Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

А Ван Луна вона завжди трошки боялася, ранiше бiльше, а тепер менше, але все одно ще боїться. Вiн такий серйозний i насмiшкуватий, не такий, як Вадим Сергiйович, той наче сiрник: спалахнув, покричав, посердився трохи - i заспокоївся одразу. Ван Лун зовсiм не такий. Вiн дуже рiдко сердиться, але тодi Галя не наважиться бодай словом заперечити йому. I дуже рiдко також смiється, тому вона цiнує кожну його посмiшку. А коли б Ван Лун знав, де вона зараз, вiн обов'язково врятував би її, вже давно допомiг би їй, i не доводилося б думати, що час минає i витрачається дорогоцiнний кисень...

I нiхто не довiдається, що сталося з нею i як вона потрапила сюди, бiдолашна Галинка, i що то за дивнi, незрозумiлi камiнцi, якi весь час свiтяться! Таких на Землi немає, навiть сам Вадим Сергiйович не визначив би, що це таке. Дивовижнi камiнцi!

Рука Галi намацала бiля себе один з них. Дiвчина пiднесла камiнець ближче до очей, стиснула пальцями в товстiй гумовiй рукавичцi. Не дуже мiцний камiнець, навiть трошки кришиться пiд натиском. I свiтиться. I, здається, навiть ледь-ледь теплий - чи це тiльки враження таке, а не насправдi? Ну, звичайно, адже ж пальцi не вiдчувають нiякого тепла. Чому ж вона раптом вирiшила, що камiнець теплий?

Галя збагнула: дивне вiдчуття тепла, яке немов випромiнює камiнець, виникає тодi, коли вона пiдносить його зовсiм близько до очей. Тодi здається, що прямо в очi ллється тонке, приємне тепло. Дивовижнi камiнцi! Треба буде обов'язково показати їх Миколi Петровичу i Вадиму Сергiйовичу... так, показати, а от як це зробити? I час минає, час минає... от, якщо б вона не загубила радiопередавач, тодi так легко було б покликати на допомогу...

Цiкаво, чи ж далеко вона зараз перебуває вiд астроплана? А може, хтось iз товаришiв ходить, розшукуючи її, поверхнею Венери, там, нагорi, прямо над нею... Стоп! Чому вона ранiше про це не подумала? Адже Галя прекрасно пам'ятає, як добре вона чула пiд час вилазки в лiсi i Сокола, i Ван Луна на досить великiй вiдстанi. А тодi ж вона не включала переносного радiопередавача, вони обходилися маленькими, вмонтованими в скафандри... Значить, тi маленькi радiоустановки в скафандрах дiють не тiльки зовсiм зблизька... а тодi... тодi, виходить... ну, ясно, чому б їй не спробувати покликати товаришiв? Може, вони почують її, якщо перебувають десь недалеко! Особливо коли пiдвищити напругу в радiоустановцi - вона пам'ятала, як говорив їй Ван Лун:

"Якщо чомусь стане погано чути, Галю, це означає, що зменшилася напруга вiд мiнiакумуляторiв. Тодi треба її пiдвищити. Ось тут, бiля пояса, прикрита клапаном, є маленька ручка. Переведiть її направо - i напруга пiдвищиться. До речi, таке пiдвищення збiльшує й радiус дiї установки".

Уникаючи робити зайвi чи рiзкi рухи, Галя вiдшукала цю ручку i перевела її до краю направо. Скавчання дитинчат тварини всерединi печери зробилося майже одразу гучнiшим. Ага, це при пiдвищенiй напрузi приймач у скафандрi бiльше посилює звуки. Все правильно. До речi, як добре, що звуки її голосу не вийдуть з шолома - потвора нiчого не почує, адже ж у неї немає приймача!..

- Товаришi, чи чуєте ви мене? - голосно вимовила Галя, вкладаючи в цi простi слова всi свої надiї. - Товаришi, це я, Галина, - продовжувала вона i враз спинилася, до краю вражена.

Мiнливе, але яскраве блакитнувате свiтло раптом залляло всю печеру. Кожен камiнець, який до того вилучав рiвне i спокiйне слабке сяйво, тепер видавав яскравi пульсуючi хвилi блакитнуватого свiтла. Це свiтло тремтiло, змiнювало свою силу, то пригасаючи, то знову спалахуючи, воно наче вiдповiдало своїми коливаннями на слова дiвчини. Кожне її слово викликало новi й новi свiтловi хвилi. Щойно Галя змовкла - камiнцi в стiнах i склепiннi печери, незчисленнi блакитнi лiхтарики, одразу заспокоїлися, пригасли i знову лише м'яко миготiли в темрявi, немов крупнi свiтляки.

Зацiкавлена Галя повторила ще кiлька разiв одне й те ж саме слово:

- Товаришi!.. Товаришi!..

Камiнцi знову спалахнули, хвилi блакитнуватого свiтла линули вiд стiн i склепiння, вихопивши з мороку найдальшi кутки печери. I Галя виразно побачила на мить те, що дiялося посерединi її.

Там лежала величезна тварина, та, яка бiгла слiдом за нею вздовж пiдземного ходу. Вона повiльно ворушила в повiтрi своїми довгими i тонкими вусами-щупальцями. А бiля неї копирсалося iз десяток маленьких тварин завбiльшки з крупного собаку. Вони трохи нагадували ведмежат, - такi ж самi жовто-бурi, круглi, незграбнi. Проте загадковi хвилi свiтла, що залляли печеру, зникли так само раптово, як i з'явилися. Вусата потвора разом зi своєю родиною знову занурилась в темряву, ще непроникливiшу пiсля яскравого свiтла.

- Товаришi! - ще раз голосно мовила Галя. Вона так зацiкавилася дивовижним свiтловим явищем, що навiть на час забула про небезпеку, яка загрожувала їй.

Знову яскравi блакитнуватi хвилi свiтла прокотилися по всiй печерi - i знову згасли. Проте Галя цього разу встигла помiтити, як занепокоєна незвичним мiнливим свiтлом потвора тривожно заворушилася. її довгi щупальцi збуджено звились у повiтрi. Дiвчина почула, як загрозливо заревiла потвора, як вона пiдвела голову, озираючись.

- Е нi, досить експериментiв, - уже тихо проговорила Галя Рижко. Втiм, i цi неголосно вимовленi слова вчинили той же самий чарiвний ефект. Незчисленнi камiнцi в стiнах i склепiннi яскраво спалахнули, вилучаючи хвилi блакитного свiтла. I тепер Галя встигла помiтити, що камiнцi свiтилися не всi разом, а якось по черзi, теж хвилями, як ото хвилями хилиться долу од вiтру висока стигла пшениця в полi.

Але не на чудеснi камiнцi дивилася зараз, затамувавши подих, дiвчина. Вона з жахом побачила, як вусата потвора з грiзним ревiнням пiднялася i огледiлася. Потiм тварина повiльно повернулася i так само повiльно поплазувала вздовж печери. I хоча блакитнувате свiтло вже згасло, Галя ясно бачила в сутiнках, як потвора, дiставшись однiєї iз стiн, рушила вздовж неї, обмацуючи стiну вусами. її широкi лапи-гребiнцi прочiсували пухкий грунт, вiдкидаючи вбiк крупне камiння, наче пiщинки. Одна з заднiх лап потвори безсило звисала i тяглася за тулубом: тварина не користувалася нею.

Вона рухалася пiд стiною, повз вихiд з пiдземного ходу, далi, далi в напрямi до застиглої в нервовому напруженнi дiвчини, яка нерухомо лежала за плескатою скелею, мiцно стискаючи в руках свою останню надiю - гвинтiвку. Становище було безвихiдним, потвора в своєму русi попiд стiною вiдрiзала єдиний шлях вiдступу до пiдземного ходу. Ще кiлька хвилин - i вона опиниться тут, вона помiтить дiвчину, i тодi...

Дивно, непояснимо, - проте Галя раптом вiдчула, що вона бiльше не хвилюється, що страх, який був охопив її, кудись зник. На змiну йому прийшло напружене збудження людини, яка добре розумiє, що допомоги чекати немає звiдки, що вона повинна покладатись лише на власнi сили. Ну що ж, якщо так, то Галина Рижко не вiддасть дешево своє життя! Якщо треба боротися, - будемо боротися!