Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Єпископ пiдводить суху, сiрувату руку й тихим голосом каже:

– Так, ваша свiтлосте, те, що ви задумали зробити, є протиприродне, неймовiрне, страшне. I всi уваги вельмишановного герцога зовсiм слушнi.

Герцог, сперши голову на руку, сумно й журно хитає нею. Принцеса сидить рiвно, нерухомо, спустивши очi на тiсно складенi на колiнах руки.

– I багато ще iнших уваг i питань, ваша свiтлосте, роїться в головi од вашого намiру. Серце стискається горем, болем, пекучою образою. Жертва бiльша за жертву Авраама, що хотiв принести боговi свого сина. Подвиг бiльший за подвиг Юдiти, що пiшла також у табiр ворога.

Єпископ на мент зупиняється, повертається до зiбрання i тим самим повiльним, строгим, урочистим голосом питає.

– Але, мої панове, хто посмiє тепер сказати, що подвиг Юдiти був нелюбий богов?

Герцог бравншвайзький перестає сумно кивати головою й непорозумiло дивиться на строге, з загнутим носом i чорними бровами лице. Принцеса швидко зиркає скоса вгору до єпископа й так застигає.

– Хто, мої панове, крiм бога, посмiв би був зупинити руку Авраама? I чи не був син самого бога принесений у жертву за людей? Чи не був це протиприродний, богозневажний, страшний i неймовiрний учинок? Але хто смiє сказати, що вiн був непотрiбний? Так, ваша свiтлосте, страшну, неймовiрну жертву ви збираєтесь принести свойому народовi. Але дозвольте менi, смиренному слузi всевидного, з болем, горем i побожним сумом благословити вас на неї. Дозвольте схилити мою посивiлу голову перед вашою великою душею, перед вашою великою силою, даною вам од бога, i возрадуватись усiм старим серцем своїм, що може бути й за наших страшних часiв таке чудо геройства i святої самопожертви.

Однотонне, рiвно-бiле, як iз матової порцеляни, лице князiвни з кожним словом єпископа наливається життям, теплiє, вiдтає, м'якшає, вкривається тiнями рум'янцю.

Єпископ так само строго, повiльно, врочисто-низько схиляється перед принцесою, торкнувшись пальцем пiдлоги. Принцеса швидко встає i, вся змiнена, блискаючи вогкiстю очей, палаючи волоссям i рум'янцем, така вся зразу молода, юна, пiднята, простягає руки єпископовi. Вона така вдячна йому. Вона така рада. Ах, вона така рада!

Вiн побожно й повiльно цiлує цю руку, а срiбно-сива голова його рiзко вирисовується на фонi чорного шовку принцеси.

Зiбрання ошелешене. Князь Шванебах перестає штрихувати папiр i мовчки, непорушне дивиться на єпископа й князiвну – апарат цiлком зiпсувався i став. Герцог бравншвайзький, одвiсивши долiшню губу, часто клiпає жовтовiїми телячими очима, як вiд порошинки.

Голови тривожно, схвильовано шепочуться, i в князя Шванебаха по лобi рясно-рясно зiбралися здивованi, розгубленi зморшки.

Старий граф Елленберг iз закладеними назад руками, зiгнувшися, стоїть i суворо, роздумливо дивиться поперед себе, неначе не знаючи – ступати йому на небезпечну кладку чи нi.

Але князь Шванебах направляється й функцiонує далi. Вiн обережно стукає олiвцем об стiл i просить до порядку. Принцеса сiдає на своє мiсце, а єпископ вертається до камiна. На хвилину настає тиша.

Але трудно бути порядковi там, де мова мовиться про такий неймовiрний, страшний непорядок.

Нi, зiбрання не може згодитися з його преосвященством паном єпископом. Розумiється, Юдiта, Авраам, Iсаак, – все це зворушливе, величне з погляду релiгiї, намiр принцеси дiйсно заслуговує на всякий подив i пошану, але, на жаль, бiблiйнi часи давно минули i, взагалi, справу треба розглядати не з релiгiйного, а з полiтичного й сучасного погляду. Зiбрання взяло б на себе незмiрну вiдповiдальнiсть, коли б не зважило всiх можливих наслiдкiв од цього (безумовно, героїчного, надзвичайного, але мало обгрунтованого!) плану.

Принцеса знову вирiвнюється, знову пiдборiддя стає гостре, знову повiки гордовито й холодно лягають на очi. Вона слухає всiх по черзi й уже нiкому не вiдповiдає. Потiм пiдводиться i, злегка торкаючись рожевими пучками з обточеними довгими нiгтями краю столу, тихо каже:

– Як так, то я сама беру на себе вiдповiдальнiсть перед богом, моїм народом i моїм родом. Прощайте, панове. Дуже менi шкода, що ми не могли сьогоднi порозумiтись. Але я певна, що колись ми ще порозумiємось.

Вона велично хитає всiм головою, окремо тепло i привiтно посмiхається до єпископа i, скляно пошелестуючи шовком сукнi, виходить iз кабiнету. Голови низько й поштиво схиляються перед нею.

I тiльки зачиняються за принцесою дверi, князь Шванебах сухо, твердо стукає олiвцем по столу i просить обмiркувати ситуацiю, яка може скластися у зв'язку з намiром принцеси.

Але що ж можна мiркувати? Можна зiщулитись перед ударом i ждати його Можна вгадувати всю страшну шкоду, але що зробити, щоб одвернути ii?

Герцог бравншвайзький озирається на дверi, грайливо тарабанить круглими, твердими нiгтями по столу й недбало пiвголосом бурмотить:

– Єдиний рятунок. забрати з дороги "нареченого".

Єпископ суворо, негативно крутить головою. Але всi вдають, що не помiчають того. А граф Елленберг, важко звiсивши величезнi руки ч поруччя фоiеля, зовсiм нiчого не чує i не бачить.

– Так, панове Це єдиний рятунок. Iншого не бачу. Що там робить той Iнарак? Що ваш той Рiндель чи Рiнкель, що вiн робить у Iнарацi? Вiн нам досить багато коштує, а щось результатiв мало.

Шванебах iзнизує плечима. Хто ж то може знати, що вiн там робить? Хоча деякi результати його роботи все ж таки були, цього вiдкидати не можна. Але "забрати" Мертенса при тiй страшнiй охоронi його – справа зовсiм не така легка. I коли Iнарак не може до цього часу справитися з нею, то ясно, що на неї треба багато натуги й сил покласти.

– Зараз готов пiв свого маєтку покласти на стiл! I куценький герцог з силою б'є короткою в рудому волоссi рукою по столу.

– Пiвмаєткуi

I вiн дивиться на всiх поглядом, який каже- ми теж можемо жертви приносити: хто за мною?

Але за ним бiльше нiхто не йде. Насамперед сама справа ще не зовсiм ясна, скiльки саме треба на неї: пiвмаєтку, чверть, а то й увесь. Князь Шванебах повинен це вияснити з тим Рiнделем чiи Рiнкелем. Але зазначити йому виразно, що гонорар буде виданий пiсля виконання роботи. Коли вiн дiйсно має вплив у Iнарацi, нехай зробить усе, щоб ця справа якнайшвидше посунулась.

Єпископ строго, непохвально крутить головою. Помилка. Велика помилка. Принцеса вибрала вiрнiший шлях. Не тiльки з погляду морального, але й тактичного. Не треба їй перешкоджати. Не в Мертенсi рiч, – що заслужив, то вiн однаково дiстане. Рiч у справi. Принцеса пiдходить до неї реально, практично й активно. Активно! А вони хочуть обмежитись пасивними мрiями. Так, розумiється, цi мрiї – чистi, великi, святi, а принцесина активнiсть тяжка, болюча.

Але вiра без дiл мертва есть.

Слова єпископа розкривають тугу шкуринку пригнiчення, за-мiшаннч А, нi, нехай його преосвященство вибачить! Е, нi, коли справа ставиться так, то принцесина активнiсть є ще бiльша мрiя, утопiя, дитяча фантазiя, але з тою рiзницею, що страшно, непоправно шкiдлива. Нi, нi, а чи iпан єпископ думає про iншi сторони справи? А чи пан єпископ передбачає, яку це деморалiзацiю внесе в ряди аристократiї? А чи пан єпископ думає так, а чи вiн пiдходить отак?