Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

- Слухайте, слухайте, "Венера-1", говорить Земля... Говорить Земля!.. Алло, Земля викликає "Венеру-1"!..

Ой, чи не збожеволiла я? Може статися, це знову якийсь пiдступний вплив космiчного промiння, адже я зараз не в тiнi, не лiд укриттям з свинцевих аркушiв. Але це ж не голос Ван Луна, а зовсiм iнший, невже... невже це Земля?

- Галю, люба, що з вами? Ви раптом так зблiдли. Прямо на себе не схожi! Що таке?

До мене пiдiйшов стурбований Микола Петрович. Вiд хвилювання в мене наче язик вiдняло, я нiчого не могла вiдповiсти. Замiсть того я подала йому другу пару навушникiв вiд приймача. Микола Петрович поглянув на мене здивовано i навiть з якимсь побоюванням: мабуть, вiн i справдi подумав, що я марю пiд впливом космiчного промiння! Але вiн узяв навушники i одягнув їх, прислухався. Тепер уже я дивилася на нього зi страхом: а що, коли менi й справдi тiльки почувся голос Землi? Що, коли дiйсно це наслiдок якогось нервового збудження через космiчне промiння?..

Але ось на напруженому обличчi Миколи Петровича з'явився вираз безмежного здивування. Обома руками вiн щiльнiше притиснув до голови навушники. Вiн жадiбно слухав. Значить, менi не здалось, що я чула Землю?.. Нi, звичайно, нi! От я i зараз чую:

- Слухайте, слухайте нас, "Венера-1"! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте нас, слухайте нас! Дуже турбуємося про вас. Пiсля обриву радiозв'язку деякий час тримали вас у полi зору радiолокаторiв... Слухайте нас, "Венера-1"! Потiм вiдмовили й радiолокатори. Намагання вiдшукати вас за допомогою потужних телескопiв не дали успiху. Слухайте нас, "Венера-1"! Сповiстiть про ваш стан, самопочуття, курс. Говорить круглодобовий потужний передавач "Земля"! Чи чуєте нас, "Венера-1"?.. Якщо чуєте, вiдправляйте поштову ракету на Землю з докладним повiдомленням про вашi справи. Слухайте, слухайте нас, "Венера-1"! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте, слухайте, вiдповiдайте! Дуже турбуємося про вас...

Передавач Землi повторював весь час одне й те ж саме повiдомлення. Адже там, на Батькiвщинi, не знали, чи почули ми його. I диктор повторював без кiнця тi ж самi слова заклику до нас. Турботлива, рiдна радянська Батькiвщина не забувала про нас! А ми з Миколою Петровичем не вiдривалися вiд навушникiв i слухали, слухали, як причарованi, милий голос Землi. Тепер нам було однаково, що саме вiн говорив, важливо було слухати, слухати далеку i в той же час таку близьку нашому серцю Землю!..

- Що слухаєте? Зрозумiти не можна! Давно вже виключив передавач, нагадаю, - здивовано сказав Ван Лун, з'являючись у каютi i наближаючись до нас.

Замiсть вiдповiдi Микола Петрович зняв навушники i простягнув їх Ван Луновi. Той недовiрливо взяв, одягнув i... Я нiколи ще не бачила Ван Луна таким збентеженим i зрадiлим. Вiн вiдкрив рот i знову закрив його, конвульсивно ковтнув i застиг на мiсцi, почувши голос Землi. Його рука схопила моє плече i стиснула його.

- Ой, товаришу Ван Лун, менi боляче!

Ван Лун не чув мене. А Микола Петрович уже наказував:

- Вадиме, Ван Лун, готуйте листи i матерiали! Я зараз зберу записи i закiнчу коротку доповiдь. За годину будемо вiдправляти поштову ракету.

Яке це щастя, яка радiсть - слухати далекий голос рiдної Радянської країни! Батькiвщино, дорога наша Батькiвщино! Чи знаєш ти, як ми любимо тебе? Чи знаєш ти, якими мiцними, енергiйними, такими, що не бояться нiкого й нiчого, стали ми одразу, щойно почули твiй турботливий голос?.. Твiй голос - це значить, що ми знову разом з тобою, ми не вiдiрванi вiд тебе, рiдна! Говори, говори ще далi, милий голос Землi! Говори, ми готовi слухати без кiнця!

А голос у навушниках повторював все одне й те ж саме повiдомлення. Вiн звучав нiби спокiйно, розмiрено; але в цьому спокiйному i чiткому голосi вiдчувалася тривога. Та й як не тривожитися, якщо там, на Землi, вже стiльки часу нiчого не знають про нас. Говори, рiдний, милий голос Землi, говори, голос Батькiвщини!..

Ван Лун, Сокiл i я пройшли до складу, де лежала поштова ракета. Це була блискуча металева сигара три метри завдовжки, зроблена з того ж самого супертитану, як i вест наш астроплан. Та вона i за формою нагадувала його: така ж довга, витягнута, гостроноса, з маленькими крильцята ми в заднiй частинi корпусу. Але на її крильцятах не булi додаткових ракетних двигунiв. Поштова ракета мала тiльки один, центральний, двигун з отвором на хвостi. Вона була повнiстю заряджена атомiтом, лишалося тiльки вкласти в неї вантаж i вiдправити.

Вадим Сергiйович викрутив гвинти на боцi ракети i вiдкрив невеличкi дверцята:

- Готово, Миколо Петровичу!

Уважний i зосереджений Микола Петрович, який приєднався тим часом до нас, принiс з собою великий пакет: адже записи i донесення на Землю давно вже були готовi! Вiн пильно оглянув ракету: все було в порядку. I тут я наважилася на те, про що давно хотiла попросити.

- Миколо Петровичу, - звернулась я до нього, - дозвольте менi...

- Що саме, Галю?

- Вiдправити i мого листа також... вiн маленький... менi дуже хочеться заспокоїти маму...

Лагiдна посмiшка освiтила обличчя Миколи Петровича.

- А я вже дивувався: i чому це Галя нiчого не говорить про лист додому? Почав було думати, що ви забули про маму.

- Ой, Миколо Петровичу, що ви кажете! Значить, можна? Я зараз!

Звичайно, мiй лист також був давно готовий. От що я написала в ньому:

"Мила моя, дорога мамусю! Не сердься на свою навiжену

дочку! Я знаю i розумiю, що зробила дуже погано, приховавши вiд

тебе свої намiри. Мамуню, прости мене! Адже ж тепер все

благополучно, i ми незабаром долетимо до Венери. I ще, мила

мамусю, знай, що всi в астропланi до мене дуже добре ставляться

i я намагаюсь бути корисною. В мене вже є свої обов'язки, i я

навiть зробила деякi маленькi вiдкриття. Тобi не доведеться

червонiти за мене, мамуню! А з Венери я привезу тобi

надзвичайнi подарунки, ось побачиш. Ще раз, не сердься, мамусю,

а частiше дивися на Венеру в твiй великий телескоп. Коли ти

одержиш цього листа, Галинка буде вже на нiй. Мiцно-мiцно тебе

цiлую.

Твоя Галя".

Мого листа було покладено разом з великим пакетом i iншими листами на Землю. Вадим Сергiйович знову пригвинтив дверцята поштової ракети.

- Ну, будемо вiдправляти, - розпорядився Микола Петрович. - Одягаймося, Вадиме!

Вони одягли скафандри. А тодi Микола Петрович натиснув кнопку керування пiдйомником, на якому лежала поштова ракета, - i металева платформа з нею повiльно почала пiдiйматися вгору через великий люк, що вiдчинявся перед нею в стелi складу.

Микола Петрович, простеживши, як дверi люка знову зачинилися, подав знак Вадимовi Сергiйовичу - i вони обидва вирушили назовнi, як звичайно, через шлюзовi люки.

А ще за кiлька хвилин ми з Ван Луном вiдчули ледве помiтний поштовх. Поштова ракета вiдiрвалася вiд астроплана i полинула на Землю.

Дзеркало телескопа у нас уже було повернуте туди, куди мусив летiти космiчний листоноша. I ми з Ван Луном побачили вогняну хмарку, що швидко вiддалялась вiд нас: це працював ракетний двигун нашого листоношi. Лише кiлька секунд - i хмаринка зникла, розтанула. Все! I тiльки голос диктора Землi в навушниках все ще нагадував нам про надзвичайну подiю. Iнодi цей голос майже зникав, iнодi його було чути краще. Ми слухали все тi ж самi слова i радiсно поглядали один на одного.