Володимир Безверхній - Таємна водичка. Дитяча казка

© Володимир Безверхній, 2016

© Людмила Безверхня, 2016

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Ранкове сонечко розбризкало містом веселі промінчики. Один невгамовний опинився в дитячій кімнаті. Кого ж він побачив? У ліжечку, наче маленьке ведмежатко, спав хлопчик і усміхався. Мабуть, дивився гарний кольоровий сон. Раптом він солодко позіхнув, потер оченята і прокинувся.

– Мамо, тато! – покликав голосно.

До кімнати увійшли батьки.

– Мені таке наснилося! – хлопчик миттєво скинув ковдру і сів на ліжку. – Наче я патрулюю вулиці на справжньому джипі! Навкруги багато машин, я уважно слідкую за дорогою. Було так класно! Навіть переслідував злочинця!

Мама сіла поруч і поцілувала сина, а тато, щось ховаючи за спиною, таємниче мовив:

– Віталіку, пам’ятаєш, я обіцяв винайти для тебе дещо незвичайне?

– Нарешті я дочекався! – сплеснув у долоньки хлопчик. – Говори швидше, що це?

– Гарантую, подарунок тобі сподобається, – сказала мама.

У руках тато тримав невеличку старанно відполіровану залізну коробочку з гарними візерунками.

– Скринька зі скарбами? – розсміявся Віталік, підбіг до нього і заглянув усередину. Побачив три колбочки у формі конусів: зелену, синю і білу. Вони були міцно закриті пробками.

– Там водичка, але особлива, – сказав тато.

– І що в ній такого особливого? – поцікавився син, розглядаючи незвичайний подарунок.

– Візьми будь-яку іграшку, от тоді і побачиш.

Неподалік на столику ще вчора Віталік залишив динозавриків. Вони стояли рядочком, неначе живі. Тільки були значно меншими за велетнів з минулого. Поміж них хлопчик знайшов тиранозаврика.

– Це Тира. Він оберігає і захищає інших.

Тато взяв зелену колбочку, відкрив і легенько нахилив. Кілька краплинок зблиснули і одна за одною полетіли донизу.

– Рятуйте, дощ! – несподівано скрикнув тиранозаврик. Обернувся і побачив будиночок із конструктора. Майнув усередину і за мить обережно виглянув у вікно.

– Привіт, усім! Будемо знайомитися? – сказав радісно.

– Ти бігаєш і розмовляєш! – здивовано мовив Віталік. Наблизився і нахилився, щоб краще роздивитися його.

– Так, – погодився тиранозаврик. Він залишив свою схованку і досить спритно видряпався на плече хлопчику.

– Як добре, що я можу говорити з тобою, – усміхнувся Тира і обійняв його маленькими лапками.

– Жива водичка! – захоплено вигукнув Віталік. – Дійсно жива! Я хочу, щоб ми її так і назвали.

– Гарна назва, – сказала мама.

– Чому в зеленій колбочці?

– Це колір життя, – пояснив тато. – Зелені рослинки дають нам кисень, яким дихаємо.

– А водичка в зеленій колбочці дає життя іграшкам, – здогадався син.

Він обвів поглядом кімнату. Ведмедик, зайчик, котик, інші великі й малі тваринки, виготовлені на радість дітям, здавалося, спостерігали за ними з поличок. Армія іграшкових вояк відпочивала після бойових дій. Неподалік, наче на параді, вишикувалися машинки. Почесне місце попереду займав сріблястий джип.

– Ось хто оживе наступний! – сказав хлопчик і взяв улюблену машинку. – Я хочу це зробити сам, – звернувся до тата.

– Добре.

Віталік поклав машинку на килим і крапнув водичкою. Запрацював мотор і сріблястий джипик поїхав кімнатою, набираючи швидкість. Промчав під столом, повз диван і книжну шафу. Зробив кілька кругів навколо Віталіка та різко загальмував.

– Вирушаємо патрулювати вулиці? – мовив джип.

– І ти говориш?!

– Безперечно, – відповів той. – Тільки не знаю, як мені це вдається.

– І я дивуюся, що можу говорити, – сказав тиранозаврик Тира. Підійшов до машинки і виліз на капот. – Тут зручно. Пізніше покатаємося удвох.

Віталік підійшов до книжної шафи. Поруч із різноманітною дитячою літературою знаходились книги, які зацікавили б і дорослих: про космос, нашу землю, про тварин, мешканців морів і океанів, військова енциклопедія. До однієї із книг притулилося руде левеня – м’яка іграшка. Мабуть, хотіло під-слухати мову літер і дізнатися, що там написане. Великі скляні оченята готові були дивуватися усьому новому і пізнавати світ в усіх його барвах.

– Лео, ти – чудовий охоронець, – звернувся до нього Віталік. – Втомився сидіти нерухомо цілий день? Пропоную розім’яти лапки.

Левеня мовчало і дивилося кудись у далечінь. Тоді хлопчик дістав іграшку і поклав на килим. Кілька краплин із зеленої колбочки торкнулися гриви. Тієї ж миті левеня підвелося на лапи, солодко позіхнуло й покрутило хвостиком.

– Моє шанування, – привіталося ввічливо.

Левеня і хлопчик зачаровано дивились одне на одного.

– Сідай верхи, покатаю, – запропонував рудий улюбленець.

– Ти невеличкий, трішки більший за котика, – мовив Віталік. – Як зможеш мене повезти?

Левеня замислилося й почухало лапкою за вушком.

– У пригоді стане водичка з синьої колбочки, – підказав тато.

– Вона збільшить мого Лео! – здогадався син.

Без вагання хлопчик дістав колбочку та крапнув на ожившу іграшку. Левеня смішно зморщилося, повільно підвелося на лапи й почало рости. Незабаром посеред кімнати стояв справжній лев. Він потрусив пишною гривою і голосно загарчав. Задрижжали шибки у вікнах. Усі закрили руками вуха, а тиранозаврик забіг за будиночок.

– Тепер обов’язково покатаю, – запевнив лев і ліг на підлогу.

Хлопчик підійшов до нього та торкнувся блискучої шерсті. Задоволений, подивився на батьків. За мить маленький вершник був на спині рудого друга. Несподівано грива поділилася на дві рівні частинки. Вони почали переплітатись, й утворилися маленькі вожжики.

Цар звірів ступав поважно, іноді легенько підстрибуючи. Хлопчик тримав вожжики і радісно дивився навкруги. Таке може хіба що наснитись. Але все відбувалося насправді. І це подобалося Віталіку ще більше.

– Назвемо цю водичку велика, – запропонував він і зістрибнув на підлогу. Став поруч з Лео і обійняв за шию.

– Гаразд, – погодився тато.

– Я знаю, чому вона у синій колбочці… – мовив син і глянув у вікно. – Он небо – синє і велике. А ця водичка збільшує мої іграшки. Залишилася остання таємниця.

– Тобі під силу її розгадати.

Віталік, розмірковуючи, тримав у руках третю колбочку. Потім рішуче наблизився до Лео і блискуча крапелька заплуталася у гриві звіра.

Лев поклав голову на міцні лапи й заплющив очі. Одразу він почав зменшуватися.

– Невже заснув? – здивувався хлопчик й присів поруч. – Відізвися…

Та рудий друг не вимовив і слова.

Ще одна крапелька збігла по капоту сріблястого джипика. Віталік спробував підштовхнути машинку. Вона трохи проїхала й зупинилася. Мить – і тиранозаврик теж завмер.