Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Знову весело, настiйно й довго дрiботить дзвiнок.

Доктор Рудольф нашвидку зачiсує пальцями волосся, тре долонями лице i, провалюючись однiєю ногою в пiдлогу, бiжить до сiней.

– Рудi, дорогий, вибачте, ви, певно, працюєте? Ми перебили вам роботу? Ради бога, простiть. Дозвольте вам представити моїх секретарiв. Ми за вами, дорогий професоре. За вами. Ваше генiальне вiдкриття зробило такий надзвичайний ефект, що менi дано наказ моментально скликати наукову комiсiю й представити їй вашу працю, дорогий Рудi. Комiсiя представникiв уряду й науки вже чекає на вас.

Граф Адольф нiжно веде "професора" пiд руку до лабораторiї, любовно заглядаючи йому в очi, сяючи захопленням i нетерплячкою.

Доктор Рудольф слухняно шкандибає поруч i часом скоса швидко зиркає на зазираюче до нього погнуте лице з синюва то сiрими невеличкими очима в жовтих вiях.

Вони чи не вони?

Еге ж, еге, чекає комiсiя, хвилюється. А чого це й досi в до рогого Рудi свiтиться лампа? Для якогось експерименту? Нi? Ллє що таке з Рудi? Чого такий… не радiсний вигляд? Може, не дай боже, що-небудь неприємне виявилось у винаходi?

Рудi раптом повертається всiм лицем до графа Адольфа й чудно, пильно вдивляється в нього, а на волосинках у куточках розтягається хитра посмiшка.

– Що, Рудi? Що з вами, голубчику? Що так дивитесь? Цiлком щире здивування, цiлком правдиве занепокоєння.

Вони чи не вони? Доктор Рудольф помалу, роздумливо загрiбає волосся й мовчки дивиться в пiдлогу.

– Я трохи стомлений. Всю нiч працював. Ну, нiчого. Так треба їхати? Га? Зараз?

– Любий Рудi, коли ви стомленi або вам не хочеться, то можна й пiдождати Ради бога, ве насилуйте себе! Ви тiльки скажiть, а все останнє буде по глаголу вашому, їхати – так поїдемо. Не їхати – ми моментально зникаємо з ваших очей, а комiсiю призначимо на той час, який ви визначите.

Рудi уважно слухає. Секретарi поштиво стоять осторонь i з побожнiстю посмiхаються до великого вченого.

Вони чи не вони?

– Ну що ж, можна й їхати. От тiльки?.. Я вчора обiцяв принцесi сьогоднi вранцi продемонструвати їй iще раз Машину. Не знаю, чи буде це зручно…

– О, її свiтлiсть, напевне, не буде на вас у претензiї. Доктор Рудольф живо повертається до графа Адольфа.

– Ви так гадаєте?

– Я не сумнiваюсь, її свiтлiсть так учора була захоплена цим великим одкриттям, i вона так глибоко шанує науку, що…

– Ага… Ну, так.. Хм!.. Ну, а я таки спитаю її дозволу.

– О, будь ласка! Будь ласка! Може, дозволите менi за вас спитати?

– Нi, дякую, я сам.

Граф Адольф злегка вклоняється й вiдступає трохи набiк, а доктор Рудольф задумливо, повiльно бере телефонний апарат у руки. Нiма порожнеча. В чому рiч? Ах, так, апарат вилучений.

– Гальо!

Екран запнутий, голос чийсь чужий.

– Я хотiв би говорити з її свiтлiстю.

– Я вас слухаю.

– Тут доктор Штор. Вчора я обiцяв вашiй свiтлостi сьогоднi вранцi продемонструвати свiй винахiд. Але граф Адольф просить мене негайно поїхати з ним для демонстрацiї Машини перед урядовою комiсiєю. Я прошу дозволу у вашої свiтлостi вiдсунути нашу демонстрацiю.

В рурцi телефону напружена, дихаюча тиша.

– Ви чуєте мене, ваша свiтлосте?

– Так, я чую…

I знову мовчання, живе й трудне.

– Отже, дозволяєте, ваша свiтлосте?

I раптом сильно, голосно, металiчне б'є у вухо:

– Дозволяю!

Клацає апарат, i настає мертва тиша. З якою ненавистю, з якою жагучою огидою вдарила цим словом Значить, це – не вони? Значить, може, цi рятують, перебивають чийсь iнший план? Бо чого ж iз так лютою нехiттю крикнула вона цей доз вiл, так довго вагавшись?

Доктор Рудольф хитає головою дозволено. Але сам стоїть на мiсцi й задумливо пальцями тре нiс, дивлячись пiд ноги. Коли це не вони, коли це рятунок, то як же везти цей апарат iз ц и м склом?

Вiн швидко пiдводить голову й ловить очима лице Адольфа. Воно повне поштивого чекання, спiвчуття, нiжностi, хiба що трошки стурбоване. А сонце таке гаряче, золоте та одверте. Як може бути при цьому сонцi щось сховане, темне, кошмарне? I чи не кошар бус отой нiчний вiзит?

– Ну, їдемо! Тiльки я думаю, що цей апарат…

Доктор Рудольф знову зупиняється, похнюплюється й нерiшуче зачiсує волосся. Значить, треба змiнити скло? А як вони?

Вiн спiднизу зиркає на графа Адольфа граф скоса строго показує секретарям очима на чорний апарат. Секретарi кивають головами.

Нiчого такого в цих знаках немає. Просто показує на апарат Цiлком натурально. Але краще все-таки скла не змiняти. Коли дiйсно чекає комiсiя, можна ж вернутись i взяти справжнє скло – помилився, забув, що не те скло, працював усю нiч – i в головi замакiтрилось

– Вибачте, графе, я затримую вас Але я трохи, розумiєте, хвилююсь перед таким кроком.

– О, це так натуральне! О, будь ласка! Комiсiя пiдожде. Ради бога, Рудi, ви можете, коли хочете.

– Нi, що ж, їхати – так їхати. Але я мушу ще одягтися… Так незручно? Як ви гадаєте?

– О, на великих людях усяке вбрання парадне! Ви можете не турбувати себе переодяганням

– Хм! Ви гадаєте?

– Запевняю вас, дороiий Руд. Не варто. Так значить, здається, вони.

– Ну, не варто, то й не варто. Отже, їдьмо!

Док гор Рудольф хоче сам узяти апарат, але секретарi з таким жахом кидаються вiднiмати гордiстю й побожною поштивiстю несуть удвох це легеньке незграбне збудування, що доктор Рудольф аж нiяковiє.

Нi, здається не вони!

Сонце з самого порога хапає доктора Рудольфа в пекучi обiйми, цiлує в чоло, у примруженi повiки, розхристанi груди. Господи! Що ж злого може статися з дитиною Великої Матерi? Хто посмiє торкнутися волосу улюбленого сина її? Он йоганн стриже траву, майбутнiй сонячний хлiб свiй i всiх людей. Он графiвна Труда стоїть на терасi й солодко позiхає й потягається на сонце. Гудуть угорi аероплани, перехрещуючись нитками в усi боки. При чому ж тут смерть i всi страхiття?

Проходячи пiд вiкнами принцеси, доiктор Рудольф задирає на хвилину голову. Одно вiкно запнуте червоною завiсою, затулене вiд сонця, вiд вогневого ока життя.

Доктор Рудольф не бачить, як од його руху за червоною портьєрою вiдсахується назад червона голова. Вiн не може бачити, як вона знову зараз же притуляється до щiлини й проводжає його шкандибаючу спину зеленими, жорстко похму-ренимн очима.

Авто труситься вiд нетерплячки швидше повезти велике вiдкриття на суд представникiв науки. Граф Адольф, як наречену, пiдсаджує дорогого Рудi в екiпаж i всю дорогу нiжно заглядає йому в очi – бiдний Рудi всю нiч працював i стомився. I коли авто спиняється перед великим урядового типу будинком, оточеним садом, знову нiжно зсаджує, притримуючи попiд лiкоть.

Їх уже ждуть. Уже в передпокої зустрiчає їх двоє добродiїв, професор такий i такий та професор такий i такий (прiзвищ Рудольф не може розiбрати). Такi поважнi, сивi, чисто поголенi, з такими гiдними довiр'я лисинами. Один зовсiм, як пастер, в окулярах i з милою, теплою посмiшкою на гарних устах. Всi зараз же рушають до зали засiдання комiсiї. Ще треба вийти трошки нагору, на другий поверх. Пастор-професор так уважно, так обережно балакає, так навiть трошки чудно поспiшає згодитися з усiм, що каже доктор Рудольф. I вiн, i граф Адольф iз обох бокiв пiдтримують його попiд руки, наче боячись, щоб вiн не впав i не розбився.