знають, що переважна більшість убивств трапляється на побутовому ґрунті. І це теж…І це теж? А адвокати? Класика: зазвичай намагаються перекваліфікувати на ненавмисне, необережне вбивство… Така вже їх робота… А якщо вбивство кваліфіковане, силуються витягти на просте. Для простого шукають пом'якшувальні обставини….

Діставшись роботи суддя наказала помічникові ні з ким її не з'єднувати й нікого не впускати. Вона буде готуватися до слухань.

Отже, допит свідка Лисенка, вітчима Забарова, нічого не висвітлив. Лисенко намагається змалювати самозахист. Підсудний якось підсвідомо назвав вітчима Мішанею…. Що в них за стосунки? Кволий Лисенко набагато старший за Забарова. А той його так поблажливо: Мішаня… Далі…Частина перша статті 115 – це умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, яке тягне за собою від семи до п'ятнадцяти років. А умисел Забарова полягає в тому, що він усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння і передбачав його суспільно небезпечні наслідки. Якого характеру є умисел Забарова: прямий чи непрямий? Прямим вважається умисел, якщо особа бажала настання небезпечних наслідків. Та ні… Не схоже… По всьому Забаров не бажав смерті того хлопця… Тож напевно умисел був непрямим, тобто Забаров хоча й не бажав, але свідомо припускав настання смерті. Він не бажав смерті хлопця… Звісно не бажав… Але свідомо припускав її настання. Свідомо… Тому що притомна людина розуміє, які наслідки може мати розмахування зарядженим пістолетом.

Про кваліфікацію тут не ведеться, і прокурор її не зажадає. А що може зм'якшити провину Забарова? Які привілеї дає йому Кримінальний Кодекс? Стаття 116 «Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання», стаття 118 «Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця», стаття 119 «Вбивство через необережність». Ось і увесь арсенал адвокатів… Чи знаходився Забаров у стані сильного душевного хвилювання? Можливо… Чи перевищив межі необхідної оборони? Навряд чи… Таким, що обороняється, його допоки важко назвати. Хоча, подальший розгляд покаже…. А щодо необережності, то її два види: злочинна самовпевненість та злочинна недбалість. Якщо в діях Забарова і була необережність, то у вигляді злочинної самовпевненості… Забаров передбачав можливість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій, але міг легковажно розраховувати на їх відвернення. Словом, то справа адвокатів відпрацьовувати свій «пом’якшувальний» хліб. На сьогодні слідчий визначив вбивство умисним, але без кваліфікуючих ознак, передбачених частиною 2 статті 115, а також без ознак, передбачених статтями 116-118, зокрема вбивства в обопільній сварці чи бійці або з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим.

І ось її завдання – продертися крізь накопичення фактів, свідчень, аргументів, лжесвідчень, натиску й об'єктивної реальності з метою встановлення істини.

А що за особистість цей Забаров? Колишній спецназівець… Зі зброєю на «ти». З цього й будемо виходити…

Потихеньку відчинилися двері, й до кабінету боязко зазирнула секретар Марина.

– Там якийсь письменник проситься на судове засідання…

– Який ще до біса письменник?

– Не знаю. Каже, що письменник.

– Вони що? Змовилися? Що ж… Нехай заходить.

У двері протиснувся чоловік середніх років. Охайно та добротно вдягнений: сірі, сумлінно випрасувані штани, блискучі шкіряні туфлі, біла сорочка… Напевно, дружина піклується про зовнішній вигляд свого благовірного… Сам – тілистий, засмаглий, чисто виголений… Його можливо було б назвати навіть імпозантним, якщо б не смішні, трохи відстовбурчені вуха. Напевно в Туреччині засмагав…. З родиною. Все – як у людей…

– Здрастуйте, здрастуйте… – привітався письменник, начебто знав суддю тисячу років.

– Сідайте, будь ласка…

– Дозвольте відрекомендуватися. Відомий письменник Андре Цоколько. Не читали? Пишу детективчики, трилери…

– Вибачте, я такого не читаю принципово.

– А я, вибачте, таке пописую… «Засмажений пес», «Кривавий хлопчик». Знаєте, детективи та трилери – найзатребуваніші літературні жанри, – розглагольствував літератор, розкинувшись у кріслі й поклавши ногу на коліно на американський манер. – Люди полюбляють гострі сюжети. Особливо жахи з вбивствами. Ось можу запропонувати мій останній твір – «Живцем розрізаний».

І Цоколько витяг з своєї блакитної теки книжку з марудною обкладинкою, на якій простягся перерізаний навпіл небіжчик. Суддя розвела руками…

– Пробачте, не маю часу…

Трохи скривджений літератор похапцем запхнув свою книжку до теки…

– Та то я так… Просто щоб ви знали, хто я… Якщо можна – посиджу на вашому засіданні… Знаю, що сьогодні вбивство… А я тут якраз збираю матер’яльчик…

– Хм… Матер’яльчик… Хіба що матер’яльчик… Будь ласка, то – ваше право бути присутнім на судовому засіданні як глядач…

– А можна диктофончиком скористатися?

– Будь ласка…

– А то мені в Заводському районі заборонили…

– То – право судді. Я не забороняю, але прошу попереджати.

«Детективчик, матер’яльчик, диктофончик… подумала Ольга Володимирівна проводжаючи письменника поглядом. – Як каже її зять-лікар: зменшувальні суфікси – перша ознака шизофренії. Як це він ще не сказав «Заводський райончик»?

4

– Встати, суд іде!

Такі банальні, заяложені екраном та книжками, слова. І такі врочисті…. Напевно, цей детективник так і почне свого романа. І вигадає, що в неї дерев’яний клепач і великий зал, наповнений глядачами, які час од часу йойкають, охкають та ахкають. А позаду – двері до нарадчої кімнати. До біса непотрібні думки… Починаємо…

І суддя Дорош звично втулилася в своє старе крісло.

Сьогодні допит свідка Тетяни Кириченко. Невисока тендітна дівчина переступає з ноги на ногу.