Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Доктор Рудольф, не доходячи кiлька крокiв, незграбно уклоняється, тримаючи руки з травою на грудях. Граф Адольф неуважно, злегка хитає йому головою й говорить далi. I те, що граф Адольф так хитає, а "той" так дивиться, робить її ноги твердими, голову чистою й сухою, наче пролетiв вiтер i здмух-гiув якiсь нездоровi, гарячi випари. Вона – божевiльна. Як смiє цей калiка почувати себе винним?! Як вона дозволяє йому так дивитись?!

Принцеса Елiза так само злегка, недбало хитає калiцi головою й уважно слухає графа Адольфа. А коли калiка рiвняється з ними, вона кидає на нього неуважним поглядом i раптом пригадує.

– А! Пане Шторе! Вибачте, графе, одну хвилиночку.

Доктор Рудольф, увесь почервонiвши, стоїть, i жде, i мучиться, що на грудях у нього оберемок трави.

– У мене в покоях, пане Шторе, попсувалися дзвiнки. Будь ласка, полагодьте їх. I прошу швидше.

Вона недбало хитає йому головою й повертається до графа Адольфа. Вона слухає далi пана графа, нехай вiн вибачить за маленьку перерву, але вона побачила цього чоловiка й скористувалася випадком.

Графовi Адольфовi трошки нiяково, – з доктором Рудi в їхнiй родинi поводяться не як iз сином слуги, а як iз своїм. Здаеться, принцесi це вiдомо. Але що то вродженiсть до влади, – вона навiть не помiчає, що образила людину.

Граф Адольф якийсь мент мовчить i обережно боком ступає поруч iз її свiтлiстю. А її свiтлiсть спокiйно й велично пливе далi алеєю, несучи голiвку червоної гадючки на тiлi чорного лебедя.

Пройшовши трохи вперед, принцеса раптом не вiдомо чого посеред алеї повертає назад i так само спокiйно й велично пливе далi. В кiнцi алеї видно рябу вiд сонячних плям постать доктора Рудольфа з похиленою головою i притисненими до бокiв лiктями. А ще далi поворот до оранжереї, що поблискує червоним одсвiтом вiкон крiзь дерево. Доктор Рудольф зникає за поворотом, а її свiтлiсть знову не вiдомо чого повертає назад.

I так вони ходять довго; принцесi ще не хочеться йти до покоїв, її дуже цiкавлять деталi Свiтового Конгресу, i вона ставить одне питання за другим, уважно й терпляче вислухуючи вiдповiдi графа.

В поворотi знову з'являється, шкандибаючи, постать доктора Рудольфа. В руках уже нема трави, але зате щось iнше, поблискуюче. Ага, iнструменти. Очевидно, бiдолаха йде лагодити дзвiнки. Тiльки чи розумiється вiн, хiмiк, на електричних дзвiнках?

А принцеса й не дивиться. Ну, добре. А чого, власне, намiчають Швейцарiю на мiсце осiдку майбутнього уряду? Їй би дуже цiкаво знати не газетнi, а iнтимнi, справжнi мотиви цього проекту.

I вже назад не повертає, а помалу, повiльно, з пильною увагою слухаючи графа, простує до будинку.

I коли вони через терасу наближаються малим коридором до червоного салону, їм через розчиненi дверi видно, як Софi, Фрiц i доктор Рудольф стоять бiля гудзика дзвiнка й з непорозумiнням балакають. Побачивши принцесу й графа, доктор Рудольф похапцем збирає з фотеля свої iнструменти, а Софi та Фрiц одходять ближче до дверей.

Виясняється маленьке непорозумiння. Насамперед, що доктор Рудольф нiчого не тямить у дзвiнках, а друге, що й тямити не треба, бо всi дзвiнки функцiонують цiлком справно.

– Ах, так? Ну, тим краще.

I принцеса неуважно хитає головою всiм трьом, – Софi, Фрi-цовi й докторовi Рудольфовi. Доктор Рудольф нiяково вклоняється i, чудно посмiхаючись, помалу, неначе в задумi, виходить за камеристкою й камердинером.

А тодi принцеса подаь руку графовi Адольфовi й одпускає його.

I коли стихає тихий рип його крокiв за дверима, вона швидко пiдходить до вiкна й бачить унизу на дорiжцi похилену голову доктора Рудольфа, яка вiд шкандибання ритмiчно похитується на лiвий бiк. У руках у нього видно кiнчики iнструментiв, а в спинi чи бiль сорому, чи задуму, чи непорозумiння.

Коли вiн зникає за кущами, принцеса Елiза помалу вiдходить од вiкна, сiдає в той самий фотель, що сидiла пiд час салюту, i так само заплющує очi, закинувши голову назад.

Неспокiй i тоскна порожнеча гудуть у всьому тiлi, як завивання вiтру в старiй, покинутiй каплицi. Самотньо й тужно, як пiсля вiд!їзду дорогої людини на малесенькiй безлюднiй станцiйцi.

От i побачила! От i радiла, що коронка не знайшлась. От так i треба їй.

Ну що ж, тим краще! А навiть, може, i треба тiльки так бачити? Бо як же iнакше?

Але у вiдповiдь на це в щоки гаряче шугає кров i наче хтось чужий просовує, як фотографiчний знiмок, у мозок шматочок сну цiєї ночi.

Принцеса Елiза безсило приплющує очi й раптом зараз же живо повертає їх у той бiк, звiдки в них гострими голочками червонуватого блиску вдарилося щось металiчне. На фотелi пiд дзвiнком жовтяво-червоно поблискує якийсь довгенький, тонесенький iнструмент.

Князiвна Елiза швидко встає, озирається й пiдходить до фотеля. Це – маленькi, чепурненькi щипчики з жовтого металу. Принцеса бере їх у руки й розглядає. Боже, якi смiшнi, якi зворушливо наївнi щипчики! Ну, що ж ними можна робити в електротехнiцi?!

I раптом принцеса помалу пiдносить зворушливо наївнi щипчики до уст i довго стоїть так, заплющивши очi. Потiм злякано розплющує їх, дивиться на дверi i, сховавши щипчики в руцi, поспiшно йде до спальнi. Там виймає ту шкатулку, в якiй була коронка Зiгфрiда, i на її мiсце кладе щипчики, якими нiчого не можна зробити в електротехнiцi.

Крiзь гуркiт, дзвякiт, скрегiт мiста пробирається гунява, схлиплива мелодiя катеринки, – обiдрана старчиха з проваленим носом серед ярмарку дiлового, заклопотаного натовпу.

Макс раптом перестає писати й слухає.

От схлипує й гунявить катеринка. I яким нiжним сумом вiє од цiєї гунявостi, коли подумаєш, що завтра, може, ти будеш мертвий i нiколи нiколи не почуєш її, i який той зворушливо-гарний клаптик передвечiрнього неба, зеленкуватий, з малиновими переливами, високий-високий, з клубочками хмаринок, як сивi кучерi дiдуся. Це ж – життя. I ця катеринка, i клаптик неба, i стара обгризена зубна щiточка, яку панi Голтман усе десь знаходить i неодмiнно кладе йому на комодi, i подовгувата пишна куверта Сузанни з коротенькою прощальною записочкою; i статут Iнараку; i опухи шпалер, подiбних до мiхурiв ошпареного тiла, все ж це життя, все повне свого змiсту й своєї краси. Всього цього може вже не бути сьогоднi, завтра, через тиждень.

Гуде, скреготить, дзвякає, труситься, як у пропасницi, Берлiн. Невинно-лагiдно кучерявляться малиновi хмаринки. Лопотять мотори вгорi, внизу, з бокiв. Гуняво схлипує старим-старим романсом катеринка i часом по-старечому збивається й кашляє.

Макс стрiпує надокучливий хвилястий чуб i пише далi. Вмить iзлякано пiдкидає головою й поспiшно дивиться на годинник. О нi, засiдання о восьмiй, ще якихось двi години. Можна далi.

Але в дверi обережно хтось стукає. Макс нетерпляче, досадливо кривиться й озирається.

Тiна. Синя суконька, зелененький жакет i фiолетовий, загонистий капелюшок. Ех, франтиха! Сузанна аж здригнулась би, наче шматочок скла розгризла б, побачивши тебе. А в руцi зовсiм новенька, цiлком модна й дорога торбинка.