Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

— Ура! — схопилася з місця Соня.

— Ур-р-ра-а-а!!! — заревли вболівальники.

— Ура! — закричав у мегафон Віктор Іванович, зовсім забувши, що він — неупереджений арбітр. — 2:2 — команда першої школи зрівнює рахунок!

Ще за хвилину він дав фінальний свисток і оголосив:

— Після п'ятихвилинної перерви команди виконають по три одинадцятиметрові штрафні удари, щоб виявити переможця гри і турніру!

Пенальті… Футбольна лотерея… Кожен уболівальник знає, що іноді команда грає гірше, ніж супротивник, а заб'є один пенальті — і все, гру виграно.

Пенальті — це дуель, гра нервів. Хто вийде переможцем з цієї дуелі, дуже залежить від воротаря. Важко воротареві зреагувати на удар з близької відстані — доводиться вгадувати, падати навмання в той чи інший бік. Але тут можна й самого себе обдурити: воротар упаде, а гравець спокійнісінько проб'є собі по центру воріт, саме в те місце, де щойно стояв воротар. Не проста це справа — бити пенальті, та ще складніша — їх відбивати.

Чу ще ніколи не відбивав одинадцятиметрові удари. Він узагалі на воротах сьогодні вперше в житті стояв. Першим випало бити футболістам з другої школи. Чу став посеред воріт і розчепірив лапи. Футболіст розбігся, вдарив і… 2:3 — м'яч у сітці. Чу й оком не встиг кліпнути, як пропустив гол.

Настала черга його колеги тримати удар. Дмитро Притика не схибив! Аякже — найкращий форвард у команді першої школи… 3:3.

Чу знову став у ворота, розчепірив лапи і розставив поширше ноги. Удар! — м'яч пролетів над лівою лапою й поцілив у «дев'ятку».

«Е-е-ех!» — зітхнули глядачі. 3:4.

Другим за команду Чу бив Олежко Сонях — малий, верткий, рудий і веснянкуватий хлопчик. Є!!! Прямо під ліву штангу полетів м'яч, а воротар кинувся до протилежної. 4:4.

Лишилося пробити по вирішальному удару кожній команді.

Чу стояв посеред воріт. Він широко розвів нижні й верхні лапи, від чого став схожим на рожеву волохату зірку. Футболіст із другої школи розбігся і вгилив по м'ячу. М'яч просвистів під праву штангу і вже майже перетинав лінію воріт і… Аж тут нерухомий Чу блискавично кинувся навперейми м'ячу, падаючи на траву. Одна мить — і м'яч перетинає лінію поля… збоку від воріт. Чу кулаком відбив його з воріт! Ура!!! Глядачі просто шаленіли, не вірячи власним очам.

— Молодчина, Чу! — несамовито волала Соня.

— 4:4!!! — кричав у мегафон Віктор Іванович. — Вирішальний удар виконає команда 1-ї школи! До м'яча підходить… Що? Чу Пластиліненко?!

Фізрук не помилявся: Чу вже розбігався для удару. Він за три скоки дістався до м'яча і вгилив його з такою силою, що навіть пудова гиря, і та полетіла б у ворота.

М'яч просвистів, наче стріла, пущена з арбалета, і затріпотів у сітці воріт.

Ще якусь часточку секунди ніхто не міг зрозуміти, що ж насправді сталося.

Першою отямилася Соня. Вона вихопила з рук Віктора Івановича мегафон і закричала:

— 5:4! Ми — чемпіони! Ура!

Захоплені глядачі на чолі з директором Хуба Бубою кинулися підкидати Чу в яскраве весняне небо і один поперед одного щось кричати. І, на радість Соні, найголосніше верещав Віктор Іванович. А кричав він ось що: — Молодець, Пластиліненко! ДЯКУЮ тобі за перемогу!!!

Соня ніколи не почувалася такою щасливою, як зараз. Вона щосили заволала в мегафон:

—Ти чув, Чу?! Це ж сьома! — ОСТАННЯ! — ПОДЯКА!..

Еге ж, у вас теж часто так бувало: прокидаєшся вранці, згадуєш минулий день — і вже знаєш, який сьогодні матимеш настрій. Якщо вчора трапилося щось приємне, ти тут-таки відчуваєш, як він покращується, якщо ж навпаки — негарне, то й настрій псується з самісінького ранку.

Сьогодні Соня прокинулася з чудовим настроєм. Учора був незабутній день — Чу здобув останню свою подяку. І дуже вчасно. Бо сьогодні, до речі, уже 27 травня, отже, вночі з понеділка на вівторок у лісі, де живе Чу, збереться літнє Велике Жахливе Збіговисько. Та нехай, не страшно — тепер Чу ніхто нікуди не закине: він заробив усі сім подяк від людей і довів чудовиськам, що з дітьми можна дружити, а з людь¬ми можна співіснувати, якщо поводитися по-людськи: гарно, виховано і по-чесному. І байдуже, світлий ти чи темний, гладенький чи волохатий, в горошок ачи в смужку, — дружба не зважає на такі речі…

І взагалі сьогодні страшенно важливий день. Адже в школі буде Останній дзвоник — лінійка і вручення похвальних грамот.

Соня до останнього чекала на Чу, але він так і не прийшов. Довелося йти на лінійку самій.

— Мабуть, готується до Збіговиська, — міркувала Соня. — Нічого, завтра прийде й забере свій табель. Думаю, зрадіє, бо оцінки в нього, та й у мене теж, мають бути гарні. Ми ж старалися.

Оцінки й справді виявилися гарними. Сам Хуба Буба вручав табелі найкращим учням. А найкращі, до числа яких потрапили й Соня з Чу, отримали ще й похвальні грамоти.

Соня взяла свій і Чу.

— А де це Плафтиліненко? — спитав директор.

— Не зміг прийти, — сказала Соня. — Але не хвилюйтеся, я йому все передам.

— Обов'язково передай, обов'язково, — дрібно закивав Кіндрат Мусійович. — У нього хоф оцінки й не вфі найкращі, але ми врахували його певні зафлуги в поведінці, героїфні моменти, так фказати… Передай йому, Фоню, передай… Соня летіла додому, мов на крилах. В рюкзаку за спиною були їхні з Чу табелі й похвальні грамоти — от бабуся зрадіє! І батьки у вівторок прилітають! Швидше б вони повернулися! Як же Соня за ними скучила! Як хоче обійняти їх і більше нікуди-нікуди не відпускати, ні в які Африки. Ну й, звісно, кортить побачити обіцяного папугу. Хоча, як не крути, їй більше, значно більше б хотілося мати собаку. Правда, Соня ще трішечки сподівалася, що той упир-глипач таки не перетворювався на пса, а вселявся в тіло цілком реального Тома, і тепер, коли глипача викрили, Том десь побігає-побігає собі, та й повернеться додому. Дівчинці дуже хотілося, щоб сталося саме так.

«Обов'язково всіх із Чу познайомлю», — вирішила Соня, і від того її настрій став ще кращий, а на душі зробилося так легко-прелегко, нібито вона була білосніжною м'якою пір'їнкою, яких так багато в бабусиній перині.

Удома на честь гарного закінчення третього класу бабуся влаштувала онуці святковий обід з лимонадом і тістечками. Соня сподівалася, що на трапезу завітає й Чу, однак він так і не прийшов. Так само, як і наступного дня, і наступного, і в понеділок теж…

«Мабуть, дуже багато справ перед Збіговиськом, — думала Соня, — але ж хоч на хвильку можна було забігти…» У понеділок дівчинка цілий день була сама не своя. А ввечері, лягаючи спати, Соня міцно-преміцно стисла кулачки і побажала, позіхаючи: «Хочу-у-а-а, щоб у Чу все скла-а-а-алося… добре на Збіговиську. І щоб ма-а-ама з татом щасливо й швидко долетіли до¬дому… і щоб у мене бу-у-ув… пе-е-е-а-а…сик… Добра-а-а-га-Добра-а-а-га-аніч, Соню».