Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

– Та-ак? А як я це "наробила" ради тебе, що тодi?

– Ради мене!! Оце маєш! З якої речi!!

– З такої, що ти благала. Ти сама нахвалялась убити й взагалi на все пiти, щоб визволитись…

– О боже, чого не говориться в таких випадках! Але коли б я знала, що ти можеш пiти на такий страшний сором, я б нiколи й слова тобi не сказала. Ради мене! Оце тепер я винна. Ти сама весь час мрiяла про волю. А тепер уже через мене. Розумiється!

– Значить, ти не потребуєш моєї допомоги! Нi? Волiєш у цiй смердючiй ковбанi з жабою далi жити! Добре! Бувай. Але цим разом дивись, Фрiдо, до мене бiльш не прибiгай. Чуєш?

Труда рвучко повертається, iде до дверей i шарпає їх. Вони замкненi.

– Ага, твоя жаба замкнула нас! Вона, розумiється, пiдслухувала.

– Та ти ж сама замкнула дверi!

Труда гнiвно вiдмикає й виходить. У сусiднiй хатi, похрускуючи пальцями, низесенько вклоняючись, зустрiчає її барон. Надзвичайно шановна гостя вже вiдходять! Так швиденько? Так скупо ощасливили своєю цiнною присутнiстю?

Труда рапгом зупиняється, закладає руку в торбинку й вихоплює револьвера.

– Ще одне слово з твоїх жаб'ячих уст i…

Бароновi очi стають опуклi, як два сiренькi гудзиьи вiд черевикiв. Вiн як прикипає на мiсцi, а в дверях спальнi тонесенько, жахливо скрикує жiночий голосок:

– Геть! Фiть моментально вiд мене! Ну!

Труда грiзно свистить i змахує дулом револьвера. Висхла куряча постать барона вiдсахується вбiк i сунеться назад.

Тодi Труда, трiпнувши капелюшем, по хлопчачому вихиляючи клубами, не хапаючись, виходить.

Чорно срiбний лицар по виразу всiєї постатi Страховища бачить те, що вiн заранi знав. Вiн нiжно всадовлює її, нi про що не питає, тiльки тихенько, обережно погладжує безсило опущену на колiна смугляву ручку. Карi похмуренi очi дивляться в одну точку перед собою й не клiпають. I авто тепер не занадто помалу їде i берлiнськi трамваї зникли з лиця землi, i не стало пекучого сонця на небi. На вулицях якесь бiльше, нiж звичайно, оживлення, газетники не встигають продавати газети, покупцi тут же читають їх, тупчачись чередою, що застрягла у воротях. Труда не помiчає.

Душнер зупиняє авто, купує газету, просить дозволу про глянути Труда дивиться в одну точку й не клiпне нi разу.

В такому разi не до газети, швидше додому.

Дома Труда лягає на канапу лицем догори й так само дивиться в стелю, як дивилась у спину шоферовi. Нi звука, нi словечка.

– Трудонько! Дiвчинко моя!

Чорно срiбний лицар стає на колiна перед нею, бере смугляву безживну ручку й тихо, сумно, нiжно говорить про те, що страждання є неминучий закон життя, але що в життi є також i такий закон, який нiчому не дозволяє надовго затримуватись на мiсцi й страждання перевертає на радощi, а радощi на страждання.

I ще нiжнiше, ще обережнiше чорно срiбний лицар говорить про те, що за всяке страждання дттiки вiн готовий платити авансом усiма тими радощами, якi на його коптi лежать у його долi. Вiн не смiє запропонувати купити її полегшення одним маленьким актом, який i йому дасть щастя. Цього вiн не смiє їй пропонувати. Але дитинка повинна признати те, що тисячолiтнi забобони часом дужчi за молоду справедливiсть. Вони вросли в тiло людської громади, i громада боляче б'є того, хто пробує видерти їх iз неї. Чи варто ж видирати те, що навiки вросло?

Труда пильно, похмуро дивиться в стелю.

Дитинка повинна зрозумiти, що все на свiтi умовне, вiдносне. I всякий чабобон так само не має сили абсолютностi. Часом вiн – зло, часом – добро. В одних умовах шлюб є каторга, в других – засiб збiльшення своїх сил, у третiх – радiсне затвердження себе на дорозi до вiчностi.

Чорно срiбний лицар несмiло, чекаюче дивиться в непорушне лице. Потiм зiтхає й тихенько пiдводиться. Коли чула, то те, що не скинулась, не обурилась, уже є малесенький крок уперед. Але чи чула ж?

Душнер сiдає побiч i тихенько переглядає газету. Що та юрба на вулицi з неї так жадно смоктала?

Ага! Оце, очевидно. О, це цiкаво!

Оповiстка:

"Банда розбишак, що зве себе Iнараком, цiєї ночi з мiської лiкарнi для душевнохорих силомiць викрала хорого хiмiка доктора Рудольфа Штора, що нездужає на манiю винахiдництва. Зроблено це з метою шантажу довiрливих людей на так званiй "Сонячнiй машинi" та головно для внесення заколоту в громадянство.

Отже оповiщаємо:

Апарат, який нiбито винайшов Р. Штор, розслiджувала спецiальна наукова комiсiя пiд головуванням професора Ф. Бруннера. Вона визнала, що цей апарат не має нiякої нi наукової, нi практичної вартостi i є цiлком безпотрiбною й безглуздою коробкою, витвором хороi фанiазiї душевноненормальноi людини.

З огляду на серйознiсть мiжнародною моменту, в якому перебуває Нiмеччина в зв'язку з агресивними намiрами Союзу Схiдних Держав, в iнтересах охорони порядку й оборони гро мадян од шантажу, забороняється: публiчну й приватну пропаганду шарлатанських винаходiв, мiж ними й так званої "Сонячної машини". Винних у нарушеннi цiєї постанови чекає кара на пiдсiаш законiв воєнного часу.

За викриття схованки хiмiка Рудольфа Штора, як обвину Баченого в крадiжцi брильянтiв та небезпечно хорого, оголошується нагорода в два мiльйони марок. Характеристичнi ознаки Р. Штора: кривий на лiву ногу, зрiст високий, темно-сiрi очi, тонкi вуста.

Полiцай-президiя Берлiна"

О, це повинно її розворушити хоч трохи!

– Дитинко! Вибачте, що я вас турбую. Але я не можу сховати вiд вас. Дуже важне для вас. Знову про вашого доктора Рудольфа та його Сонячну машину. Цiла урядова оповiстка. Хочете, я прочитаю?

Труда мовчки переводить очi iз стелi на Душнера й чекає. Вiн, хапаючись, голосно читає, весь час позираючи на непорушне хмарне смугляве лице. Раптом воно темнiє, очi оживають, уся постать пiдстрибує вгору, i люто стиснений кулачок б'є по канапi.

– Брехня! Пiдла полiцiйна лицемiрна брехня! Вiн не хо-рий! А Машина зовсiм не безглузда коробка, їхнi голови – безглуздi коробки! Фе, гидота! I брильянтiв вiн не крав. А просто взяв для своєї Машини!

– Хм! А чого ж вiн попав у божевiльню?

– Вони його запакували туди!

– Ну, як же так: здорову людину, та ще за те, що вона винайшла таку велику рiч, запакувати до божевiльнi? Це ж нелогiчно, дитинко.

– Ах, логiчно! А логiчно, щоб перевернений, старий, гидкий дегенерат запакував навiки в тюрму молоду дiвчину i… А, знаю вашу логiку! Вашу законну, моральну логiку! I герой Рудi, що втiк, i слава Iнараковi! I от вiзьму й буду скрiзь вести пропаганду за Сонячну машину. Ану, нехай мене карають "на пiдставi законiв воєнного часу". Будь ласка! Як смiє полiцiя заборонити менi говорити, що я хочу? Як?

Чорно-срiбний лицар те зовсiм задоволений наслiдком роз-бурхання. Дiйсно, що за несподiване Страховище ця дiвчина. Вся душа її, як хвиля – то в один бiк гасне, то в другий. Ще справдi в цьому станi вибiжить на вулицю та й почне вчиняти свiй бунт.

– Так, розумiється, полiцiя не може забороняти. Це, справдi, може, вже занадто. Але коли це справа Iнараку, то… Ну, та бог iз нею. А от дозвольте менi прочитати ще одну цiкаву рiч. Це дiйсно вже щось зовсiм таємне. Слухайте, дитинко, чи не до вас це стосується? Це оповiстка. На першiй сторiнцi. Слухайте: