Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

– Я ж вас прохала, Тiле!..

Тiле благальне схиляє голову з еспаньйолкою на лiве плече й посмiхається такою своєю нiжною, доброю посмiшкою, що Клара безпомiчно знизує плечима й швиденько йде в розчиненi дверi кабiнету.

Бiля столу в своєму "перманентному" спортовому сiренькому костюмчику, на тоненьких, кривеньких, широко розставлених нiжках стоїть Шпiндлер. Кудлата й велика, як у пуделя, голова з кучерявими заличками пiд вухами короткозоре схилилась до тоненької брошури, яку вiн тримає, як який-небудь товстий том, обома руками. Окуляри йому аж на чолi, i вiн мружить на брошуру очi так, як мружаться люди, що на них вiє сильний вiтер iз порохом.

– А, детектив! Наш знаменитий детектив! Ну, яке ж таке страшне злочинство примусило вас так негайно турбувати нас? Га?

Чи вiн це цитує з брошури, чи вiд себе говорить, з певнiстю сказати не можна, бо на доктора Тiле зовсiм не дивиться, i тон неуважний, заклопотаний, голова ж iще пильнiше схилена до книжечки.

Одначе руку простягає кудись у повiтря, здається, для по-здоровкання. I тiльки, як доктор Тiле мiцно бере цю руку у свою, тодi дивиться на гостя, зсунувши брошурою окуляри на крихiтний носик.

На канапi сидить Макс Штор. А бiльше нiкого нема: за такий короткий час скликати людей не так зовсiм легко, як то думається спритним детективам.

– Ну, що ж за важна справа? Га?

Доктор Тiле озирається: на стiльцях, на канапцi, на всiх фотелях купами лежать книжки, брошури, газети, коректурнi шпальти – сiсти нiде. Не кабiнет ученого, а склад книжок, та ще пiд час перевозу з одного помешкання на друге – все по перемiшуване, порозгортане, понакидуване одне на одне. Клара теж озирається по хатi.

– Йозефе, з цих стiльцiв можна покласти книги на пiдлогу?

Йозеф серйозно й критично оглядає стiльцi. Можна. Але обережно, в тому самому порядку (цебто слiд би сказати: в тому самому непорядку).

Сам Йозеф Шпiндлер не сiдає: йому стоячи зручнiше слухати й переглядати брошури та газети, якi вiн одну по однiй бере з купи на столi. Вiдстовбурчивши нижню губу i мружачи очi, вiн, здається, цiлком заглиблений у свою роботу. Але з несподiвано промимрених уваг i запитiв видно, що вiн добре все чує.

Клара, мила Клара сидить на канапi в другому кутку, як у фотелi, поклавши руку на книжку. Голову вiдкинула на спинку канапи, пенсне скинула. I так ця поза її нагадує той незабутнiй вечiр у купе вагона, коли доктор Тiле вперше з нею зазнайомився, що страшенно трудно не дивитись на неї. А дивитись не можна – це перешкоджає розмовi. (Навiть пасмо волосся, як рiг молодого мiсяця, так само й тепер обнiмає щоку!)

– Ага, так вони знайшли первопричину – Iнарак?

I Шпiндлер уважно й заклопотано нахиляє мавп'яче лице до газети, неначе придивляючись до тiєї самої першопричини.

– Полiцiя, як вiдомо, завсiди вiдзначається надзвичайно розумною й глибокою аналiзою. Але невже-таки ця дубина й досi не знає, що ми не крадемо, а беремо? А на одержання раз у раз даємо посвiдки? Ну, добре, якi ви робите з цього висновки?

Переглянута газета лягаь на лiву купу, а з правої беретьсл нова, англiйська.

Доктор Тiле роздумливо й помалу погладжує долонею ребро носа. Вiн ще нiяких особливих висновкiв не зробив, але йому думається, що, можливо, через цю iсторiю з коронкою вдасться добратися до Мертенса. Можливо, що Елленберг доручить докторовi Тiле зробити доклад президентовi Об'єднаного Банку й тодi…

Як раптом затихла, затаїлась, завмерла тривогою рука. Клари, що гралася шнурком канапи Бо тодi… разом iз висадженим у повiтря Мертенсом полетить i той, хто висаджуватиме О люба!

Шпiндлер морщить губи й нiс – утопiя.

Макс Штор посмiхається – неможливо.

А доктор Тiле жде, що скаже Клара Одначе Клара мовчить.

– Дурницi. Нiкуди вас не допустять. I рiч не в тому. Шпiндлер рiшуче перегортає сторiнку величезної газети i, нахилившись, починає мимривим, рипучим, байдужо неуважним голосом вичитувати з неї:

– Iнтерес у другому. Зацiкавленiсть Мертенса пропадом коронки в цiєї князiвночки пiдтверджує деякi чутки про нiжнi почування його величностi до цiєї особи. Коли це факт, то вiн має для нас серйозне значення. Всi нашi невдачi з замахами на Мертенса мали досi ту причину…

Шпiндлер присовує лице майже до самої газети.

– Умгу! Англiйська буржуазiя вже теж у ролi антимiлiтаристiв i борцiв за "єдину республiку землi". Пiкантно! Так, ту причину, що бiля бiдного вдiвця Мертенса досi не було жiнки. Цей гладкий бик зi своїми дерев'яними меблями, рогожами й тому подiбною наївною декорацiєю претендує на славу аскета. Через те, коли ця спадкоємиця збанкрутованих королiвських бiржових спекулянтiв дiйсно закинула гачок на цю бiржову акулу й акула клює, то нам рацiя мати свою людину в тому домi, де живе прекрасна рибалочка Чи допустять товариша Тiле до Мертенса, це невiдомо, але що рибалочка може допустити до дому графа Елленберга акулу, то це дуже можливо. I тодi, дiйсно, перспективи стають iншими. Тодi, може, справдi вiн звiдти вже не вийде.

Кудлата голова чорного пуделя пiдводиться вiд газети, i невеличкi, заглибленi очi старої, розумної й лукавої мавпи з смiхотливою iскоркою пробiгають по присутнiх.

– Отже, виходячи з вище сказаного, я пропоную, щоб Iнарак висловив свою подяку графовi Елленберговi й президентовi полiцiї за їхню блискучу iдею доручити товаришевi Тiле вести справу дорогоцiнної для всiєї людськостi коронки Зiгфрiда.

Як ясно, по-дитячому, з полегкiстю смiється Клара! (А руку дати цiлувати нi за що не хоче!)

Макс Штор теж смiється, але не так ясно й легко- в тому домi, де живе рибалочка, звiдкiля, може, Мертенс не вийде, живуть його батьки. Не знають i Тiле, i Клара, але… "i одречеться батька, матерi"…

Отже, нарада зупиняється на тому, що товариш Тiле сьогоднi, зараз же, негайно повинен помiстити до Елленбергiв одного з товаришiв. Це поки що єдине, що можна зробити реального. Дальшi заходи залежатимуть од розвитку ситуацiї.

Князiвна Елiза рiвно й струнко ходить по червоному салонi, волочачи за собою по килиму тiнь. Рiвно й струнко, як вiрнi пiдданi, витяглись перед нею книжки на великому червоного дерева столi. Весняний вечiр, що млосно, рознiжено зазирав iз саду, прогнано геть важкими червоними портьєрами- не треба нiякої весни! Струнко, суворо ступають думки в душi, рiвними, напруженими, вимуштруваними кроками. Хто хоче дiйти до мети, в того думки, не зважаючи нi на якi катастрофи й нещастя, повиннi ступати вимуштруваними кроками.

Тихий стукiт у дверi; тихий рип, почтива, механiчна, бездушна постать льокая. Граф Адольф фон Елленберг просять дозволу вiдвiдати її свiтлiсть.

Нечутно, м'яко, стишка впливає граф Адольф. М'яке, безкiсне, ватяне тiло поштиво зiгнуте сумом i скорботою, – ах, таке нещастя з коронкою, з дорогоцiнною релiквiєю великого минулого, з найсвятiшою пам'яткою незабутнiх часiв слави й величi!