Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Граф Елленберг поштиво, м'яко заспокоює. Наволоч сидить тихо. Частина повтiкала. Кривий доктор працює в себе в лабораторiї й нiкуди не виходить. Усi ждуть.

– Добре. Дiждуться. Цiєї ночi вони матимуть.

– А що ж робити, ваша свiтлосте, iз зiбраними? Бiля двох тисяч людей уже зiбралося в райхстазi.

I принц Георг, i Найвища Рада мовчать: вони самi тiльки про це й думають. Що робити з цими людьми, якi нiчого не вмiють. Нема ж кому потяга скласти, паровоза розпалити, вагони позчiдати. Смiшно навiть уявити собi цю роботу їхню. Генерал Бухгольц рiшуче пропонує: розпустити аiбраиих, сказати, що знову буде визначений день. Нехай iдуть. Нехай так само ховаються в льохи й перечiкують. Тiльки щоб узяли з собою посвiдку, що вони – "Друзi Ладу".

I зареєстрованi так само поодинцi, по двоє й цiлими групами поспiхом виходять iз райхстагу, ховають посвiдки й поспiшають додому зайняти краще мiсце в льохах.

А Найвища Рада нiкуди не виходить – вона до самої перемоги стоятиме на свойому великому посту.

Вечiр тихо, помалу спускає темно-сiру завiсу ночi над затихлим райхстагом. По каналах мiста вiльно гасає вечiрнiй вiтер. Темрява густою, непроглядною сажею засипає Берлiн. I цiєї ночi нiде не видно навiть тих крихiтних первiсних вогникiв, що ранiше блимали де-не-де у вiкнах.

Грiзна тиша Зловiсний виск вiтру, шакалячий, самотнiй, зловтiшний.

Знає вiн, яка йому пожива буде, нетерпеливиться, ганяєiiмiж кучугурами кам'яниць, нишпорить, б'є хвостом по шибках, жадно скавулить.

I раптом зiщулюється й притихає. Густу запону ночi громом розпанахує вибух. За ним другий, третiй, четвертий. Вiтер скажено, несамовито женеться, спiшить, вищить. Але його виску не чути вже в страшному, безугавному, сплетеному з безустанних вибухiв гуркотi.

Чорна сажа ночi здригуеться-вона ранена, вона кривавиться вогнем з одного боку, з другого, з третього. Рани множаться, палахкотять, роздирають чорний оксамит, полум'яжене сивий дим угору, в чорне небо фонтани iскор, вiяла сяйв. З-пiд розiдраних, розпанаханих полiв ночi виступають уже контури башт, палацiв, шпилiв, закривавлених пожежами, трiпотливих, миготливих.

Гуркiт, пекельний, безупинний, ураганний, трясе небом, хитає кучугурами кам'яниць, валить їх, розбиває, трощить, як дитячi коробочки В гуркотi зливається виск вiтру, виття собак, рiдкi зойки людей, трiск i гук падаючих стiн, i плямкання полум'я, i лускання шибок, i ляскiт залiза Небо вкрите одною кривавою раною вогню Берлiн iпалає, корчиться, валиться, простягає руки полум'я до неба й реве, стогне, гуркоче в нестямi.

Канали вулиць уже яснi, вже теплi, вже нагрiтi, як нiколи. Обхопивши голови порозчепiрюваними, покоцюрбленими жахом пальцями, ховаючи їх од страшного палу, вiд завалу мурiв, вiд страхiття видовища, кудись божевiльне женуться вигнанi, викинутi люди. їх часом завалює палаючими поваленими дахами, часом просто падають i бiльше вже не рухаються, часом розбивають головами шибки вiкон i, деручи склом лице й руки, лiзуть у дiрки.

А вибухи за вибухами без угаву, без перерви, сласно, люто, пекельно гуркочуть, гупають, велетенськими молотами б'ють у груди старий Берлiн. Густа масна сажа ночi безупинно хилитається подертим лахмiттям, куриться стовпами, вулканами жовто бурого диму, жахно дереться все вище та вище вгору. I вмить гуркiт провалюється в сажу ночi й зникає. I настає страшна, страшнiша за гуркiт тиша. Вона плямкає криваво-вогневими губами, мовчки блимає сяйвом у чорне небо, хрумтить залiзобетоновими кiстками, сласно мугиче виттям вiтру й собак I хто знає, що в черевi в неї, якi нерозiрванi гуркоти, якi ще ляскоти вибухiв роздеруть її, щоб вирватись на дику волю.

Але сiро синiй ранок, трупно-блiдий, мертвими руками безсило розсуває подерту завiсу ночi й витирає кров iз неї. Блiднуть вогневi рани, слабне, розпливається жовто-буре вiяло в небi, рiдшає густе вiниччя димiв.

I знову по вимерлих, закурених, затканих димом вулицях лопотять мотори, ритмiчним перебоєм цокає залiзо копит, знову галасливим лаконiчним стогоном гримлять сурми й ревуть рупори.

– До райхстагу! До райхстагу! До райхстагу!

Вiсники перестрибують через трупи, обминають залiзобетоновi завали, продираються крiзь хмари диму й трублять угору, вниз, у стiни, в дим, у вогонь.

Але тепер не висуваються голови з вiкон i балконiв, нiхто не проводжає враженими очима чуднi, загадковi постатi.

I не стягаються вже нi купками, нi поодинцi навiть учорашнi "Друзi Ладу".

Тихо й мертво круг райхстагу. Тiльки на сходах чорними тiнями в глухих касках завмерла варта.

Тихо й мертво в кабiнетi Найвищої Ради. Смердить горiлою фарбою пiдлоги, димом соснових трiсок i поганим тютюном Штiфеля. Обличчя синюватi, з буро-фiалковими тiнями пiд очима. Принц Георг сталево невтомно ходить iз кутка в куток, заклавши одну руку за вiдворот, а другу за спину. Затоки чола вкрилися синюватою жовтизною, нiс схуд за одну нiч.

Граф Елленберг чуйно пiдводить голову: кроки генерала.

– Ну?!

Генерал Бухгольц мовчки йде до столу, наливає жовтявої води в склянку, випиває одним духом, потiм другу, третю.

– Ну, генерале?

Генерал витирає вуса ребром пальця й безсило сiдає тут же коло стола, витягши ноги в лакованих чоботях iз острогами.

– Безнадiйно!

I вiн заллющує припухлi вiд безсоння очi.

– Цiлком безнадiйно. Багато населення втекло ще до бомбардування поза Берлiн. Друга частина забилась у льохи й долiшнi поверхи. Третi поскупчувались тут, у цих кварталах, круг райхстагу. Мудро. Четвертi озброїлись i готовi битись. Нашi люди перевтомленi. Настає апатiя. Результатiв од нового ааклику нiяких. Берлiн горить. Валяться цiлi вулицi. Вби тих мало, але є. Скiльки в руїнах i пiд ними – невiдомо. Розбито бiржу. На вулицях нi душi. Безнадiйно.

У принца Георга на щелепах виступає по гулi. Вiн iзривається з мiсця й знову ще твердiше, ще сталевiше ходить iз кутка в куток.

– А, пiдлi паразити, вони сюди позбiгалися, пiд райхстаг? Добре! Ми їх виженемо и звiдси. Я, панове, пропоную вжити газу. Повиводити всiх "Друзiв Ладу" за Берлiн, дати два днi, решту виморити газом.

Генерал Бухгольц, не розплющуючи очей, крутить головою: безнадiйно. Всi розбiжаться за цi два днi. А коли б i не розбiглись, яка рацiя їх винищувати. Хто ж буде працювати? Не смергь їхня потрiбна, а праця. Iнша рiч, коли б було досить батальйонiв, узяти Берлiн в облогу. Не допускати масу до водя й до трави. Але для цього потрiбна цiла армiя дисциплiнованих воякiв, а не тi бiдолашнi двi-три тисячi молодих людей" де майже жоден iз них не був на вiйськовiй службi. Справа безнадiйна.

Принц Георг стоiть бiля грубки й похмуро, не клiпаючи, дивиться в щiлинку, в якiй видно жовтогарячий жар. Довго стоїть, нотiм рiшуче вiдходить, стає бiля столу й обводить усю Раду сталевими, впертими очима.

Так, вiн згоджується, що сирава поки що програна. Не безнадiйна, апоки що на цей меят програна. Генерал має рацiю. потрiбна армiя. Отже, треба цю армiю здобути. Бiльше нiчого I тодi знову розпочати гру.