Володимир Безверхній - Вiрус. Науково-фантастична повість

– Зрозумів, – погодився Макс. – Екстриму на сьогодні більше не буде.

– Гепард – чемпіон, – мовив Патріс, продовжуючи екскурсію. – Складно уявити тварину, яка бігає швидше за гепарда. На коротких дистанціях він мчить аж сто п'ятнадцять кілометрів на годину, але швидко втомлюється. Багато довго не буває.

– Де ж леви? – запитав Дмитро. – Ми вже півдня їздимо саваною, але їх досі не побачили.

– Майте терпіння, – відповів гід. – Зустріч з царем савани я завжди залишаю на останок.

Не збільшуючи швидкість, Патріс повернув ліворуч і нічого не коментуючи, поїхав далі.

– Ось вони, мої улюбленці! Нарешті я побачив їх! – вигукнув Макс.

На жовтому килимі сухої трави між чагарником та камінням відпочивали леви. Царі саван, не зраджуючи своїм уподобанням, ніжилися на відкритому просторі, де знаходили прохолоду у тіні рідких дерев. Глава сім'ї, вклавши велике досконале тіло на теплій землі, заплющивши очі, дрімав. Кілька левиць лежало неподалік, оглядаючи все довкола. На траві гралися малі кумедні левенята. Перекочуючись одне через одного, вони дісталися до лева і зупинились тільки тоді, коли відчули перешкоду. Цар звірів повільно підняв голову і струсивши густою гривою, опустив голову на лапи і знову заплющив очі.

– Тільки зовні ці тварини ліниві, – сказав Патріс. – Насправді ж – це сміливі бійці.

– Знаю, – погодився Макс. – Колись мені довелося побачити двобій лева з буйволом. Захоплююче і страшне видовище. Це був двобій титанів, де безперечним переможцем після тяжкої битви виявився лев.

Левиця, яка лежала неподалік, несподівано підвелася і по-котячому потягнувшись, попрямувала до лева. Вона йшла повільно і граціозно. Наблизившись, сіла поруч і грайливо торкнулася мордою його гриви. Лев одразу встав і грізно подивившись на порушницю його спокою, зненацька вдарив подругу лапою. Левиця незадоволено відскочила в бік, від гріха подалі, і примостилася на безпечній відстані.

– Сміливий і вередливий, – сказав Степан, хитаючи головою і посміхаючись.

Вечоріло. Сонце повільно хилилося до обрію. Величезні простори, порослі високими травами у поєднанні з невеличкими острівцями дерев та чагарників, закарбовувалися в пам'яті друзів надовго, щоб виникати потім у чарівних снах реальних і дивовижних.

– Де Макс? – звернувся до Дмитра Степан.

– Мабуть, вже полює без нас, – махнув той рукою. – Зараз здобич принесе.

– Ні, так рано він не повернеться, – похитав головою лікар. – Поки цілого прайта не відстежить, і не чекай на нього.

Чоловіки перезирнулись і голосно розсміялися.

– Зранку бавитесь анекдотами? – відкинувши полотняні двері, у палатку заглянув Макс.

– Ні, згадуємо тебе, – відповів Дмитро.

– Незлим, тихим словом? – поцікавився він і не чекаючи відповіді додав. – Кемпінг – це, звичайно, не готель, м'яких перин тут не підстелюють. Зате дика природа поруч, свіже повітря і колискова від цикад – це супер!

– Романтик-дикун, – мовив Дмитро, виштовхуючи Макса з палатки. – Дай дорогу приземленим городянам, не заставай сонце.

І дві кумедні постаті: висока та худорлява і низька й повна стали по обидва боки від Макса.

Утворивши долонями дашки над очима від сонця, вони прискіпливо оглядали володіння довкола. Якби не комплекція, їх можна було б порівняти з трьома билинними богатирями, що готувалися до відповідальної битви.

– Уперед! – пафосно мовив Макс. – Вірні залізні коні напоготові. Сьогодні ми доведемо, хто є царями природи насправді.

Охорона та вірні друзі зайняли свої звичні місця у джипах і машини помчали вперед. Мальовничі краєвиди як завжди дивували своєю красою. Хвилини зникали непомітно, губля-чись у танці неповторних кольорів, які випромінював кожен куточок цієї землі.

– Максиме Петровичу, – перекрикуючи гуркіт мотору і порушуючи тишу, що запанувала тут на якийсь час, вигукнув Патріс, – я вам повинен дещо сказати.

– Говори, – так само голосно мовив Макс.

– Не зважаючи на ваше рішення, я б не радив полювати самому, – нахиляючись до співрозмовника, прокричав гід, – лев – не кицька.

– Мені байдуже. Я знаю, що роблю, – засміявся Макс, по-дружньому поплескавши Патріса по плечу. – Дякую за турботу.

– Між іншим, мені теж не подобається ця ідея, – зморщивши носа, мовив Степан. – Твоя впертість заважає побачити речі такими, якими вони є насправді. Тут господар – лев, а не людина. Він терпить нас, бо ми нічим не загрожуємо його існуванню. Як тільки буде інакше, лев одразу покаже свою силу.

– Це ми ще перевіримо, – прокричав Макс, перебиваючи лікаря. – Я добре підготувався до зустрічі, – додав він, проводячи рукою по блискучому корпусу автомата, що висів на його плечі і поправляючи стрічки з патронами.

– Полювати на лева сам на сам – це вірна смерть. Він сильніший, міцніший, спритніший за людину, – не заспокоювався Степан. – Людина порівняно з левом – це шестирічна дитина поруч з дорослим. Шансів перемогти немає.

– Сідай у джипа і полюй, як всі, – нахиляючись до Макса, прокричав Дмитро. – Тоді і я приєднаюся до тебе. Я між іншим, був чемпіоном зі стрільби у коледжі. Так що разом ми сила!

– Пусті розмови, – категорично сказав Макс. – Я платив величезні гроші не для того, щоб дивитися на левів у вікно. Я звик все робити по-справжньому. І якщо вам так більше подобається, вважайте, що це буде тренінг для бізнесу.

Джип друзів, підстрибуючи на нерівній дорозі, проїхав ще кілька метрів і зупинився біля невисоких дерев. Піднімаючи куряву, по обидва боки стали і джипи охорони.

– Ми на місці, – мовив Патріс, оглядаючись довкола.

Далі все було схоже на підготовку до бойових дій. На землю гучно впали кілька ящиків зі зброєю, і охоронці почали їх швидко спустошувати. Поруч з машинами миттєво виросли прилади для спостереження. На розкладному столику було встановлено сканер.

– Рація при тобі? Перевір ще раз, – звернувся Дмитро до Макса.

– Все перевірено і не один раз, – відповів той, демонструючи другові прилад. – На моєму одязі встановлено «жучка». Так що на екрані сканеру ви чітко будете бачити моє місцезнаходження.

– Хіба ти можеш жити без гострих вражень? – усміхнувся Дмитро, поклавши на плече другові руку, і похитавши головою додав. – Ми підстрахуємо тебе.

– Ти говорив, що полювання, як бізнес: завжди треба бути напоготові, – мовив Степан. – Тож пам'ятай про свої слова і будь обережним.

– Я пішов, – коротко, наче віддаючи собі наказ і рапортуючи про готовність його негайно виконати, відчеканив Макс. Обвішаний зброєю, з рішучим поглядом і без тіні сумніву в очах, не обертаючись, він рушив уперед.

Жовтий килим з сухої трави стелився під ногами. Де-не-де літали птахи в яскравому вбранні і сідаючи на сухі гілки кущів, співали різними голосами. Десь далеко наче ехо пролунав трубний клич слонів. А потім настала тиша, неначе невидимий деригент змахом палички наказав музикантам зупинитись і не грати.