Владимир Владко - Сивий Капiтан (на украинском языке)

- Ти знаєш це не гiрше вiд мене, Валенто, - так само холодно i безжально мовив Кристобаль Гомец. - Адже про це говориться в полiцейських оголошеннях, розклеєних усюди. А якщо не знаєш, можеш подивитися. Полiцейськi собаки побували й тут, причепили он там таке оголошення...

Його рука вказала на придорожнiй стовп. Справдi, на ньому бiлiв аркуш паперу. Валенто Клаудо кинувся до нього.

Ще мить - i вiн голосно читав, розбираючи при мiсячному свiтлi текст, надрукований великими чорними лiтерами:

"Вiд державної полiцiї.

Оголошення.

Пункт перший. З метою охорони населення вiд злочинних дiй так званого Сивого Капiтана (вiн же Ернан Рамiро) полiцiя провела низку арештiв його спiльникiв...

Пункт другий. Кожен, хто буде викритий як спiльник цього небезпечного державного злочинця, буде безжально страчений...

Пункт третiй. Завтра, о дев'ятiй годинi ранку, у в'язницi Сан-Сальвадор буде страчено через вiдрубання голови першого з виявлених спiльникiв Сивого Капiтана Педро Дорiлью..."

- О проклятi!..- вихопилось у Валенто.

Олесь, вражений i розгублений, тримав у своїх руках Марту, яка тремтiла вiд ридання. Валенто Клаудо зробив рух, наче хотiв зiрвати оголошення.

- Стiй! - спинив його рiшучий голос Кристобаля Гомеца. - Не роби цього. Я не хочу, щоб завтра заарештували й мене. Iди геть, Валенто Клаудо! Ти знаєш: коли я щось сказав, то моє слово тверде. Облиш мене i не приходь сюди бiльше нiколи. В iншому разi я вже не розмовлятиму з тобою, ти зустрiнеш мою рушницю. Я сказав усе, Валенто Клаудо.

I вiн зник усерединi будинку, щiльно зачинивши за собою важкi дверi. Якусь мить Валенто стояв мовчки, стискаючи мiцнi кулаки. Потiм вiн ще раз вигукнув:

- О проклятi негiдники!

Його погляд спинився на Мартi, яка ридала, припавши головою до грудей Олеся. Вiн глухо пробурмотiв, опановуючи себе:

- Марто... дитинко...

Дiвчина не пiдводила голови, здригаючись вiд нестримного ридання.

Валенто провiв рукою по головi. До нього поверталося самовладання.

- Нi, цього не буде, цього не може бути! - вигукнув вiн. - Швидше назад, до Капiтана! Ще є час!..

Про який час мовив Валенто? Адже незабаром свiтатиме, хiба ж можна встигнути щось зробити?

- Швидше, швидше! Дiвчинко, заспокойся! Не можна витрачати анi хвилини! Бiжiмо до Капiтана! А, ти не знаєш, не знаєш, на що ще здатний "Люцифер"!.. Швидше!

Вiн схопив Олеся й Марту за руки й потяг за собою.

- Ще є час, ми встигнемо! Швидше!..

Вони бiгли що було сили туди, де стояв схований мiж скелями "Люцифер", де нiхто ще не знав про страшне оголошення, бiгли, задихаючись, слiдом за Валенто, який уже не вибирав дороги i тiльки час вiд часу повторював:

- Ще є час... ми встигнемо... швидше, швидше!..

I мiсяць, який спустився вже зовсiм низько, здавалося, бiг разом з ними над обрiєм, щоб допомогти їм своїм примарним свiтлом, допомогти бiгти якнайшвидше. А Валенто хапав повiтря широко розкритим ротом i уривчасто кидав, мов пiдганяючи сам себе:

- Ще є... є час... ми встигнемо... встигнемо!..

Роздiл двадцятий

1. ПЕРЕД ЛИЦЕМ СМЕРТI

Менша стрiлка великого годинника на стiнi вже впритул пiдiйшла до цифри 9. Бiльша, хвилинна стрiлка, наближалася до цифри 12. А телефоннi апарати вперто мовчали, не подаючи нiяких ознак життя!

Сивий Капiтан не з'являвся.

Начальник полiцiї, який разом з Мiгелем Хуанесом приїхав знов до Сан-Сальвадора ще о сьомiй годинi, нервово постукував кiнчиками пухких пальцiв по краю стола i час вiд часу переводив неспокiйний погляд з телефонних апаратiв на годинник i назад. Та невже й цього разу справа зiрветься?..

Все було напоготовi. Всi пости чекали з'явлення "Люцифера", щоб вiдразу одрiзати йому можливiсть вiдступу i розстрiляти його зблизька. Всi пости мали категоричний наказ: негайно сповiстити центральний пункт про появу "Люцифера". А центральний пункт мiстився тут, у кабiнетi коменданта в'язницi. Навiть це запобiгливий Карло Кабанерос добре обмiркував.

- Там буде стрiлянина, - мовив вiн ще вчора Мiгелевi Хуанесу, - там, де з'явиться "Люцифер", вiн, чорти б його вхопили, може, чого доброго, викинути якусь електричну мiну. Одним словом, навiщо нам рискувати? Краще зайняти позицiю за мiцними мурами, воно, знаєте, безпечнiше. А вони справляться самi. Повiдомлять же нас негайно, ми будемо знати й тут. Навiть зможемо вiдразу iнформувати мiнiстра.- Вiн мав на увазi встановлений у кабiнетi коменданта додатковий телефон прямого зв'язку, який з'єднував Сан-Сальвадор з мiнiстерством внутрiшнiх справ.

Мiгель Хуанес, певна рiч, не мав нiяких заперечень проти такого рiшення Кабанероса. Тут, у кабiнетi коменданта в'язницi, було значно затишнiше. Тiльки б задзвонив якийсь iз телефонiв! Тiльки б Сивий Капiтан вдерся в пiдготовлену для нього пастку!

Карло Кабанерос все ще не втрачав надiї. Хитра психологiчна гра, яку проводив генерал Альдумеро да Хуранiто, мусила дати, нарештi, бажанi наслiдки! Ось iще хвилинка, пiвхвилинки, ще кiлька секунд - i якийсь з телефонiв обов'язково задзвонить. Не може бути, щоб справа провалилася, не може бути, щоб самолюбний Ернан Рамiро не спробував звiльнити Педро Дорiлью!

I все ж таки телефони мовчали.

До кабiнету увiйшов комендант в'язницi. Вiн виструнчився по формi й доповiв:

- Пробачте, пане начальник, якщо не буде вашого наказу вiдкласти виконання вироку, час вести ув'язненого на страту. У нас все готове.

Вiдкласти виконання вироку? Нi, про таке не може бути й мови! Тим бiльше, що, зрештою... Ну, так, Сивий Капiтан не наважився на спробу врятування Педро Дорiльї, очевидно, вiн, зрозумiв, що це було б безнадiйною справою. Що ж, страта Педро Дорiльї, оголошеного державним злочинцем i спiльником Ернана Рамiро, сама по собi доведе двi речi. Перше: уряд i полiцiя не жартують, а й справдi вирiшили безжально карати всiх, хто зв'язаний з Сивим Капiтаном. I друге: страта покаже, що Сивий Капiтан нездатний виконати свою урочисту обiцянку допомагати тим, хто приєднається до нього. Це теж має значення. Гаразд!

Карло Кабанерос кинув останнiй погляд на мовчазнi телефоннi апарати i вiдповiв комендантовi в'язницi:

- Розпочинайте! Ми з паном Хуанесом також будемо присутнi на стратi.

На внутрiшньому дворi, що мiстився всерединi величезного кам'яного будинку в'язницi i був таким чином цiлком вiдрiзаний вiд зовнiшнього свiту, зiбралося вже чимало людей. Неподалiк вiд високого ешафота з великою дерев'яною колодою окремою купкою стояли чиновники, присутнiсть яких при стратi була обов'язковою за законом: прокурор, чини жандармерiї. Ближче до дверей головного входу юрмилися всюдисущi кореспонденти з фотоапаратами в руках: ясно, газети не могли залишити поза увагою таку сенсацiйну страту. Ще далi, бiля мурiв, тiснилися неминучi в таких справах цiкавi, яким удалося дiстати перепустку на криваве видовище. Цi були найбiльш збудженi; вони напружено всмоктували в себе кожну деталь, кожну рису, кожен рух прокурора чи когось ще з офiцiальних осiб. Адже вони з насолодою передчували, як пiсля страти будуть, захлинаючись, розповiдати про все це iншим цiкавим, що не потрапили сюди.