Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Ван Лун спинився, вражений. Не менш здивований був i Сокiл, який iшов за ним.

Слiди Галi привели їх до невеличкої галявини, зарослої папороттю. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Нiби важкий трактор пройшов по галявинi, ламаючи i нищачи все на своєму шляху. Слiди Галi, досi яснi i виразнi, зникли пiд покалiченими, розчавленими рослинами, втоптаними в сирий грунт.

Одна й та ж сама думка промайнула водночас у обох мандрiвникiв: це був слiд потвори, яка нападала на мiжпланетний корабель! Злякана вибухами, якими вiдiгнав її вiд астроплана Риндiн, вона пробиралася тут, ламаючи i давлячи рослини своїм важким тiлом. I в цьому ж таки мiсцi закiнчувалися i слiди Галi Рижко: їх не можна було розшукати нi з одного, нi з другого краю галявини.

Сокiл мовчки дивився на грунт, вкритий знiвеченими, переламаними рослинами. Вузькi енергiйнi очi Ван Луна недобре виблискували, вiн мiцнiше стискав свою автоматичну гвинтiвку. О, коли б йому довелося бути тут тодi, як Галя Рижко зiткнулася з розлютованою твариною, дiло закiнчилося б зовсiм по-iншому! Але Галя була тодi сама. I що сталося з нею?

Вадим Сокiл боявся висловити те, що мучило його. Вiн переводив нерiшучий погляд з покалiчених рослин на товариша, знову оглядався на всi боки - i не наважувався заговорити. Невже, невже?.. Ван Лун трусонув головою, наче вiдганяючи якусь думку. А може, й вiн думає те ж саме? Сокiл не витримав:

- Ван, дорогий, адже ви не...

I вiн знову спинився: надто жахливою здавалася йому така догадка, вiн не насмiлювався її навiть висловити! Проте Ван Лун подивився йому прямо у вiчi i суворо сказав:

- I я теж вважав так. Думав, тварина могла схопити Галю. Значить, вона забрала дiвчину? Iнакше - куди б вона зникла? Тодi чому тут нiчого не залишилося? Наприклад, гвинтiвка. Або що-небудь iнше. Втiм, нiчого немає. Виходить, теж не так. Щось ще.

- Що ж саме, Ван?

- Не знаю.

- Але ви все ж таки щось гадаєте?

- Щоб гадати, треба щось знати. Поки нiчого не знаю. Треба, вважаю, ще дивитися, ще шукати. Може, не Галю, тодi гвинтiвку чи якусь ще рiч. Будемо шукати.

Вони оглянули ще раз галявину, обiйшли її з усiх бокiв. Нi, вiд неї тягнувся далi й далi тiльки широкий слiд невiдомої тварини, який iшов уздовж мiжгiр'я. Анi найменшого слiду Галi Рижко виявити не вдалося.

Ван Лун зупинився i сперся на гвинтiвку. Вiн поглянув угору, на хмарне непроникливе небо, начебто обмiрковуючи щось.

- Що, Ван? - нетерпляче спитав Сокiл.

- Нiчого не дають розшуки. Треба повертатися до Миколи Петровича. Вирiшити, як бути далi. Вiн хвилюється.

- Хiба ж ми заспокоїмо його тим, що повернемося з порожнiми руками?

- Нi, не заспокоїмо. Проте вирiшимо. Не можна далi, доки Микола Петрович не знає. I включити передавач. Ходiмо!

Розмова з Риндiним дала небагато. У вiдповiдь на запитання Ван Луна Микола Петрович мiг розповiсти тiльки, як виглядала тварина, як поквапливо тiкала вона вiд астроплана, злякана вибухами, як тягла за собою пошкоджену задню лапу. Ван Лун мовчки слухав, не вставляючи жодного слова. Коли ж Микола Петрович закiнчив розповiдь, Ван Лун сказав упевнено й твердо:

- Не припускаю, щоб тварина схопила Галю. Вона тiкала сама Якщо злякана тварина бiжить, їй нема коли думати про те, щоб схопити. Вона тiкає, рятується.

- Проте ж потвора, крiм того, була дуже розлючена?

- Значить, вона могла вбити дiвчину на мiсцi. Якщо Галя заважала їй. Але не забрати з собою. Таке неможливо. Зляканi тварини так не роблять.

- Тодi де ж Галя, якщо ця проклята тварина не забрала її з собою? наполягав збуджений i нетерплячий Сокiл.

- Не знаю. Знаю тiльки, де вона впала. Знаю також, там немає слiдiв кровi, немає нiяких залишкiв, нiяких речей. Галя сама пiшла з того мiсця. Вона задкувала, потiм побiгла.

- I що ж далi?

- Далi слiди знову зникли. Все розчавлене твариною. Втiм, речей також немає. Кровi теж немає.

- Але ж не можемо ми припустити, що це страховище... - Сокiл знову спинився. Ван Лун пiдвiв на нього холодний погляд:

- Припустити, що тварина зжерла Галю? Чому боїтеся говорити, Вадиме? Треба говорити все, iнакше трудно думати, вирiшувати. Припустити таке можна, погодитися з цим не можна. Думав, вирiшив вiдкинути.

- Чому? - в Сокола перехопило подих.

- Тому, що запах скафандра - не запах живої iстоти. Тигр не буде жерти гуму, для нього вона погано пахне. I для iнших тварин також. Навiть дуже голодних.

Можна було тiльки вражатися спокоєм, з яким Ван Лун говорив усе це: наче мова йшла про щось зовсiм стороннє, а не про славну, життєрадiсну Галю Рижко, яку всi вони встигли щиро полюбити! Втiм, кожен розумiв, що тут справа полягає зовсiм не в черствостi або байдужостi: Ван Лун, мiркуючи i обдумуючи, перетворювався немов на точний, безпомилково працюючий механiзм, який не мiг вiдхилятися на емоцiйнi переживання, бо вони тiльки заважали б йому i його бездоганнiй логiцi, його точним висновкам. Але саме в них i полягало зараз найголовнiше!

Ван Лун вiв далi таким самим спокiйним тоном:

- Припускаю, мiг помилитися. Припустимо, тварина могла зжерти Галю. Тодi там залишилося б що-небудь. Речi, кров. Втiм, не знайшли нiчого. Значить, треба вiдкинути.

- Але що ж тодi можна припустити?

- Можу тiльки одне. Галя жива i неушкоджена. Де - не знаю. Нiхто поки не знає. Треба знайти, допомогти, виручити. Миколо Петровичу, Галя пiшла у вашому скафандрi, так?

- Так, Ван.

- Ви перезаряджували цилiндр з оксилiтом?

- Звичайно. Щойно повернувся разом з вами, зразу ж таки й перезарядив. Це ви вiдносно того, скiльки вона ще зможе користуватися приладом для дихання? Повний, повний заряд! Ви ходили щось iз...

- Двi з половиною години, - пiдказав Сокiл.

- З того часу минуло ще близько пiвгодини. Значить, Галi вистачить заряду ще годин на вiсiм-дев'ять, - зробив висновок Микола Петрович. Проте... - i вiн спинився.

- Що, Миколо Петровичу? - стрепенувся Ван Лун.

- Нiчого, нiчого, Ван. Я подумав про iнше. Iдiть, друзi мої, на розшуки! Iдiть, не гайте часу!

Сокiл i Ван Лун закрiпили шоломи i вийшли.

Риндiн поглянув їм услiд i з тривогою похитав головою. Звичайно, розрахунки були правильними, заряду оксилiту в резервуарах скафандра мусило вистачити Галi ще годин на вiсiм-дев'ять. Проте... проте в академiка було все те ж саме побоювання, яке вiн не хотiв висловлювати товаришам. Навiщо? Якщо так, тодi анi вони, анi вiн сам нiчим уже не могли допомогти. Адже ж якщо Галя Рижко пiд час падiння пошкодила шолом, тодi... тодi справа дуже погана. Це побоювання виникло в Риндiна одразу, коли вiн уперше почув розповiдь сокола про те, що трапилося з Галею. Тепер лишалося тiльки чекати.

Микола Петрович хотiв вiдвернутися вiд тривожних думок роботою, але все валилося в нього з рук. Мила славна дiвчина, така весела, така завжди життєрадiсна! Вiн ходив по каютi, неуважно поглядаючи на прилади. Його погляд весь час спинявся на великому циферблатi хронометра: як обурливо повiльно, неможливо повiльно тягнеться час!