Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Я включила зовнiшнiй прожектор. Скерувати його до них я не вмiла, але ж головне полягало в тому, щоб вони виразно бачили, де корабель. Потiм я швидко наповнила киснем з балона двi гумовi подушки (я добре запам'ятала, як робив це Вадим Сергiйович, коли Ван Лун лiкував Миколу Петровича!), приготувала води, розiслала на пiдлозi килим i поклала м'яку подушку. Менi здавалося, що все це я зробила дуже швидко, але щойно я скiнчила, як почула важкi кроки на сходах. Iдуть!

- Мерщiй, мерщiй, я приготувала все, що треба!

Микола Петрович i Вадим Сергiйович внесли Ван Луна. Вiн був непритомний. Менi було страшно дивитися на його посинiле обличчя, напiввiдкритi закипiлi губи. Микола Петрович побачив подушки з киснем i, не знiмаючи шолома, приклав наконечник до губiв Вана. А Вадим Сергiйович тим часом уже пiдiймав i опускав його руки, - вiн теж добре пам'ятав, як Ван Лун тодi рятував Миколу Петровича.

Проте зараз штучне дихання не було потрiбне. Ван Лун спочатку тихо, а потiм глибоко зiтхнув i поворушився. А через кiлька секунд вiн уже жадiбно й прискорено вдихав на повнi груди кисень з подушки, яка швидко худiшала. Я тримала напоготовi другу. Обличчя Ван Луна прояснювалося, з нього почала сходити синява. Очi вiдкрилися. I от на губах навiть з'явилася якась слабка тiнь посмiшки. Вiн зробив iще кiлька глибоких вдихiв, а коли я хотiла замiнити подушку з киснем, вiдсторонив її i рiшуче сказав ще кволим голосом:

- Вважаю, не треба. Вже гаразд. Коли навколо друзi, це також кисень. Друзi - це дуже добре.

Спираючись на руки, вiн трохи пiдвiвся i сiв. Микола Петрович, який уже зняв шолом, злякано скрикнув:

- Ван, обережнiше! Не треба сiдати. Ви ще надто слабкi, вiдпочиньте!

Втiм, Ван тiльки посмiхнувся. Вiн уже сидiв i дивився на нас очима, що дивно виблискували. Ось його погляд спинився на менi. I мене вразила надзвичайна теплота, з якою вiн дивився на мене, якийсь зовсiм-зовсiм незнайомий вираз його обличчя.

- Дiвчино... Галинко, спасибi, - сказав вiн повiльно i простягнув менi руку. - Не вмiю багато... говорити. Врятували мене... спасибi! Все.

Слово честi, ще трошечки - i я розревiлася б, бачачи, що Ван Лун, завжди такий стриманий i незворушний, навiть суворий, зараз хвилюється i затинається. Я стискала руку Вана, дивилася в його розумнi блискучi очi i мовчала, не знаючи, що сказати. А вiн трохи згодом промовив:

- З лiсу вивели, добре. Тепер допоможiть iще встати.

Вiн сперся на мою руку i пiдвiвся на ноги. Зробив два-три кроки каютою. Сили поверталися до нього з кожним новим вдихом чистого повiтря, з кожною хвилиною.

- Трохи хочеться обiдати, - сказав вiн, посмiхаючись. - Чи вечеряти, все одно.

Ой, адже ж Ван Лун не їв нiчого з самiсiнького ранку! Як це я не подумала сама!

Через кiлька хвилин вiн уже сидiв за столом i з апетитом вечеряв. А коли Ван, вiдсунувши тарiлку, оглянувся на всi боки, наче розшукуючи щось, Вадим Сергiйович уже подавав йому набиту люльку, а я пiдносила запалений сiрник. Микола Петрович розсмiявся:

- Мабуть, є рацiя перетерпiти деякi небезпеки, щоб за тобою потiм отак ходили, а, Ван?

Ван Лун також засмiявся i, з помiтною насолодою випускаючи клуби диму, вiдповiв:

- Самi вирiшите, Миколо Петровичу. Розповiм - дiзнаєтеся. Було iнодi не дуже весело.

Вiн стисло розповiв нам про те, що вiдбулося з ним, як йому вдалося врятуватися вiд гiгантської бабки i як вiн добирався до нас. Я не пишу тут про все те, бо розповiдь Ван Луна записана Миколою Петровичем у його журналi. Можу сказати тiльки ось що: я певна, що нiхто з нас не витримав би такого напруження, як вiдважний товариш Ван! А вiн спокiйно закiнчив, немов iшлося не про нього, не про страшнi небезпеки, якi вiн щойно перенiс, а про якiсь звичайнi спостереження:

- Лишилися два питання. Думав, сам не вирiшив. Цi живi кулi й цилiндри - що це таке? Може, гiпертрофованi бактерiї? Пожирають одна одну, живуть купами. Дуже дивно. Як гадаєте, Миколо Петровичу?

- Що ж я можу вам сказати, Ван? - задумливо озвався Микола Петрович. Вагаюся так само, як i ви. Коли б я почув подiбну розповiдь на Землi, то, каюся, просто не повiрив би. Адже ж з нашого звичайного погляду не можна уявити собi бактерiї, цю нижчу форму живого iснування у виглядi таких великих iстот. Та ще таких, що дiють отак активно, як ви описали. Втiм, тут, на Венерi, пiсля всього, що нам довелося побачити... життя набуло тут таких своєрiдних форм, що важко наполягати на чомусь, висловлювати певну думку. Прийде час, коли слiдом за нами тут з'являться iншi дослiдники - в даному разi, спецiалiсти-бiологи, - вони зберуть бiльше матерiалу для висновкiв. А ми не будемо квапитися, обмежимося в цiй галузi тими фактами, якi нам довелося спостерiгати на власнi очi. Що iще, Ван?

- Друге, - це лiс без листя. Теж не розумiю. Чому такий голий? Якщо б пожежа, тодi було б ясно. Але то не пожежа. I папоротi також не залишилося. Чому так, запитаю?

- Ну, це значно простiше, Ван, - вiдгукнувся Вадим Сергiйович. - Адже ви самi казали, що бачили гусениць?

- Так, бачив. Величезнi, повзали по деревах.

- I хмари комах, якi нападали на вас?

- Теж бачив. I вiдчув, пiдкреслю, - погодився Ван.

- Найприроднiше припустити, що то був перiод, коли гусеницi перетворювалися на дорослих комах. Вони об'їли все листя на тiй дiлянцi лiсу, пожерли всю папороть. Бiльшiсть з них уже перетворилася на великих комах, а деяка частина ще не встигла.

Ван Лун замислився.

- Мабуть, так, - вiдповiв вiн нарештi. - Поспiшав, не здогадався сам. Не було часу думати. Шкодую, що утруднив вас таким простим питанням.

Менi здалося, начебто Ван Луну справдi трохи досадно, що вiн не змiг сам пояснити це явище. Але я не встигла помiркувати над цим, бо Вадим Сергiйович уже продовжував. I те, що вiн сказав, буквально вразило мене не менше, нiж Ван Луна.

- Дорогий Ван, - заговорив вiн радiсно, - зате ми з Миколою Петровичем приготували вам такий подарунок, що ви ахнете! Ну, як ви гадаєте, що саме?

Ван Лун знизав плечима:

- Як я можу знати? Прошу, скажiть.

- Ось, читайте! - I Вадим Сергiйович урочисто подав йому списаний з верху до низу аркуш паперу. Ван Лун почав читати - i справдi, ахнув. Недовiрливо поглянув на Вадима Сергiйовича, перевiв погляд на Миколу Петровича. Той стверджувально кивнув головою:

- Так, Ван, радiограма з Землi. I дуже важлива. Читайте!

Виявляється, в той час, коли я сидiла бiля мiкрофона i кликала товариша Вана, радiоавтомат астроплана записав нову велику радiограму з Землi. I я нiчого про це не знала! А радiограма, дiйсно, була дуже важлива. Вона змiнювала плани й розрахунки нашого зворотного вильоту. Втiм, про це треба розповiсти докладнiше, щоб усе стало зрозумiлим. Тут двома словами не обiйдешся, бо справа стосується астронавiгацiї, складної науки про зореплавання. Менi самiй довелося довго слухати пояснення Миколи Петровича i товариша Вана для того, щоб зрозумiти. Не знаю, як у мене тут вийде, але я спробую викласти все ясно i коротко.