Олег Авраменко - Реальна загроза

— А відкритися, означає накликати на себе агресію, — зауважив я. — Отже, безвихідь.

— Скидається на те. Щоправда, генерал Гакслі… До речі, ти знаєш, хто він?

Я коротко кивнув. Звичайно, знав. Генерал Гакслі був найвисокопоставленішим військовим, що народився на Ютланді. Він очолював Планетарну Армію — тобто всі збройні сили наземного базування, керівництво яких майже на сто відсотків складалося з корінних ютландців. У ВКС ситуація була геть інша — в їх вищому командуванні домінували колишні ериданські офіцери. Що й зрозуміло — адже п’ятнадцять років тому Ютланд не мав жодного космічного корабля, а за цей час не могло з’явитися достатньої кількості „доморослих“ адміралів. Єдиним ютландцем, що носив три зірки на адміральських погонах, був тридцятисемирічний віце-адмірал Бенсон — і якраз він, а не чотиризірковий генерал Гакслі, був найпопулярнішою після мого батька людиною на планеті. Подейкували навіть, що батько бачить його своїм наступником на посаді імператора.

— Так от, — вів далі Павлов. — Генерал Гакслі запропонував план, як уникнути агресії. План огидний, треба сказати, навіть мерзенний.

— Здатися на милість консорціуму? — припустив я.

— Саме так. Укласти з фармацевтичними компаніями угоду, яка в повній мірі задовольнить їхні апетити. Фактично продати планету з її населенням в обмін на частку прибутку. Запропонувати своєрідний розподіл праці: консорціум контролюватиме виробництво і збут ендокринолу, а уряд з військом і поліцією триматиме народ у покорі. Ну, як тобі?

Я був приголомшений.

— І таке запропонував ютландець?! Поневолити своїх співвітчизників?… Оце вже справжній фашизм!

Павлов похитав головою:

— Знову ти помиляєшся, Александре. Те, що пропонує Гакслі, не фашизм, а крайня форма олігархії.

— Та яка, в біса, різнця! Один чорт — що собака, що хорт… — Тут я з запізненням пригальмував. Хоч і в неформальній обстановці, та все ж я розмовляв зі своїм головнокомандувачем. І про це не варто забувати. — А що батько?

— Дуже розлютився і навіть прогнав Гакслі з наради. А потім, у розмові зі мною визнав, що погарячкував. Тепер він мусить відправити генерала Гакслі у відставку.

— По-моєму, це правильно.

— Може, правильно, а може, й ні. Залежить від того, наскільки серйозний був Гакслі в своїх заявах. Не виключено, що під впливом останніх новин він зірвався і наговорив дурниць, про які зараз шкодує.

Я хотів був заперечити, що людина, яка пропонує подібні „дурниці“, хай навіть зопалу, не має права обіймати таку високу посаду. Та потім я передумав — зрештою, це справа батька і його уряду.

— То яке ж рішення прийняли? — поцікавився я. — Чи це секрет?

— Який там секрет! Вихід один — починати переговори з Землею, а тим часом продовжувати приготування до війни. Якщо пощастить, сам факт перемовин вгамує запал потенційних загарбників, а ні — будемо захищатися власними силами. Головне — відбитися від першого агресора. Тим самим ми покажемо земному урядові, що Ютланд не є легкою здобиччю. А тривалий конфлікт не в інтересах Землі, бо це призведе до зниження поставок ендокринолу і зростання його вартості.

— Ви кажете „ми“, — зауважив я. — Яке значення ви в це вкладаєте?

Я запитав зовсім не з марної цікавості. Мені самому дуже хотілося розібратись у своєму ставленні до Ютланда.

— Яке значення? — задумливо повторив Павлов. — Навряд чи таке, як ти. Мені здається, ти вже потроху починаєш відчувати себе ютландцем. Хоча б тому, що твій батько — правитель планети, і тебе тут сприймають за свого. А я… я, мабуть, найманець. У кращому розумінні цього слова. Мені запропонували роботу, яка, після обіцянки адмірала Шнайдера не втручатись у справи Октавії, більше не вступає в конфлікт з моїм сумлінням. Роботу, про яку я мріяв усе життя і яку на рідній планеті отримати не міг. — Кілька секунд він мовчав. — Розумієш, Александре, я завжди залишався кадровим військовим. Це, втім, не означає, що служба в Астроекспедиції була мені нецікава, дослідження Далекого Космосу — захопливе заняття. Проте я хотів командувати флотом, саме командувати — а в Корпусі флотом керують . Дослідницькі кораблі здебільшого діють поодинці, тому адмірали в Астроекспедиції швидше чиновники, ніж офіцери. Мене ніколи не приваблювала така кар’єра. Інша річ — військовий флот.

— Так, розумію, — сказав я.

— Сподіваюся, що розумієш. Але боюся, що більшість наших подивляться на це інакше. — (Я здогадався, що під „нашими“ Павлов має на увазі команду „Маріани“.) — Навіть Яна засудила моє рішення… що для мене дуже прикро. Власне, я й не чекав від неї схвалення, тому хотів повернутися, поки ти з дівчатами ще не ліг спати. Тоді б усе обійшлося м’якше. Проте я запізнився, а твоя сестра, коли ми наодинці, буває надзвичайно в’їдливою. Отак і вчора. Щойно я в цьому мундирі з’явився на порозі, вона зміряла мене зневажливим поглядом і сказала: „Ну от, дожилася! Тепер я не лише дочка фашиста, а й дружина зрадника батьківщини“. Ну, а далі було ще гірше.

На ці слова я ледве не перекинув чашку з кавою і втупився в Павлова очманілим поглядом. Той був дуже здивований:

— То ти ще не знаєш? Тобі не розповіли? Ми з Яною одружені вже півтора місяці. Вибач, звичайно, що не дочекалися тебе, але весілля як такого в нас не було. Ми просто зареєстрували наш шлюб у мерії, та й по всьому. В моєму віці вже не до народних гулянь.

Я прокашлявся й розгублено труснув головою.

— Отакої! Не думав, що між вами… е-е… щось є.

— Я теж не думав. Мені давно подобалася твоя сестра, але я був її командиром, крім того, вона на тринадцять років молодша за мене… Словом, я ніяк не міг наважитись.

— Боялися зловжити службовим становищем? — зрозумів я.

— Десь так. А потім, коли ми опинились на Ютланді, я став побоюватися, що Яна може хибно витлумачити мої знаки уваги, як спробу догодити вашому батькові. Врешті-решт я навпростець, без жодних прелюдій, попросив її вийти за мене заміж.

— І що ж Яна?

— Найперше відважила мені добрячого ляпаса. А потім пояснила, що вже чотири роки чекала, коли я про це заговорю.

У приймальні мені довелося чекати майже годину, поки батько звільниться.

Нарешті з кабінету вийшов генерал Гакслі — блідий, похмурий, з міцно стисненими губами й сердитим поглядом. Я підвівся й привітав його; у відповідь він лише кивнув на ходу і зник за дверима в протилежному кінці приймальні.

Секретар підняв слухавку інтеркома, секунд за десять сказав: „Так, сер,“ — і звернувся до мене:

— Проходьте, капітане Шнайдер. Його Ексцеленція чекає на вас.

У кабінеті батько був сам. Попереджаючи формальності, він помахом руки вказав на крісло й промовив:

— Сідай, Алексе. Вибач, що не зміг зустрітися з тобою вчора. Сам розумієш, які виникли проблеми… — Батько втомлено зітхнув. — А тут іще цей йолоп!