Василий Бережной - Сакура (на украинском языке)

- Друге поколiння живе пiд землею! - Кьоко розпалилася, на блiдих щоках з'явились рум'янцi, очi заблищали. Трохи помовчала, оглядаючи його знiчену постать, а тодi випалила: - Ми хочемо неба i сонця!

Неначе гримнув електричний розряд - ось воно те, про що здогадувався й чого побоювався Окуно Тадасi: Кьоко належить до пiдпiльного руху... Яка наївнiсть - протестувати проти Електронного Мозку! Нiби ця науково-технiчна система стала якимось узурпатором...

Окуно Тадасi поставив дiвчинку на пiдлогу, мовчки встав i, ще бiльше сутулячись, рушив до дверей. Дитина кинулась до нього, вхопила за поли пiджака i спитала:

- Окуно-сан, а чому Унiкум такий нехороший? Окуно вийняв з кишенi кiлька цукерок.

- Ось тобi вiд дiдуся Унiкума. Вiн добрий, вiн пiклується про дiтей...

Виходячи, кивнув на прощання, господиня теж мовчки вклонилася, кинувши на нього зухвало-вiдчайдушний погляд, i Окуно Тадасi зрозумiв, що ця жiнка вже нiчого не боїться.

Минуло кiлька днiв (днi i ночi в пiдземеллях розрiзняли за iнтенсивнiстю освiтлення тунелiв, сигналами про закiнчення роботи тощо), i Окуно Тадасi вiдчув, що йому бракує товариства Кьоко. Повернувшись iз служби, нудився, безцiльно тупцяв у своєму боксi. Кьоко турбувала уяву, притягувала думки. То уявлялися її щоки з продовгуватими ямками навскiс, то спливала її усмiшка, то вчувався її грудний голос: "Ми хочемо неба i сонця!" Кьоко-сан... Може, вона думає, що вiн сповiстить про неї в КС?* Ех, не знає вона його...

______________ * Контроль i санкцiї - репресивна установа, один з каналiв Унiкума.

Окуно Тадасi сам собi не наважувався признатись, що пристрасно бажає, щоб Кьоко полюбила його. Старий парубок, вiн не зазнав справжнього почуття, але здогадувався, що воно можливе, що навiть в їхню жорстоку епоху воно не зникло. Здогадувався i... чекав. Краса Кьоко якось нiби паралiзувала його волю, i вiн не наважувався заговорити про свої почуття чи хоча б натякнути їй. А тепер, пiсля такої небезпечної розмови... тунель, що з'єднував їхнi житла, завалено страхом i пiдозрiливiстю. В тiсних пiдземеллях люди ще дужче роз'єдналися, вiддалилися, кожен лишається наодинцi з собою...

Заклавши руки за спину, Окуно кружляв по м'якому синтетичному килиму, думаючи про нiщо, тобто зовсiм не думаючи. Навiть коли зазвучала музика виклику, продовжував машинально ходити вiд столика до дверей ванної кiмнати. Потiм знехотя торкнувся кнопки апарата. Та тiльки поглянув на екран - одразу стрепенувся. Кьоко! На нього дивилася Кьоко! Навiть не зауважив, що сусiдка дуже стривожена, що її обличчя аж потемнiло.

- Чи не могли б ви, Окуно-сан, завiтати на хвилинку? - звернулась до нього Кьоко.- Якщо, звичайно, маєте час.

- Маю, маю,- закивав головою iнженер.- Зараз прийду.

Коли Окуно зайшов до Кьоко, вона плакала. Витирала хусточкою очi, та сльози не переставали бiгти.

- Що трапилось, Кьоко-сан?

- Мiка-тян... Мiка-тян зникла...

- Мiка-тян?

Тiльки тепер вiн зауважив, що малої не видно в боксi.

- Я повернулась з роботи - її нема. Подумала, може, у вас - ви пробачте, Окуно-сан, що потурбувала...

- Нi, до мене вона не заглядала. Де ж вона може бути? Та ви заспокойтесь, Кьоко-сан, нiде вона не дiнеться. Може, в котрої з подруг?

- Я зв'язувалась - її нiде нема.

- Ну, як це - "нiде"?

Окуно пiдiйшов до Кьоко впритул i поклав руку їй на плече, бажаючи заспокоїти. Але жiнка раптом припала до нього, i плечi її почали здригатися ще дужче.

- Ну, не треба так... Заспокойтеся, Кьоко-сан... - Вiн почав гладити їй голову, як дитинi. - Знайдемо, зараз ми її знайдемо... А може, й сама ось прийде... - Обоє поглянули на дверi, нiби саме цiєї митi Мiка могла їх одхилити. Кьоко схлипнула i стишилась. Сiла просто на постiль, випроставши ноги.

- В останнi днi вона була якась не така, як завжди, - задумлива, мовчазна. Часто блукала по тунелях... Я передчувала: щось станеться, от i сталось...

Загадала загадку мала! Окуно мiркував уголос, прикидав, аналiзував рiзнi варiанти. Кьоко не полишала думка про нещасний випадок, i вона знову починала плакати. Окуно Тадасi заспокоював, як мiг, а потiм запропонував пiти на пошуки.

Кьоко iз вдячнiстю поглянула на нього, пiшла за ширмочку i швидко перевдяглася в кiмоно.

Головний тунель, незважаючи на те, що вже була пiзня година, повнився шумом i гамом. Рухомi дорiжки несли кудись тисячi людей, лунала музика транзисторiв, фiльмових реклам, i все це через кожну хвилину покривав гуркiт електропоїздiв, що пролiтали за невисокою легкою загорожею. Хiба в цьому тлумi знайдеш дитину? Кьоко прихилилася до Окуно Тадасi, наче й сама боялася загубитися в безконечному людському потоцi.

- Маленька моя вишенька... - шепотiла Кьоко. - Ой, горе...

- А де вона останнiм часом блукала? - спитав Окуно.

- Побiля станцiї Мейдi.

Подалися туди. Зiйшли iз стрiчки тротуару на бетонований перон.

Станцiя нiчим особливим не примiтна. Сiрi стiни з рекламними плакатами i схемами лiнiй метро. Перехiд на другий бiк попiд колiєю.

- I часто вона сюди приходила? - озирнувся навколо Окуно.

- Частенько.

- Що її тут приваблювало - не казала?

Кьоко зупинилась, приклала пальцi до губiв.

- Заждiть, Окуно-сан... Я їй часто розповiдала про сакуру... Мiка все допитувалась... З цiєї станцiї колись був вихiд до саду Мейдi. А там сакура...

- I ви допускаєте, що Мiка-тян могла...

- А що? - Страшна здогадка блиснула в очах Кьоко. - Це ж дитина!

Окуно Тадасi довго стояв мовчки. Якщо мала якимось чудом вибралася на поверхню... то яке чудо зможе врятувати її? Вона вже одержала безлiч рентгенiв... Але де вона знайшла вихiд?

Пiшли до сходiв, якими токiйцi колись заходили до станцiї. Тепер прохiд тут перекрито пластиковим щитом - Окуно добре це знає. Шкода, що тут темно, певне, можна б було помiтити слiди в поросi...

- Окуно-сан! - скрикнула Кьоко, стиснувши йому лiктя. - Он, погляньте...

Тадасi пiдвiв голову i побачив щiлину. Вузенька тьмава вертикаль вiддiляє щит вiд чотиригранної колони. Вiдсунуто!

Зiйшли на кiлька сходинок i виразно вiдчули потiк повiтря. Окуно кинувся вгору, притиснув долонi до щита i легко присунув його до колони перепинив потiк отруєного радiацiєю повiтря. Обiперся спиною об щит, чомусь провiв долонею по обличчю. Кьоко пiдiйшла до нього впритул, аж вiн вiдчув її гаряче дихання.

- Пустiть, Окуно-сан, я пiду за нею...

Розкинув руки, заступаючи їй дорогу:

- Божевiльна! Загинеш!

- Ну й що? - навдивовижу спокiйно обiзвалась Кьоко. - Разом з нею... моєю вишенькою... А нащо менi це довiчне ув'язнення? Пустiть...

- Не пущу! Треба взяти респiратори... Кьоко-сан, респiратори!

Вона стиснула йому плечi, намагаючись вiдштовхнути вбiк:

- Я бiгом! Ухоплю її на руки... Тадасi-сан, кожна мить дорога!

- Ну, тодi от що - лишайся тут, я сам...

Окуно вiдсунув щита i кинувся в прохiд - угору, на поверхню землi. Його обдало теплим, вологим повiтрям, серце одчайдушно билося, i вiн подумав: "Невже це я? Безглуздя!"