Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Вiн трохи помовчав, в роздумi покусуючи губи, i закiнчив:

- За цими попереднiми даними - в атмосферi Венери й справдi надто багато вуглекислоти. Не якiсь там частки процента, як на Землi, а близько п'ятнадцяти процентiв! I це створює для нас дуже утрудненi умови, друзi мої. Для нас це забагато. Людина не може дихати таким повiтрям. Добре ще, що ми маємо скафандри... хоча їх i залишилося всього три...

Важке мовчання товаришiв було йому вiдповiддю. П'ятнадцять процентiв вуглекислоти! Скафандри, без яких не можна виходити назовнi, лише три скафандри на чотирьох... Але як же трудно тодi провадити вивчення Венери! Як трудно буде шукати ультразолото!

- Може, це ще не зовсiм так? - несмiливо, з прихованою надiєю припустила Галя. - Може, ще раз перевiрити?

Нiхто не вiдповiв їй, та вона й сама одразу зрозумiла, що це прозвучало несерйозно: хiба ж мiг би отак грубо помилитися в своєму аналiзi досвiдчений вчений Сокiл?..

Ван Лун сердито проговорив:

- Гадаю, все одно зробимо своє дiло. - Вiн хотiв продовжувати, але тут-таки спинився i прислухався разом з усiма.

Пролунало глухе рипiння, наче хтось ззовнi шкрябав металiчний корпус корабля. Астроплан здригнувся, гойднувся. Передня його частина трохи пiднялась i потiм знову стала на своє мiсце. Здавалося, що якийсь велетень намагається перевернути корабель на бiк. Корпус астроплана був надто важким i не пiддавався, хоча поштовхи були дуже вiдчутними. Галя бачила зблiдле обличчя Сокола, нахмуренi брови Риндi-на. Ван Лун мiцно тримався за поруччя бiля стiни каюти i оглядався, наче шукав щось. I раптом вiн указав мовчки на iлюмiнатор. Галя глянула - i, скрикнувши вiд несподiванки, схопила Миколу Петровича за руку.

Неясна, туманна тiнь заслонила собою весь iлюмiнатор, в якому ще за мить до того можна було роздивитися розпливчастi обриси незнаних рослин. Потiм тiнь зникла. Потому величезна лапа шкрябнула по товстому склу. А ще через мить за iлюмiнатором розлилося примарне блакитнувате свiтло, мiнливе, невiрне. Воно наближалося, посилювалося, це свiтло!

Круглi, мов тарiлки, зеленкуватi витрiщенi очi невiдомої тварини тупо дивилися в iлюмiнатор. Не видно було анi носа, анi чогось iншого, - крiм отих очей та ще зморшкуватого великого рота, оточеного твердими наростами. Блакитнувате свiтло розливалося саме вiд цього рота. Широко розмикалися i змикалися кривi зубчастi щелепи, схожi на вигнутi шаблi.

Це тривало всього кiлька секунд. Потiм усе зникло.

Невiдома гiгантська тварина наче розчинилася у фiолетових сутiнках за iлюмiнатором, - сутiнках, що ховали в собi таємницi загадкового свiту Венери.

Роздiл другий,

де мова йде про радянський прапор на

Венерi, першу вилазку академiка Риндiна i

професора Ван Луна на поверхню дивної

планети, а також про те, як у каютi

астроплана з'явилися клiщi-кровососи.

Двоє людей в скафандрах з закругленими зверху прозорими цилiндричними шоломами вийшли iз зовнiшнього люка астроплана. Слiдом за ними висунулась легка пересувна металiчна драбинка - i люк одразу зачинився. Люди в скафандрах установили драбинку так, що її нижнiй кiнець уперся в грунт, i спустилися з астроплана. Це були Риндiн i Ван Лун; перший нiс якусь довгасту загорнену в тканину рiч, другий тримав у руцi коротку автоматичну гвинтiвку.

Микола Петрович першим зiскочив з драбинки на грунт - грунт Венери, на який ще не ставала нiколи нога людини. Вiн оглянувся.

Дивний, незвичайний ранок зустрiчав їх на чужiй планетi. Вони стояли в мiжгiр'ї. Гострокiнцевi скелi, величезнi брили бурого камiння здiймалися праворуч i лiворуч з густої оранжево-червоної рослинностi. Високо над скелями повiльно пливли важкi сiрi хмари, одна за одною, одна за одною. Сонце, мабуть, нiколи не пробивало своїм промiнням щiльний хмарний покров планети. Але свiтла було багато навiть у глибокому мiжгiр'ї, де лежав астроплан.

Ван Лун уважно оглядав скелi. Пiсля нiчної пригоди з невiдомою гiгантською твариною вiн не довiряв Венерi. Хто знає, чи не висунеться з-за першої-лiпшої скелi якесь страховище? Треба було бути готовому до всього. Автоматична гвинтiвка на взводi, в нiй тридцять надiйних розривних куль; електричний, вже не тренувальний, а бойовий пiстолет при боцi, пiд лiвою рукою; двi атомiтнi гранати на поясi; запаснi обойми з патронами для гвинтiвки - в кишенi. Що ж, Ван Лун готовий до якої завгодно зустрiчi!

Риндiн дивився на верхiв'я скель, на хмари, що повiльно пливли в небi. Ван Лун почув його схвильований голос:

- Здрастуй, невiдома плането! - урочисто говорив академiк, простигши вперед руки. - Здрастуй, Венеро, загадкова плането таємниць i несподiванок, на яку досi ще не ступала нога людини! Ми прийшли сюди - i ми вiдкриємо твої таємницi, хоча б як негостинно ти зустрiла нас!

Вiн обернувся. Його сиву голову було напрочуд добре видно в прозорому шоломi: часом здавалося, що й шолома взагалi нiякого немає, а лише навколо голови переливаються сяючi блiки.

- Так, я схвильований, Ван, - промовив Риндiн, побачивши, як уважно дивиться на нього Ван Лун. - Схвильований цiєю хвилиною, якої ми так довго чекали, до якої ми так наполегливо, незважаючи нi на що, готувалися роками. Ми з вами - першi люди на Венерi! Ван, та висловте ж ви бодай як-небудь вашi почуття! Зараз ваша прославлена стриманiсть просто протиприродна. Ну, Ван!

Ван Лун сконфужено розвiв руками:

- Не вмiю, Миколо Петровичу, - вiдверто признався вiн. - Всерединi дуже багато. Зовнi нiчого немає. Всерединi кипить, зовнi спокiйно. Така погана вдача, Миколо Петровичу, - засмiявся Ван Лун, - навiть батько з матiр'ю так казали. Але нiчого, ви хвилюйтеся, я буду спокiйним. Разом складемо, подiлимо на два, гаразд?

- Добре, добре, Ван, - також смiючись, вiдповiв Риндiн. - Вже з вашого незвично довгого монологу бачу, що й ви зараз не такий спокiйний, як здається з першого погляду. Гаразд, ходiмо, друже мiй. Он та висока скеля, по-моєму, краще вiд iнших пiдходить для нашої мети.

Швидкими, легкими кроками Микола Петрович вирушив до скелi, на яку вказав. Ван Лун iшов за ним слiдом, уважний i весь зiбраний. Вiн зiрко оглядався на всi боки, не пропускаючи жодного пiдозрiлого мiсця. Академiк Риндiн перебував пiд надiйним захистом!

Вадим Сокiл i Галя Рижко стежили за обома дослiдниками крiзь боковий iлюмiнатор каюти. Вони щиро заздрили Риндiну i Ван Луну, особливо Галя: дiвчинi так хотiлося скорiше вийти з мiжпланетного корабля i опинитися на Венерi, власними ногами ступити на неї. Проте вона розумiла, що саме Миколi Петровичу Риндiну, керiвниковi експедицiї, належить честь першому розпочати вивчення планети. А Ван Лун зобов'язаний був супроводжувати Риндiна в першiй вилазцi i охороняти його.

Певна рiч, на астропланi був ще один вiльний скафандр, - з трьох, що лишилися непошкодженими. Втiм, i тут Галя зрозумiла, - ще один учасник першого виходу до невiдомого свiту Венери був би зайвим тягарем для Ван Луна, якому довелося б думати не про самого Миколу Петровича, а вiдразу про двох пiдопiчних. Тут нiчого не вдiєш! Лишалося тiльки терпляче чекати своєї черги, тим бiльше, що Риндiн перед виходом з корабля сказав пiдбадьорююче: