Олег Авраменко - Реальна загроза

— Рушій запущено, сер!

— Оператор — екстрене занурення.

— Виконую екстрене занурення! — відповіла лейтенант Прайс.

Власне, нагальної потреби в екстренному зануренні не було. Ми відставали від лайнера на цілу годину, і хвилина в той чи інший бік ситуації не змінювала. Проте я побоювався, що адмірал Сантьяго от-от вийде з розумового ступору, збагне, що доручив таке складне завдання найнедосвідченішому серед своїх капітанів, і замінить „Оріон“ іншим кораблем.

Ми майже миттєво бухнулись у вакуум, прошили наскрізь апертуру й опинилися в інсайді. Прайс зараз же призупинила занурення.

— Продовжувати, капітане?

— Так, але дуже повільно. Стежити за станом вакууму.

— Виконую.

На глибині десяти в тридцятому ступені навігатор Девіс повідомила:

— Виявлено слабкий трек! Обраховую курс.

Вакуумний трек являв собою „хвіст“ із збурених енергетичних рівнів, залишених у верхніх шарах інсайду надсвітловим рушієм корабля. При дуже глибокому зануренні трек розсіювався за лічені хвилини, а то й секунди, але на глибині тридцять третього ступеню й меншій він зберігався протягом кількох годин — звісно, за відсутності аномалій і якщо поблизу не було потужних джерел гравітації на зразок зорі або інших масивних космічних об’єктів.

— Стоп занурення! — скомандував я. — Офіцер зв’язку — приготувати сигнальний бакен з повідомленням: „Трек знайдено. Починаємо переслідування. ‘Оріон’, капітан Шнайдер.“

— Бакен готовий, сер.

— Випустити бакен, — наказав я, вирішивши не повертатися для цього в апертуру. Все одно ми перебували майже на поверхні інсайду, а вакуум тут був спокійний.

— Бакен випущено, капітане. Пішов нормально.

— Штурман — лягти на курс, увімкнути форсаж.

— Є форсаж!

— Оператор — тримати занурення на півступеню нижче від трека. Навігатор — передавати коректування курсу кожні дев’яносто секунд.

— Графік коректувань прийнято. Трек стабілізується на рівні десяти в тридцять другому і одній десятій ступеню.

Чудово. Лайнер не намагався пірнути далі, щоб замести сліди, а йшов на оптимальній для кораблів свого класу глибині. Як я й сподівався, його пілоти не були зрадниками. Принаймні не всі разом. А капітан точно не був.

Коли ми вийшли на стабільний курс, навігатор повідомила:

— Орієнтовний час до контакту з ціллю — тридцять сім хвилин.

Певна річ, це за умови, що лайнер не відхилявся і надалі не відхилятиметься від звичайного режиму розгону, а ми будемо витискати з „Оріона“ максимум того, на що він був здатний на такій глибині занурення.

— Цікаво, — замислено промовив Вінтерс. — За нами йде підкріплення?

— Можеш не сумніватися, — озвався Купер. — Коли з’явився наш бакен, старий Сантьяго точно очухався. Хоча, треба сказати, його конкретно заклинило.

— Його не просто заклинило, — заперечила Прайс. — Він зірвався, втратив контроль над ситуацією. Йому пора на штабну роботу. Хоча шкода — гарний був командир…

Наступні півгодини минули в досить нервовій обстановці. Попервах ми непокоїлися, чи зможемо наздогнати лайнер, а згодом, коли впевнилися, що він нікуди не подінеться, нас почало турбувати інше — що робити, коли наздоженемо його. Найпростішим і найнадійнішим рішенням було б знищити корабель, і я знав, що мої дії визнають виправданими. Проте лайнер не був ворожим судном, якраз навпаки — на його борту, за винятком одного або кількох шпигунів, перебували наші союзники. Звичайно, їхню вірність було куплено за гроші, навіть за дуже великі гроші, та справи це не міняло. Єдина їх провина полягала в тому, що серед них був зрадник. Але тут і ми не без гріха, бо привезли з собою Гарсію…

Навігатор Девіс, що постійно проводила моніторинг треку, повідомила:

— Розрахункова відстань до цілі — 1840 астроодиниць. Швидкість зближення — 3206 вузлів. Орієнтовний час до контакту — чотири хвилини сорок секунд.

Швидко оцінивши ситуацію, я наказав:

— Продовжувати політ у попередньому режимі до зближення на двісті астрономічних одиниць. Потім почати уповільнення і зрівняти щвидкості за десять одиниць від цілі.

Через п’ять хвилин ми майже в достотному розумінні цього слова сіли на хвіст лайнерові. Нас розділяло лише десять астроодиниць — справжній мізер для надсвітлових швидкостей. Ми йшли на півступеня глибже, ніж лайнер, і якби він зненацька зупинився, переключивши рушій у холостий режим, ми просто пролетіли б під ним.

— Артилерійна група, — промовив я. — Приготуватися до торпедного залпу.

— Група готова, капітане! — відрапортував мічман Картрайт.

Він мав незворушний вигляд, хоча я підозрював, що це давалося йому дуже важко. А от його молодший напарник, ворент-офіцер Мерфі, помітно зблід, і його можна було зрозуміти. Одна справа, стріляти під час навчань по умовних мішенях, а зовсім інша — атакувати корабель з екіпажем.

— Торпеду на старт, — наказав я. — Дальність ураження — сім астроодиниць. Напрям — прямо по курсу.

Мерфі полегшено зітхнув. А Картрайт схвально кивнув. Те, що я вказав дальність ураження меншу, ніж відстань до лайнера, і не розпорядився підняти „Оріон“ до глибини трека, означало, що перший постріл буде попереджувальним.

— Торпеда на старті, сер!

— Запуск!

— Є запуск!

Обладнана крихітними вакуумними емітерами, здатними протриматися в інсайді лише десяток-другий секунд, торпеда стрімко помчала вперед.

— Ну, — тихо промовив Купер, — зараз побачимо, що вийде.

Зовнішні детектори „Оріона“ зареєстрували короткочасний, але різкий енергетичний сплеск. Те ж саме мали виявити й прилади на лайнері. Якщо там на містку знаходяться не цілковиті ідіоти, вони миттю здогадаються, в чому річ і зрозуміють натяк — негайно спливайте або будете знищені. Якщо лайнер таки спробує втекти, то тим самим його команда візме на себе всю повноту відповідальності і за зраду, і за життя двох з гаком тисяч пасажирів. Тоді моє сумління буде чистим — у тій мірі, в якій це взагалі можливо…

Як і варто було чекати, вибухова хвиля відчутно пошкодила трек — але не настільки, щоб ми втратили слід. „Оріон“ і далі висів на хвості в лайнера, який продовжував іти своїм курсом.

Хвилини за три Прайс не витримала:

— Вони що там, поснули всі? Чи не втямили?… Може, треба повторити?

Девіс негайно осадила її:

— Та зажди, от нетерпляча! Дай їх капітанові зібратися з думками. Він бо ж людина, а не машина… Ага, ось! Трек відхиляється, вони спливають!

Без найменшого зволікання ми стали підніматися слідом і виринули на поверхню вакууму за сім десятків кілометрів від лайнера. Лейтенант Вінтерс доповів, що нас викликають на зв’язок.

Я наказав з’єднатися, і через кілька секунд на екрані виникло смагляве обличчя чоловіка середнього віку, який назвався капітаном Рахімом. Якщо він і здивувався, що військовим кораблем командує такий молодий офіцер, як я, то нічим не виказав цього, а відразу ж став вимагати пояснень про причини нашої недружньої поведінки.