Василий Бережной - Селенiтка (на украинском языке)

- Як iнакше? - перепитав батько. - Вiдеофон.

Материна рука, стискуючи срiбного ножа, пiднялася та так i застигла в повiтрi, вся її постать зiщулилась в чеканнi: як реагуватиме Ярина? Це ж i справдi хороша iдея - вiдеофон!

А Ярина мовчала. Батьки насторожено, очiкувально дивилися на доньку, а вона пiдперла голову блiдою рукою й мовчки втупила погляд у стiну, нiби вперше побачила грубу кам'яну кладку.

Мовчанка ставала важкою, нестерпною. I коли Ярининi очi наповнились слiзьми, на щоках у батька з'явилися жовна, а мати не витримала, швидко пiдвелася й вийшла. Саме тiєї митi, коли вона була на порозi, Ярина раптом вiдчула, чiтко сприйняла її уривчасту думку: "А може, сказати?.. Бiдне дитя... Скiльки ж можна..." Дверi зачинилися, i цей миттєвий зв'язок обiрвався.

II

"Добре все-таки, що в усiх одна частота, - подумала Ярина, - i нiчого такого вiн не може сказати..." Якщо по правдi, то їй було б приємно, коли б Гена висловив те, що сяяло в його великих очах. Та вона не насмiлювалась навiть собi признатися в цьому. Перезирнуться крiзь великi скафандровi окуляри та й розгортають лопаточками чорний мiсячний грунт. Рухи мають бути плавнi, обережнi, бо одразу здiйметься хмарка пилюки.

- Я не сподiвався, що розкопки на Мiсяцi важчi, нiж на Землi, - лунає в Ярининих навушниках. Вона могла б i не вiдповiдати: адже з таким повiдомленням можна звертатися до всiх. Але Гена дивиться на неї й додає: Правда ж, Яринко?

- Не знаю, - шепоче вона. - Я на Землi не бувала...

- Що-о?

- Я народилась i виросла тут...

- Ох, як цiкаво! Селенiтка!

Гена здивований! Гена вражений, Гена захоплений! Вiн закидає дiвчину запитаннями, аж поки керiвник експедицiї - молодий, але строгий професор-нiмець - не зауважує:

- Чи не забагато ви балакаєте, Геннадiю?

- Vekzeihung! - весело вигукує аспiрант. - Пробачте! Мовчу. Я ж не знав, що Ярина - селенiтка...

- Геннадiю!

- Gut! Мовчу. Все.

Вiдтодi й прилiпилось до дiвчини - Селенiтка.

Праця з палеонтологами "i археологами iмпонувала Яринi, хоч вона й не розумiла їхнiх захоплень. Знайдено скам'янiлi рештки дерев - ну й що? Життя було i є скрiзь. Скафандр вiддiляв її вiд цiкавих поглядiв, а пiсля професорового зауваження навiть Гена не надокучав їй розмовами. Тiльки iнколи кине слiвце-друге, та й то по роботi. Годинами Ярина спокiйно, неквапно вiдгортала чорний, як рушничний порох, пiсок i думала про своє. Того вечора, коли батькам уже нiяк було вiдмагатися, вона взнала нарештi свою таємницю. Земля для неї - заборонена зона, там її чекає загибель. Порушивши Кодекс космонавта, мама свого часу приховала вагiтнiсть, i на дитинi позначились фiзичнi параметри Мiсяця: у шiсть разiв менше тяжiння, майже нульове магнiтне поле. Медичний висновок суворий i невблаганний: серцево-судинна система не витримає нi короткочасного перевантаження пiд час посадки на Землю, нi перебування на її поверхнi...

Розчулена мама, пригортаючи Ярину, шепотiла: "Це я вiдiбрала в тебе Землю... я прирекла тебе..." Навiть коли вона мовчала i тiльки важко дихала, Ярина сприймала її болiснi думки i щемливi жалi. З тих пiр вони з мамою зблизились i подружили якось по-новому, iнакше, нiж до того. Чи, може, Яринi так тiльки здавалось тому, що вiдчула себе дорослою? Мама порадила їй працювати на розкопках. "Ти ж мусиш глибоко вивчати свою рiдну планету, сказала, винувато усмiхаючись. - Адже ти на Мiсяцi - первiсток".

Мама подумала, що донька заспокоїлась. Насправдi ж Яринi тепер ще дужче кортiло на Землю. Ну, хоча б краєчком ока поглянути на синє море, зеленi трави, хоча б краєчком вуха почути щебетання птаства... Невже їй нiколи, до самої смертi, не вдасться вирватись з оцiєї великої в'язницi?

Ярина аж голову пiдвела, та побачила тiльки високi краї розкопу, а над ними - чорне, покраплене зорями, небо. Землi звiдси не видно було - затуляла стрiмка скеля. Дiвчина зiтхнула й знову взялася за роботу. Раптом скребок черконув по каменю. Обкопала, вийняла, обчистила щiточкою. Це був не зовсiм правильний куб з довжиною ребра не бiльше 25-ти сантиметрiв. На однiй iз граней камiнь мав лiйкоподiбну виїмку.

Ярина пiдвелася й вiднесла знахiдку професоровi, який працював у другому кiнцi розкопу. Поклавши скребок i щiточку, вiн деякий час мовчки розглядав камiнь, особливо заглибнику.

- Слухайте... - нарештi урвав мовчанку. - Та це, здається... Де саме лежала ця рiч? Покажiть.

Незграбно перевалюючись у своєму золотистому скафандрi, вiн потупав за Яриною.

- Ось тут, - показала дiвчина ямку, напiвзасипану лискучим порохом. - А що?

- Це... така знахiдка...

їх оточила вся рiзномовна група археологiв, i, за винятком одного скептика, всi схилялись до тiєї думки, що цей камiнь оброблений розумною рукою, що вiн, певне, призначався для добування вогню!

- Вiтаю вас! - вигукував Геннадiй. - Епохально!

Яринi було трохи нiяково, але захоплення цей камiнь у неї не викликав. Ну, знахiдка, може, навiть цiнна, якщо зважити, що це ж на Мiсяцi...

На Яринину дiлянку професор поставив ще трьох чоловiк, серед них Геннадiя, та як вони не старались - нiчого не знайшли. А Ярина протягом кiлькох годин вiдкопала ще кiлька дрiбних камiнчикiв, у яких вчене око професора розгледiло наконечники стрiл.

- Та їй сама Селена допомагає! - жартував Геннадiй. - Недаремно ж вона - Селенiтка! Слухайте, Яринко, та ви щаслива, як нiхто, а чому у вас очi сумнi?

Пiсля роботи вiн запросив її до Клубу, де можна порозмовляти без нiяких ларингофонiв, своїм природним голосом.

Тут, у свiтлих залах, наповнених свiжим повiтрям, люди вiдчували себе вiльно, розковано, хоч i перебували в надрах масивної гори.

Геннадiй був у пiднесеному настрої, сипав дотепами, веселими, хоч iнколи й грубуватими жартами. Та розсмiшити Ярину йому не вдавалось крижинки суму не танули в її очах.

"Така гарна дiвчина, а засмучена... - думав юнак, навiть не пiдозрюючи, що вона чує його думки. Та й нiхто ще не знав про цю її здатнiсть. - Невже безнадiйно закохана? А кого вона тут покохала? Хiба є хтось кращий за мене?"

Ярина усмiхнулась, i вiн по-змовницькому стиснув їй лiкоть.

Iшли пiд руку анфiладами кiмнат, говорили про всяку всячину, але Ярина чула i його думки:

"I що в нiй такого... Тонкий стан, гарнi ноги... Очi зеленкуватi... Синє волосся - як небо над Землею лiтнього вечора. Красива. А що таке краса... Пропорцiї тiла... Ет, вигадка, уява. Хитрiсть природи. Iнстинкт самозбереження, продовження роду... А то вчадiєш, i - краса, поезiя, кохання... Але ж це хвилює... Таки поезiя... От якби поцiлувати... Дяка природi за таку хитрiсть... Нi, вона таки незвичайна дiвчина. Щось таємниче, неземне... справдi неземне... Селенiтка... Мiсяць поставив свiй карб... Яке лице... Пройтися б з нею по Хрещатику... Хлопцi в'язи собi позвертали б, озираючись..."

Ярина знiяковiла, розгубилась i випалила:

- А гарно в Києвi... на Хрещатику?

Запитання було таке несподiване, що Геннадiй аж здригнувся.