Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Ще один невеличкий пiдйом мiж гiгантськими деревами, що нагадували земнi кипариси.

Швидкими кроками Ван Лун пiдiймався схилом, поглядаючи на хмарне небо, яке виднiлося тут у просвiтах мiж високими стрункими деревами, що росли окремими групами. Його турбувала ще одна думка: чи не наближаються сутiнки? Звичайно, прожектор на грудях Ван Луна працював бездоганно, а радiохвилi, за якими вiн орiєнтувався, поширюються однаково i вдень, i вночi. Проте - все ж таки краще йти цим дивовижним оранжево-червоним лiсом при денному свiтлi. Адже в темрявi побачиш лише те, на що падає яскравий промiнь прожектора; а по контрасту, з тим - навколо все стає ще темнiшим. Крiм того, це яскраве промiння може вночi привертати увагу хижакiв...

Отже, про сутiнки. День на Венерi майже дорiвнюється земному лiтньому. Зараз - близько семи годин. Сутiнки настануть ще не скоро. Втiм, чи не почне тут, у лiсi, темнiшати ранiше?.. Зараз Ван Лун готовий був пошкодувати, що на дiлi не ствердилися припущення частини земних астрономiв, прихильникiв теорiї про повiльне обертання Венери навколо її осi. Тодi б тут темнiшало не близько дев'яти годин вечора, а значно пiзнiше... i це було б йому на руку...

Пiдйом скiнчився. Ван Лун зробив кiлька останнiх крокiв вгору схилом i помiтив, що за крайнiми цикадеями значно бiльше свiтла, наче лiс там взагалi обривався. Невже це та простора галявина, яку вiн бачив зверху, висячи в жилавих лапах гiгантської бабки? Ще кiлька десяткiв метрiв - i Ван Лун побачив.

Нi, це не просто галявина, а велике просторе плато: тодi згори вiн не мiг уявити собi його справжнiх розмiрiв. Тут справдi не було жодного дерева. Лiс вiдступав направо i налiво, до самого обрiю. Тiльки трава, висока i густа свiтло-оранжева трава вкривала тут грунт; не було видно навiть звичної на Венерi всюдисущої папоротi. Але не це вражало.

Дивнi, фантастичнi споруди, безформнi купи виднiлися там i тут, вони пiдiймалися з густої трави, - незграбнi, незрозумiлi, рiзнi за кольором: жовтi, коричневi, сiрi, рожевi. I всi вони рухалися! Так, вони не лишалися на одному мiсцi, вони повiльно пересувалися, наближались одна до одної, розходилися, розпадалися на частини i знову зросталися. Це було щось цiлком незбагненне, нi на що не схоже, неймовiрне!

- Може, я сплю на ходу? I це сниться? - проговорив вражений Ван Лун.

Дивнi споруди коливалися, вони прямо на очах змiнювали свої форми. Немовби вони складалися з окремих найпростiших геометричних тiл - куль, цилiндрiв з круглими обрисами. I кожна така куля, кожен цилiндр рухався, перекочувався, наче прилипаючи до iнших i потiм знову вiдпадаючи. Ось - Ван Лун ясно бачить це недалеко вiд себе! -жовто-золотава висока конiчна купа довгастих м'яких тiл, подiбних до товстих напiвпрозорих ковбас. Купа цих тiл лежить на травi. I вона ворушиться, вона пересувається кудись убiк, стикається з iншими купами, що складенi з свiтло-зелених пульсуючих куль, зроблених немов з м'якого холодцю. Кулi значно меншi вiд ковбас. Перша купа перекидається, падає на другу, накриває її, i обидвi розсипаються, перекочуються в високiй травi. А за кiлька секунд на цьому мiсцi знову виникає конiчна купа округлих цилiндрiв. Вони, здається, стали бiльшими, нiби потовстiшали. А свiтло-зелених куль уже немає, вони безслiдно зникли.

"Тварини?.. Тодi чому вони нагромаджуються одна на одну? Комахи? Зовсiм не схоже, - вагався Ван Лун, остерiгаючись вийти на загадкове плато. - Але, скажу, теж хижаки. Думаю, кулi не зникли. їх пожерли тi жовтi ковбаси. Напали i пожерли. А як? Не розумiю..."

Рух на просторому i широкому плато не припинявся анi на хвилину. Тепер Ван Луну здавалося, що всi цi кулi й цилiндри були дуже легкими, немовби наповненими повiтрям: чи ж не вiтер переносить їх з мiсця на мiсце? Але тодi в них немає нiякої небезпеки для нього, немає рацiї витрачати час на їх розглядання.

- Поспiшайте, товаришу Ван, поспiшайте! Ми чекаємо вас i дуже турбуємося, - повторював тривожний голос Галi Рижко. - Чи не збилися ви з вiрного напряму? Пеленгуйте нас!..

Цей вiрний напрям пролягає прямо через широке плато, вiд краю до краю заселене незнаними дивовижними живими iстотами. Обходити плато - ого, це, мабуть, кiлька зайвих кiлометрiв, не годиться! У Ван Луна надто мало кисню, надто мало часу. Треба йти навпростець. Хiба тiльки скласти, сховати висувну рамку антени: хоч цi iстоти i здаються легкими, але - хто їх знає? А якщо раптом налетять на нього i пошкодять рамку? Нi, обачливiсть не завадить.

Ван Лун намiтив точний напрямок через плато - по прямiй лiнiї до далекого старого кипариса на тому боцi: цей орiєнтир буде добре видно з першої-лiпшої точки плато. Голос Галi Рижко послабшав i тепер був ледве чутний, хоч як не повертався Ван Лун.

"Нiчого, Галю, на рiвному плато не зiб'юся з шляху. Потiм знову перевiрю. Вперед!"

Дивнi iстоти не звертали нiякої уваги на людину в скафандрi, що наближалася до них. Вони все так само рухалися i перекочувалися по травi. Ван Лун прискорив кроки, здивовано поглядаючи на незрозумiлi iстоти, повз якi вiн швидко проходив. Що ж це таке, зрештою?

Драглистi, пульсуючi тiла їх були зодягненi у зморшкувату щiльну плiвку, часом блискучу, часом тьмяну. Вони не мали анi голiв, анi кiнцiвок i все ж таки вони поводилися, наче живi iстоти, жодної митi не лишаючись нерухомими. Наче великi пухкi пузирi, вони накочувалися одна на одну, обмiнювалися мiсцями, горiшнi зiсковзували з нижнiх, знову нагромаджувалися в купи. Очевидно, саме так вони й пересувалися по плато.

Здалеку їх купи здавалися невеличкими. А тепер Ван Лун бачив, що найменша з тих куп сягала йому по плече. Вiдстань мiж окремими купами то збiльшувалася, то зменшувалась, i тодi мiж ними лишалися дуже вузькi проходи. Що далi йшов Ван Лун, то бiльше зустрiчав таких куп - i час вiд часу вiн змушений був квапливо пробiгати в проходах мiж ними, поки вони не зiмкнулися.

Ван Лун уже не йшов, а бiг: вiдшукувати проходи ставало дедалi труднiше, треба було раз у раз звертати налiво чи направо, стежачи за рухом куп. Ось вiн не розрахував напряму - i велике скупчення блiдо-рожевих куль штовхнуло його в бiк.

- Ого! - вражено вигукнув Ван Лун, насилу зберiгши рiвновагу.

Незрозумiлi iстоти виявилися зовсiм не такими легкими i повiтряними, як це здавалося здаля. Навпаки, кожна з них мала досить значну вагу, немовби тi пухирi були наповненi водою. I вiдштовхнути вiд себе купу, що рухалася, не змiг би навiть силач.

На щастя, блiдо-рожеве скупчення лише трохи натиснуло на Ван Луна, який вiдскочив i побiг далi, стараючись не ухилятися вiд намiченої ним лiнiї - до далекого кипариса на тому боцi плато. Проте вiн встиг помiтити, що купи дивних iстот чомусь почали пересуватися хуткiше. Вони поквапливо перекочувалися по травi, стикалися i вiдповзали вбiк, наче щось шукали на плато.

Iншим часом Ван Лун спинився б i, вiдiйшовши подалi, з цiкавiстю спостерiгав би це надзвичайне видовище. Дивнi iстоти виявляли всi ознаки збудження, їх забарвлення змiнювалося, переходило з одного блiдого вiдтiнку в iнший. Вони метушилися, перекидалися, падали, знову наповзали одна на одну. Кiлька невеличких куп поблизу вiд Ван Луна зiткнулися, з'єдналися в одну величезну, i так само швидко та нова купа розпалася, розсипалася на дрiбнiшi.