Олег Авраменко - Реальна загроза

— Вже готові, шкіпе, — відповів Вебер. — Виконую ваші розпорядження.

Вибігши по сходах на головну палубу, я ввійшов до рубки під звичний акомпанемент чергового боцмана: „Капітан на містку!“

Купер і Девіс були вже тут. Прайс іще не прийшла, що видалось мені дивним — адже на „Оріоні“ каюти пілотів знаходилися на одній палубі з рубкою керування.

Слідом за мною, буквально наступаючи мені на п’яти, прибув і начальник артилерійської служби суб-лейтенант Картрайт. Привітавши мене, він негайно приєднався до свого підлеглого, мічмана Мерфі.

Вінтерс доповів:

— Все нормально, капітане, позивні надійшли. Це окремий спеціальний дивізіон катерів під командуванням контр-адмірала Королівських ВКС Заркона, Його Високості принца Горана.

— Ну от вам, явлення Христа народові, — сказав я зі змішаним почуттям полегшення й прикрості. У глибині душі я прагнув бою. — Гаразд, відбій тривоги. Суб-лейтенанте Картрайт, ви вільні. Лейтенанте-командоре Девіс — ви також… Ні, стривайте! Чому ще немає Прайс?

— Вона спить і на стандартний виклик не відповіла, — пояснив Вінтерс. — Комп’ютер показує, що її комунікатор знаходиться в каюті й надягнений на руку. За характеристиками пульсу — стадія повільного сну. Оскільки ми отримали дружні позивні, командор Вебер вирішив не турбувати її до вашого рішення.

— Обійдемося без неї. — Я надягнув навушник з мікрофоном і влаштувався в капітанському кріслі. — Пілот Тернер — зайняти пост занурення. Пілот Девіс — пост навігатора. Приготуватися до старту. Офіцер зв’язку — відправити повідомлення в штаб і найближчим сторожовим кораблям.

Щойно повідомлення було відправлено, ми занурилися в інсайд і на малій швидкості попрямували до місця появи катерів. Поки ми летіли, а Купер наглядав за діями пілотів, я скористався своїм капітанським доступом і вивів на допоміжний екран командного пульту зображення з каюти Прайс. Картинка була цілком мирна: Кортні спала на боку, поклавши під голову руку. Я вимкнув зображення і, трохи повагавшись, викликав медчастину. В навушнику пролунав Лінин голос:

— Чергова по медчастині, мічман Камінська слухає.

Задля уникнення плутанини, Елі й Ліна у списках особового складу зберегли свої дівочі прізвища, хоча це й суперечило ютландським традиціям.

Замість відповісти вголос, я набрав на консолі:

„Де лікар?“

— У кабінеті.

„Скажеш йому, що тебе викликали на місток. А сама підеш до Кортні…“

— Що з нею?

„Може, нічого. Просто вона спить і не відповіла на виклик. Це на неї не схоже. Подивись, чи все гаразд. Двері її каюти я зараз розблокую. Про все доповідати безпосередньо мені. Зрозуміло?“

— Так, капітане. Вже йду.

„Кінець зв’язку.“

Переконавшись, що двері каюти Кортні замкнені зсередини, я розблокував їх.

Тим часом „Оріон“ завершив короткий переліт і виринув на поверхню вакууму за десять тисяч кілометрів від катерів, які, виконуючи отримані ще на Вавілоні інструкції, залишалися на місці в очікування прибуття патрулів.

Вінтрес встановив зв’язок з флагманом дивізіону, і на великому екрані з’явився розовощокий принц Горан. Цього разу він був не при повному параді, а в робочій офіцерській формі з конт-адміральськими нашивками.

— Капітане Шнайдер! — життєрадісно промовив принц. — Який приємний сюрприз!

— Вдвічі приємніший для мене, — відповів я люб’язно, але не зовсім щиро. Вигляд зарконських катерів нагадав мені про ту шалену суму, яку ми сплатили за них. Добре хоч батько сприйняв це не без гумору: він запропонував вважати витрачені гроші своєрідною пожертвою на розвиток зарконської науки. — Ви трохи затримались, адмірале. Ми вже почали думати, що ви змінили свої плани.

На секунду мені здалося, що Горан не на жарт розсердився. Та потім його обличчя знову прибрало добродушного виразу.

— Як так можна, капітане! Адже я дав своє королівське слово. Просто в дорозі нам довелося переглянути графік зупинок і перейти до схеми „три дні польоту, три — простою“. Шкода, що ходова частина кораблів проектувалася не в моєму інституті.

— Справді шкода, — погодився я.

— Здебільшого проблеми з рушієм, — вів далі принц. — Дві пари емітерів працюють чудово, особливих проблем з проходженням аномалії ми не мали.

— Сподіваюся, всі ваші кораблі долетіли?

— Всі до одного. Щоправда десяток з них мають дрібні несправності, але навряд чи ми встигнемо їх усунути. За моїми розрахунками, вторгнення розпочнеться вже через добу-другу.

— А за нашими уточненими, не раніше ніж через тиждень, — сказав я. — А найпевніше, днів за десять. Отож не турбуйтеся, ви встигнете з ремонтом. Ми вже передислокували дві наші станції за межі „тіньової зони“, також маємо авіаносець, ідеально пристосований для обслуговування катерів-винищувачів. Але це вже вирішувати нашому командуванню.

— А що таке „тіньова зона“? — поцікавився Горан.

— Ділянка простору в радіусі двох астроодиниць довкола зорі. Через сильні гравітаційні збурення там не можуть занурюватись у вакуум навіть кораблі з додатковими емітерами. Хоча для ваших катерів, гадаю, вакуумні меневри протипоказані вже на трьох астрономічних одиницях. Та щодо цього не турбуйтеся — і обидві станції, і авіаносець розташовані на відстані чотири з половиною.

— Це добре, — сказав принц. — Бо нам ще треба відвантажити зброю.

— Яку?

— Додаткові „звапи“ у вантажних відсіках наших катерів. Майже п’ятсот штук. Це все, що спромоглася виробити наша військова промисловість. Певна річ, у рахунок не йдуть ті „звапи“, що встановлені на кораблях Зарконської Планетарної Оборони.

— Аварійний резерв? — з надією запитав я, хоча вже здогадувався, що Горан планує знову здерти з нас кругленьку суму.

На підтвердження моїх побоювань, принц відповів:

— Ні, наші „звапи“ надійні пристрої, тому резервні нам не потрібні, ще й у такій кількості. Ці п’ять сотень ми маємо намір запропонувати вам за прийнятну ціну. Вони легко монтуються на кораблях четвертого та п’ятого класів — у гніздах бортових бластерів двохсот сорокового калібру. А інтерфейс їх керування цілком сумісний з лазеними гарматами. Вся процедура встановлення й відладки відбере лише кілька годин.

Я зітхнув:

— Адмірале, ми ще на Вавілоні попереджали вас, що в наших умовах „звапи“ нам не знадобляться… Проте не сперечатимуся з вами. Тепер я лише капітан корабля. Вирішуйте це питання з нашим командуванням.

Тут тихенько пискнув мій комунікатор. Кинувши швидкий погляд на дисплей, я переконався, що це Ліна, і перевів виклик на свій навушник.

— Ти дуже зайнятий? — запитала вона.

Я натиснув на консолі дві клавіші — „!“ І „?“. Ліна правильно зрозуміла: „Так. А що?“