Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

5. Вбивство — це позбавлення життя іншої людини. Самогубство і замах на самогубство не може розглядатися як злочин.

6. Об’єктивна сторона вбивства характеризується: 1) діянням у вигляді посягання на життя іншої людини; 2) наслідком у вигляді смерті людини;

3) причинним зв’язком між вказаними діянням та наслідком. -

7. Вбивство може бути вчинено шляхом як дії, так і бездіяльності. Для позбавлення людини життя може бути застосований як фізичний (удар ножем, здавлювання шиї, отруєння тощо), так і психічний вплив (спричинення психічної травми, що заподіяла смерть, підмова до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту тощо). Для вбивства винний може використати м’язові зусилля свого тіла, різні знаряддя (ніж, камінь та ін.), а також привести в дію різноманітні механізми та речовини (пістолет, отрута тощо). З цією ж метою можуть бути використані явища природи, джерела підвищеної небезпеки, обстановка стихійного лиха тощо.

У разі вбивства шляхом бездіяльності йдеться про невчинення винним дії, яка б запобігла настанню смерті, за умови, що він був зобов’язаний здійснити її та мав можливість зробити це. Таке зобов’язання діяти може випливати із закону або інших нормативних актів (наприклад, мати, яка за законом зобов’язана піклуватися про немовля, не годує його), службового становища або професійних обов’язків (наприклад, особа медичного персоналу для спричинення смерті хворому не застосовує необхідного лікування), попередніх дій винного (наприклад, залишення кого-небудь у небезпеці для позбавлення його життя і невжиття заходів щодо його врятування) тощо. і

8. В окремих випадках на кваліфікацію вбивств може впливати спосіб їх вчинення (наприклад, вбивство способом, небезпечним для життя багатьох осіб).

9. Обов’язковою ознакою закінченого складу вбивства є настання злочинного наслідку — смерті людини. Відсутність такого наслідку виключає можливість притягнення до відповідальності за закінчений злочин. У таких випадках в діях винного можуть бути ознаки готування до вбивства або замаху на вбивство.

10. Для притягнення до кримінальної відповідальності за вбивство необхідно встановити причинний зв’язок між діянням винного і настанням смерті потерпілого. Це питання має вирішуватися слідчими та судовими органами в кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Тут треба виходити з того, що причинний зв’язок є об’єктивним та існує поза нашою свідомістю. Причинний зв’язок, що встановлюється, має бути не випадковим, а необхідним. Тому дія або бездіяльність особи може бути визнана причиною смерті іншої людини лише тоді, коли цей наслідок мав свою підставу у вчиненому діянні, ним породжувався, тобто був його необхідним результатом.

Процес розвитку причинного зв’язку припускає, що причина завжди в часі передує наслідку. При цьому не має значення, як скоро після вчинення злочинної дії настала смерть. Цей проміжок часу може бути значним. У справі М., засудженого за умисне вбивство з хуліганських мотивів, Верховний Суд України вказав, що хоча смерть і настала на 37 добу після одержаних поранень, суд, виходячи з того, що засуджений з великою силою завдавав удари ножем в місця розташування життєво важливих органів, а також з урахуванням висновків експертизи, правильно визнав, що смерть потерпілого перебуває в безпосередньому причинному зв’язку із заподіяними йому ушкодженнями (Судебная практика… — С. 6).

Нерідко помилки при дослідженні питання про наявність причинного зв’язку у справах про вбивство допускаються тоді, коли дії підсудного лише посередньо обумовили настання обставин, які послужили безпосередньою причиною смерті потерпілого.

Так, засуджений за умисне вбивство П., перебуваючи у стані сп’яніння, під час сварки зі своєю тещею С. завдав їй два удари молотком по голові, спричинивши відкриту череипо-мозкову травму з переломом правої тім’яної кістки, від чого через 25 днів теща померла. Верховний Суд України констатував, що таке рішення не випливає з обставин справи. Судово-медичною експертизою трупа встановлено, що смерть С. сталася не внаслідок травми голови, а від гнійного запалення легень, а також низки патологічних змін з боку серцево-судинної системи. З цього випливає, що смерть потерпілої не була необхідним наслідком дій П., не перебувала з ними в прямому причинному зв’язку. Тому П. не може нести відповідальність за закінчений злочин і його дії належить кваліфікувати як замах на умисне вбивство (Судеб-ная практика… — С. 3—4).

11. Вбивство — це протиправне позбавлення життя. Спричинення смерті, яке протиправним назвати не можна, поняттям вбивства не охоплюється. Наприклад, не є вбивством позбавлення життя людини в стані правомірної необхідної оборони. Але згода потерпілого на позбавлення його життя не є обставиною, що виключає протиправність вбивства. Так, зокрема, вбивство на прохання вбитого, вчинене з почуття жалю до нього, тягне за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.

12. З суб’єктивної сторони вбивство може бути умисним (статті 115— 118 КК) або необережним (ст. 119 КК). Обвинувачення особи у вчиненні вбивства, яке ґрунтується тільки на факті наслідків, що настали, за відсутності умисної або необережної вини, являє собою об’єктивне ставлення, чуже кримінальному праву. Тому у справах про вбивство суд повинен ретельно досліджувати усі обставини, що свідчать про те, чи діяв обвинувачений умисно або необережно.

13. Умисне вбивство може бути вчинене з прямим умислом, коли винний усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільне небезпечні наслідки у вигляді смерті іншої людини і бажає її настання, або з непрямим умислом — коли винний хоча і не бажає настання смерті іншої людини, але свідомо припускає її настання.

Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їхні стосунки. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має (п. 22 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2).

Умисне поранення життєво важливих органів потерпілого, внаслідок чого сталася смерть, судова практика розцінює як свідчення умислу винного на позбавлення життя і кваліфікує такі дії як умисне вбивство (Рад. право. - 1962. - № 1. - Ст. 151).