Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

За вікном бабахнуло.

Соня рвучко підвелася з постелі. Що це? На¬снилося? Ні, по шторі промайнув сніп світла. Потім хтось легенько постукав у шибку.

Дівчинка підійшла. Вона не боялась, бо вже одного разу щось подібне з нею було, тоді прибув бабай. І нинішній грім надто скидався на гуркіт поштового мотоцикла Марка.

Так і є! За вікном Соня побачила невеличку постать у панамі. Це був торф'яник-поштар. Дівчинка відчинила вікно й перехилилася через підвіконня в теплу ніч.

— Термінова телеграма, — коротко повідомив Марко і простяг Соні папірець.

На аркуші в клітинку почерком Чу було написано:

— Як це?.. Що ж це?.. Чому бракує? — Соня ледве ворушила губами.

— Нічого не знаю, — стенув гострими плечима Марко. — Відповідь писати будеш?

— Відповідь? Не знаю… — Соня була сама не своя. — Як же це? «Прощавай…» Я не хочу!

— То відповіді не буде? — знову спитав листоноша Блискавичної пошти.

— Я сама! Чекай, ти ж можеш мене замість відповіді? На Збіговисько… Будь ласка, я тільки рюкзака візьму… Марко нічого не відповів, він просто мовчки підійшов до свого мопедика, сів на нього й голосно задирчав губами. Не гаючи часу, Соня закинула на плечі свій рюкзак і, вистрибнувши з вікна, вмостилася на поштовій скриньці торф'яника. Дівчинка міцно обняла його ззаду за пояс руками, щоб не впасти.

Навіть не озирнувшись, Марко задирчав ще дужче, його мопед набирав швидкість, аж раптом прямісінько під переляканою Сонею луснуло, в очах чи то в небі блиснуло, а потім закрутилося, закрутилося, замиготіло — зірки, дерева, темні хмари, якісь золотаві великі джмелі, кольорові стрічки, годинники, фіолетові й жовті мальви, і щось там ще, а потім усе злилося в одну бурхливу синю ріку, яка зусібіч оповила Соню, Марка і його мопед своїми численними хвилями-руками… і знову гримнуло, блимнуло і…

Мопед Марка приземлився посередині освітленої сяйвом великого багаття галявини, і Соня одразу ж упізнала її. Вона вже тут була, вже колись бачила безліч почвар довкола вогню, і тоді не дозволила їм скривдити Чу. Але тепер, мабуть, спізнилася. Зовсім поруч відбувалося страшне дійство: дві величезні потвори, трима¬ючи Чу за ноги, щосили розкручували бідолаху довкола себе зі страшною швидкістю.

Якимось дивом Чу помітив дівчинку й вигукнув:

— Бувай, Соню! Не сумуй, я не пропаду!

— Зараз відпустять — і гаплик, — зітхнувши, кинув Марко. — Прямісінько в Країну жаховиськ полетить. Швидкісна доставка.

— Не смійте! — Соня зіскочила з мопедика й кинулася до одноокого чудовиська, Верховного Страхополоха, що стояв трохи віддалік. — Ану, відпустіть його негайно!

— Стій спокійно! — вискнув спиноокий. — Він не зібрав сім подяк.

— Як?! Зібрав! Я вам зараз про всі розкажу! — обурилася Соня. — Перша — від бабці в автобусі! Друга…

— Отож-бо й воно! — жестом зупинив дівчинку монстр. — Акуло, — він звернувся до огидного недолюдка з обличчям чорним і порепаним, наче перепечена в багатті картопля.

— Привіт, хазяйко, — вишкірився той, показуючи дівчинці двоє гострющих іклів у верхньому ряді зубів, — не впізнаєш? Це ж я — твій песик. Я перетворився на цуцика і глипав за твоїм дітодругом, та й за тобою трохи приглядав, аякже…

— упир єхидно облизнувся.

— Отже, ніякого Тома не було й немає, — з гіркотою в голосі вимовила дівчинка.

— То був я, — підтвердив упир. — Мало того, і першої подяки, вважай, не було, бо ота бабця в автобусі — то теж був я. Отже, подяка не зараховується, бо я всього-навсього упир, а «дякую» мали бути від людей, дівчинко. Так що вибачайте, кіна не буде. А решта подяк — згоден, усі зароблені правильно, це правда. Хоч я й дуже старався завадити їх здобути. Якщо тобі цікаво, то знай: Ксерокс — то теж я, і про неандертальців губами вашого історика теж промовляв я, дорогенька… Ви програли, пора розплачуватись.

— Саме так, — підняв угору свій костур головний монстр. — Закидайте його! — звелів він двом здоровенним крутіям.

— Ні! — раптом вигукнула Соня. — Є ще одна подяка! Ось вона!

Дівчинка вихопила зі свого шкільного рюкзака похвальну грамоту Чу.

— Ось, читайте! Усі читайте! Чи ви не вмієте?

— Давай сюди! — сердито проскрипіло страхолюдисько й висмикнуло з рук Соні папірець.

Над галявою запала тиша, тільки було чутно, як потріскує багаття та крекчуть від натуги закидальники Чу. Тишу розітнув бридкий голос потвори:

— Шановні чудовиська! Від імені педагогічного колективу школи № 1 дякуємо вам за те, що зростили й виховали такого чудового учня. Ваш друг… — На цьому слові й так писклявий голос Спиноока пустив півня. Чудовисько прокашлялось, — …ваш друг Чу Пластиліненко показав себе з найкращого боку в навчанні, поведінці, громадській роботі та на спортивних змаганнях.

Директор школи Кіндрат Мусійович Кульбаба.

— Дурниці! — заверещав Акула. — Це ж не йому подяка, а всім нам! Не годиться! Не підходить!

— Не підходить! — заверещали й інші чудовиська. — Закидайте його! І цю малу з ним! Нема чого!..

— Зупиніться! — раптом, несподівано не тільки для Соні, а й для всіх монстрів, ревнув Верховний страхополох. — Відпустіть його.

— ЯК?! Навіщо?! Що таке?! — завили звідусіль. — Він же не виконав! Що сталося?!

— Це його подяка, — понуривши голову, промовив спиноокий. — Хай ми й чудовиська, але хіба це дозволяє нам чинити несправедливо, порушувати своє слово? Ні! Сильніші теж повинні вміти програвати. У цьому листі дякують нам, — сказав він, — але всі ми знаємо, що цю подяку заробив Чудовисько, і то без нашої допомоги, бо ми ж — навпаки — ще й заважали йому. Відпустіть його до дівчинки. Мусить бути по-чесному.

До Соні підійшов Марко.

— Молодчина. Я теж хотів би мати таку приятельку, як ти. Якщо треба буде кудись листа відправити чи бандероль, ти вже знаєш, де мене шукати. Звертайся — радо допоможу. Куди завгодно й дуже швидко.

— І навіть в Африку? — спитала дівчинка.

— Раз плюнути!

— А чи можна було б… — очі дівчинки загорілися й ураз погасли. — Але ж ні, вони вже, мабуть, давно вилетіли… пізно.

— Кажи-кажи, — твердо мовив Марко, — що треба?

— Я хотіла б відправити листа батькам у Африку, але так, щоб вони отримали його ще до того, як сядуть у літак, розумієш? Але вони вже скоро, мабуть, в Україні будуть.

— Пусте! — пирхнув торф'яник. — Не забувай, що маєш справу з Блискавичною Марковою поштою. Я працюю не тільки на відстані, а й у часі. Отримають, коли треба. Пиши листа.

— Якщо так, то я зараз! — зраділа Соня, витягла з рюкзака папір і ручку, написала кілька слів і вкинула Маркові в скриньку.