Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

А от бiржа, велетенське капище, могутня фортеця, серце Нiмеччини. Хмарною колосальною пусткою тягнеться вгору мармурова зала. Горобцi голосно цвiрiнькають десь пiд стелею, пурхаючи крiзь розбитi вiкна. Нiмо стоять чорнi скрижалi банкiв iз забутими й запорошеними цифрами, а на пiдлозi смiття, клаптики найцiннiших паперiв.

А колишнi жерцi, колишнi владарi цiєї фортецi, де вони тепер? Де тi, що перед ними мiльйони схиляли свої голови!? Вiд грудочки зеленої розтертої трави луснуло серце, спинився пульс, повривались усi артерiї, i горобцi загиджують розбитi заповiдi й скрижалi поверженого бога.

I знову доктор Рудольф шкандибає тихими вулицями, нерiв-но цокаючи пiдборами по мокрих, брудних тротуарах. Знову заходить у мiсця танцiв i в мiсця могильного мовчання.

I тiльки, як вечiр починає затягати темно-сiрою завiсою сцену чудного театру, доктор Рудольф вертається додому, похиливши голову й стомлено пересуваючи ноги.

Але перед лабораторiєю вiн увесь скидується й на мент цiпенiє на мiсцi: у вiкнi вогонь! Хтось е в його робiтнiї Хтось чекає його! Це – вона, це та, що нi на мить не виходить iз йою душi, нарештi прийшла!

Доктор Рудольф кидається до дверей, рве їх, вбiгає до передпокою i. зупиняється. В дверi видно: на фотелi бiля столу, бiля засвiченого каганця, схиливши голову на груди, сидить Макс. Тiльки всього!

Доктор Рудольф, почувши зразу страшенну втому, помалу пiдходить до брата. Схилена на груди голова не рухається, не повертається. На столi лежать листовнi аркушики дрiбно записаного паперу.

Бiдний хлопчик. I вiн наморився. Нiби записка якась!

"Рудi! Як я засну, прочитай листа, що лежить на столi, i неодмiнно збуди мене. Нiзащо не давай менi спати. Додому не маю сил iти, а спати менi не можна. Прочитай i зараз же збуди".

Рудольф здивовано крутить записку, дивиться на звислi на груди патли волосся, злегка торгає за плече Макса, потiм обережно бере аркушики листа, сiдає з другого боку стола й починає читати:

"Прощай, Максе. Хочу востаннє сказати тобi найширiше слово. А яке слово може бути найщирiше, як не останнє? Перед смертю схиляють голови i ганьба, i гордiсть, i амбiцiї, i розрахунок. Я всi розрахунки зробила, пiдвела пiдсумок i бiльше нi на що не рахую.

I от усе ж таки в оцей останнiй мент свого життя по щиростi не знаю, що бiльше: чи моя ненависть до тебе, чи любов? Чи проклинати тебе, чи заридати над ганьбленою, розшматованою моєю любов'ю!

Що ви зробили з життям, Максе!! Невже Тебе не охоплює жах?! Невже ви всi так страшно, божевiльне позаслiплюванi, що не вiдчуваєте того неймовiрного жахного страхiття, яке впало на людство з вашою Сонячною машиною?!

Життя ж немає. Нема душi його – краси. Сонячна машина випалила все людське, а людське є в красi, втвореннi крас и. В цьому ж, тiльки в цьому, є рiзниця мiж людиною й твариною, звiром.

Сонячна машина звела людина на тупу брудну тварину, на злого дикого звiра.

Ви хвалилися, що створите братерство рiвних, сильних, вiльних царiв природи, неба, вод, землi. Ви обiцяли вiчне свято краси, любовi, щастя.

Максе, Максе. Ти знаєш, я нишком, про себе, сама себе соромлячись, думала, а може?

Я готова була прийти до Тебе, стати на колiна перед Тобою й скласти всю свою гордiсть до Твоїх нiг i цiлу вати їх, як найбiльша грiшниця.

Але, Максе де ж ваше братерство, де нова людина, де розмах, розквiт, де свято краси, любовi!!

Ви знищили держави, ви стерли кордони, це так. Але землю ви заселили двоногою, жуйною твариною – й бiльше нiчого. Все, що було вiдзнакою творчостi людського генiя, все розтоптали, потолочили, загидили копитами цi тварини. Земля – це величезне стiйло, хаотичне, брудне, темне, холодне, смердюче.

Ти уяви Собi земну планету. Уяви Собi цi темнi, завмерлi мiста, це страшне мовчання, цю зоологiчну тишу, в якiй чути тiльки рев самцiв, гарчання й плямкiт уст, що жують зелену жуйку.

З людини здерто тисячолiтнiй грим божеськостi, яким вона хотiла вiдрiзнити себе вiд тварини. Ви радiєте з цього, а я благословляю наш самообмани, я з побожнiстю цiлую слiди брехнi всiх дурив людства, всiх бiдних пророкiв його, якi так зворушливо, наївно вiрили в свiй грим. Я ридаю за бiдним Вседержителем Саваофом, образ i подобу якого ми так старанно намагалися намалювати на своїх лицях. Навiть за Твоїм бiдним соцiалiзмом, за Твоєю наївною казкою я ридаю, Максе! Можеш Ти собi це уявити?

Нi Саваофа, нi казок бiльше немає.

Але не те, що немає, а що бiльше їх нiколи й не буде. От у чому є той жах, що жене мене з цiєї дикої отари в небуття.

Людство померло, воно завершило круг, вернулося до вихiдної точки. Тисячi вiкiв боротьби за iснування довели до забезпечення iснування. I це є загибель людства, поворот у лоно звiрiв, iз якого воно вийшло.

Iсторiя скiнчена. Кому охота доживати, обростати шерстю, добувати вiку в печерах, хай доживає. Я ж хочу померти людиною. Зганьбленою, замученою, але все ж таки людиною.

Радiй, Максе, – пролетарiат здiйснив своє право "вiрностi": вiн не тiльки вiдiбрав у мене мiй дiм, моє майно, мiй спокiй, вiн одняв у мене мою честь. Радiй, Максе цiєї ночi пролетарiат ганьбив i шматував моє тiло з такою рiвнiстю, що ти можеш бути задоволений.

О Максе, два роки я берегла своє тiло для Тебе, два роки з муками, надiями, з упертiстю, з хитрощами, з одчаєм i незрозумiлою любов'ю я кохала мрiю вiддати ного Тобi, єдиному, болючому й пекуче-бажаному! I от радiй, його з гарчанням i ревом вирвали Твої браття.

Дякую, Максе, за створене Тобою "вiчне свято краси, любовi, щастя". Прощай.

Сузанна"

Доктор Рудольф довго сидить над листом, тарабанячи по ньому пальцями. Потiм трудно пiдводиться й будить Макса. Скудовчена, розпатлана голова безсило хилитається пiд штовханами, труситься вiд потрушування, але не пiдводиться. Тодi доктор Рудольф бере свiй мокрий капелюш i сильно обтирає ним лице Макса. Макс одхитується назад i слабо розплющує очi. Нiс i щоки мокро блищать, як заплаканi.

– Що? В чому рiч?

Голос хрипкий, здушений, як застуджений.

– Вставай, Масi. Вставай. Пiдведись. Не можна спати. Вставай, голубчику, вставай.

Макс машинально слухняно, але тупо пiдводиться, похитуючись, стоїть i жде.

– Ходiм у сад. Ходiм, походимо трохи.

Дощ i рух у слiпiй чорнiй тьмi приводять Макса до пам'ятi. Вiн покашлює, стрiпує головою, обтирає рукою лице.

Рудольф чує, як його тiло стає твердiше, певнiше, кроки вiльнiшi

– Що з тобою, Масi? Що сталось? Що за сон такий?

– Не знаю. Сам не знаю. Здається, отруївся. Ти читав листа?

– Так, читав.

Брати вертаклься до лабораторiї, i Макс довго мовчки ходить по хатi, сильно закусивши куточок нижньої губи. I раптом зупиняється проти Рудольфа й понуро посмiхається.

– Хе! I цi ж самi завтра будуть ховати її! Дiйсно здерто грим не тiльки божеського, а й людського. Стрiляв би їх, проклятих, вiшав, труїв, як паскудних пацюкiв! Правду каже батько, тiльки страх i батiг робили цих звiрiв людьми. Нi, не можу я й тут, пiду!