Олег Авраменко - Реальна загроза

Слідом за першим корветом стартував другий, а за ним і третій. Кораблі нашої бригади прикривали їх відхід, ми мали відчалити в останню чергу. Але до Ютланда все одно доберемося раніше, бо завдяти додатковим емітерам нам не знадобиться багато часу на подолання аномалії. Я подумав, що було б взагалі здорово, якби мій „Оріон“ прилетів найпершим. Цим би я показав батькові, що з мене вийшов непоганий командир, а крім того, мені хотілося чимшвидше повернутися додому, до моїх дівчат Елі й Ліни, до моєї сестри Яни.

Додому… Це просте, повсякденне слово вразило мене мов грім. За час перебування на службі в Ютландських ВКС я вже звик до прізвища Шнайдер — зрештою, так мене звали від народження. Я вільно оперував поняттями „ми“ й „наш“, вкладаючи в них свою принадежність до команди корабля, до всього флоту. Але тепер я подумав про Ютланд як про дім. Я ще погано знав цю планету, щоб її полюбити. Дещо в ній мені категорично не подобалось — зокрема, що ним керує не обраний народом уряд, а диктатор, наділений необмеженою владою. Та обставина, що цим диктатором був мій батько, лише погіршувала ситуацію… А проте я назвав Ютланд домом. Я починав вважати його своєю країною. Ні, не новою батьківщиною — до цього було ще далеко; але місцем, про яке я міг би сказати: „Тут я живу, це мій дім“. І якщо шість тижнів тому я погодився вступити на службу лише тому, що не уявляв себе без космосу, то тепер я всією душею вболівав за Ютланд і був готовий битися за нього з будь-яким ворогом…

Заглиблений у свої думки, я прогавив момент, коли до рубки ввійшов головний корабельний старшина Маковський — єдиний ериданець у моїй команді. До дійсності я повернувся, коли він клацнув каблуками й голосно гиркнув:

— Капітане, сер!

— Так, шефе? — здригнувшись від несподіванки, запитав я. — Що сталося?

— Гадаю, це важливо, сер, — відповів старшина, простягаючи мені найзвичайнісінький на вигляд внутрішній комунікатор. — У бортовій мережі він не зареєстрований.

— Он як? — Я покрутив комунікатор у руках. — Де ви його знайшли?

— У сміттєпроводі на третій палубі. Вийшла за ладу пневматика, труба забилась у згині, і технікам довелося прочищати її вручну. Серед різного сміття знайшли і цей ком.

Я натиснув кнопку ввімкнення. На екрані висвітлилося: „Мережу не знайдено“. У грудях мені защеміло від тривожного передчуття.

Кивком відпустивши Маковського, я підійшов до старшого офіцера зв’язку, який одночасно представляв на кораблі військову контррозвідку.

— Лейтенанте Вінтерс, це у вашій компетенції. Провірте, що з комом.

Зв’язківець узяв комунікатор, вимкнув його і знову ввімкнув. Повторивши цю процедуру кілька разів, він спохмурнів.

— Дивно. Немає паузи для пошуку мережі. Відразу видається повідомлення, що її не знайдено. Це скидається на маскування… Так, зараз перевіримо.

Вінтерс видобув з кишені комплект своїх інструментів і швидко розкрив корпус пристрою. Зо хвилю він розглядав електронне начиння, потім підвів на мене переляканий погляд:

— Сер, це не внутрішній комунікатор. Це… це вузькоспрямований передавач з автоматичним фокусуванням променя. Його сигнал досить потужний, щоб пройти і крізь обшивку корабля, і крізь захисне силове поле.

Я аж похолов від жаху.

— Ви впевнені?

— Так, капітане. Не помилюсь, якщо скажу, що це шпигунський пристрій.

Лейтенант-командор Купер тихо вилаявся за моєю спиною. А навігатор Девіс вражено промовила:

— На нашому кораблі зрадник?!

— Боюся, вже не на нашому, — похмуро відповів я, не маючи ані найменших сумнівів щодо особи шпигуна. Його ім’я мені підказала інтуїція, грунтована на антипатії. — Лейтенанте Вінтерс, ви можете встановити, коли користувалися передавачем?

— Спробую, сер. Я підключуся до чіпу пам’яті і, можливо, навіть витягну звідти вміст останнього трафіку.

— Займайтеся, — кивнув я.

Щоб не відволікати Вінтерса від роботи, я сам викликав адмірала Сантьяго по окремому каналу, доповів йому про нашу знахідку і висловив припущення, що власником передавача був Гарсія, який скористався ним для зв’язку зі спільниками на лайнері, а потім викинув його у сміттєспалювач з цілковитою певністю, що замів усі сліди.

Помітно зблідлий Сантьяго збирався щось уточнити в моїй розповіді, але тут втрутився Вінтерс:

— Капітане, я розшифрував текст надісланого повідомлення! „Аруна, SL 20458914“. А інший передавач, з борту лайнера, підтвердив його отримання. Це катастрофа, сер!

Адмірал почув Вінтерсові слова й вибухнув прокльонами. Я ж лаявся подумки, клянучи на чім світ стоїть і Гарсію, що так підло втерся в батькову довіру, і самого батька, який утнув величезну дурницю, допустивши цього нікчему до участі в такій відповідальній операції, і адмірала Фаулера, що вирішив зрадити свої союзників… Хоча ні, збагнув я, Фаулер тут ні до чого. Він і так знав, де знаходиться Ютланд, йому не треба було надсилати шпигуна. Отже, Гарсія працював на когось іншого — можливих варіантів було чимало, а я знав недостатньо, щоб робити якісь певні висновки. Проте в одному нітрохи не сумнівався — а саме, в причетності до зради Гарсії…

— Сер, — звернувся я до Сантьяго, — ми мусимо перехопити лайнер.

— Так, мусимо, — погодився адмірал. — От тільки не знаємо, куди він летить. Уся ця секретність…

— Я маю на увазі трек, сер. Лайнер стартував менше години тому. Є велика ймовірність, що його трек ще зберігся.

Сантьяго приречено похитав своєю сивою головою. Він мав геть розгублений і пригнічений вигляд. По всьому було видно, що в нього глибокий шок. Давній і вірний батьків соратник у цій критичній ситуації виявився не на висоті. Зараз він, мабуть, уже уявляв, як доповідатиме про провал своєму верховному головнокомандувачу.

— Безнадійно, капітане Шнайдер. Втікачеві досить пірнути глибше тридцять шостого ступеня, щоб позбутися сліду. Або пройти поблизу однієї з зірок.

— Все це так, — сказав я. — Але лише в тому разі, якщо лайнером керує група зрадників, а це малоймовірно. Думаю, там, як і в нас, діяв одинак. — Про те, що шпигуном міг виявитися капітан лайнера, я вирішив не говорити. — Коротше, спробувати варто. Ви дозволяєте, адмірале?

— Гаразд, капітане, дійте, — байдуже погодився Сантьяго, явно зайнятий іншими думками. — Удачі вам.

— Дякую, сер. „Оріон“ зв’язок завершив.

Коли екран з зображенням адмірала згас, я подивився на підлеглих. Всі вони вже зайняли свої місця, наготувавшись виконувати мої команди. Перший пілот Купер, що сидів за пультом штурмана, відрапортував:

— Усі ходові системи готові до старту, капітане. Реакторний відсік сповіщений і доповідає про повну готовність.

— Запустити рушій у холостому режимі, — наказав я.