Єлизавета Несова - Марципанова сексуальність

У цьому місті я навчилась розмовляти пошепки —
Не взувати на ноги стін,
Кидатися в очі перехожим,
Щоб зрозуміти,
Як ти їх зрозумів.

У цьому місті дивовижні квіти —
Візерунки зими
На тлі чиїхсь світлин:
Чим більше намагаєшся дивитись в очі перехожим,
Тим більше розумієш:
«Звірі, що ж ви робите?!» —
Вчать тебе стояти на вокзалі,
Чекати біля телефону
Й якось по-дурному на звірячих лапах
Вертатися до дому —
Самотність чекає тебе:
Тепер я розумію,
Як у цьому місті Сізіфу вдається бути щасливим…

У цьому світі занедбаних дахів
Стали сталими затерті рими;
У цьому світі відвертих одеж
Мої плечі та груди надто пружні…

У цьому світі
Не знайдеш ти мене:
Я бігаю босоніж по кам’яних плитах.

У цьому світі
Я надто відверта,
Я надто гостра —
Схожа на ніж, що біля серця бува…

У цьому світі
Самотність свою я сховала від тебе:
Поруч зі всіма самотня,
Поруч з тобою – тим паче…

Гірше за небуття таке відчуття—
Скринька з самотністю:
Там окуляри, чоловіки, жінки…
Самотня я…

Я знала жінок Єгипту:
На їх чорних спинах
Просякла краплею поту.

Я знала жінок Єгипту:
В них аспідові чорні очі і довгі вії:
Там шукала тебе.

Я знала жінок Нігерії
З їх рабською покорою
В противагу ножу в руці.

Я знала жінок Нігерії —
Відчуй, як вбиваю завше болюче
Твоє нікчемне життя.

Я знаю жінок Африки,
Десь тече Конго:
В ній мої сліди.

Я знаю жінок Африки:
Хода моя гордовита,
Тіло вологе, темне…

Мій хлопчик вміє розхитати небо…
Я слухаю новини:
Там відкрили «Арену»,
Там вибух —
Десь світ…

Мій хлопчик вміє розхитати небо..
Я слухаю новини:
Криза,
Звільнюють людей —
Мій німб…

Мій хлопчик вміє розхитати небо…
Новини вимикають світло днів —
Безжальна я чую,
Як стогнуть ліхтарі…
Мій хлопчик розхитав небо…

Порожньо в моїй кімнаті,
Червона стрічка на кордоні міст;
Хтось включив радіо,
Але воно мовчить;
Хтось включив телевізор,
А там мурахи —
Очі вже не розрізняють
Спалахів кардіограми…
З усіх кутів кімнати лізуть тіні:
Хочуть викрасти мене звідси,
Хочуть віднести в Аїд,
Бо в мене, мабуть, грип,
Бо мій хлопчик далеко,
Бо не зі мною,
Бо країна запровадила карантин —
Та й помру я не через грип,
А через самотність,
А може, через них,
Бо боса піду містом до хлопчика
Через кордон із замерзлих калюж,
Кожним пальцем відчую
Гарячі дотики
Твоєї води,
Немов порослі
Гірської трави…

Я прийду до тебе
Та помру поруч,
Лежатиму та ковтатиму сльози—
Країна запровадила карантин,
А придбати ліки забула…
Нічого, я сильна:
Не відчую болю —
Стріл самотності було вдосталь…

Порожньо в моїй кімнаті,
Червона стрічка на кордоні міст:
Країна любить влаштовувати вибори,
Країна любить своїх виборців —
Одягне маску,
Піде на цвинтар,
Щоб відмінити карантин…

Я навчилась старішати
Пожовклим осіннім листям:
Я не побачу твоє обличчя,
Ти не зігрієш мені долоні…
Просто сиджу та дивлюсь новини про грип,
І розумію:
Я стара, а тебе нема —
Хіміотерапія не допомогла,
Листи до осені на трамвайні шляхи…
Осінь знає: грип vs. рак —
Моментальна смерть
Проти довгої втоми

Немає нічого крім тебе;
Немає – не треба мені;
Немає нічого крім кохання,
Що просинається блискавкою в мені;
Немає нічого – лиш ти:
У мороці ночі,
У світлі зірок,
У колиханні дерев,
Що схиляються до мене…
Немає нічого… Лиш ти…

Хочу залишити для тебе осінь