Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

Визначення рівної або меншої значимості заподіяної шкоди передбачає її порівняння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода — це завжди потенційна шкода, яка міститься в небезпеці, що загрожує, а заподіяна шкода — це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значимості і це здатне ускладнити оцінку їхньої співмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров’ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна).

Тому їхня порівняльна ціннісна оцінка в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. За однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, вартістю знищеного або ушкодженого майна і т. п.). У випадку ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями виступає ієрархія цінностей, передбачена ч. 2 ст. З Конституції України, де вищою цінністю визнається людина і її права та свободи, а також загальновизнана людська мораль, правосвідомість і правова культура, менталітет тощо.

13. На підставі ст. 39 КК 2001 р. правомірним має визнаватися позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами. В такому разі заподіяна шкода (смерть людини) є рівнозначною із шкодою відверненою (небезпека, яка безпосередньо загрожувала життю людини).

14. Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) — це порушення її співмірності, а саме: навмисне заподіяння правоохоронюваним інтересам більш значної шкоди, ніж шкода відвернена (ч. 2 ст. 39 КК). Необережне заподіяння такої шкоди не тягне кримінальної відповідальності. Слід мати на увазі, що зазначений ексцес відсутній при наявності можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шкоди. Це пояснюється тим, що наявність у особи можливості усунути небезпеку засобами, не пов’язаними із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам, свідчить про те, що особа не перебувала в стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі.

15. Треба мати на увазі, що особа, перебуваючи у стані крайньої необхідності, часто є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки або перебуває в екстремальній ситуації, у стані сильного душевного хвилювання тощо. У зв’язку з цим ч. З ст. 39 КК встановлює, що «особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці». Про поняття сильного душевного хвилювання див. коментар до статей 66 та 116 КК.

16. КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Відтак, умисні дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте перевищення меж крайньої необхідності повинне бути враховане судом як обставина, що пом’якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

Шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності, згідно зі ст. 445 Цивільного кодексу повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла. При цьому суд, враховуючи обставини, за яких була заподіяна шкода в стані крайньої необхідності, може покласти обов’язок її відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, котра завдала шкоди, або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

17. Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільне небезпечне посягання людини, що викликає необхідність у його негайному відверненні або припиненні; підстава крайньої необхідності — будь-яка небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди; 2) при необхідній оборот шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній не- -обхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка «права з неправом», а при крайній необхідності, навпаки, — сутичка «права з правом»; 3) при необхідній обороні заподіяна посягаючому шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту і може бути більш значною, ніж відвернена; при крайній необхідності заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) перевищення меж необхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 і 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, що пом’якшує покарання.

Стаття 40. Фізичний або психічний примус

1. Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

2. Питання про кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а та-

кож психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 40 КК, вчинення дії або бездіяльності, що заподіюють шкоду правоохоронюваним інтересам, під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками, не визнається злочином. Разом з тим, заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа зберігала можливість керувати своїми діями, а також заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам під безпосереднім впливом психічного примусу, вирішується залежно від наявності або відсутності стану крайньої необхідності (див. пункти 2-7 коментарю до ст. 39 КК).

2. Стаття 40 КК 2001 р. визначає фактично дві самостійні обставини, які за певних умов виключають злочинність діяння, на відміну від КК 1960 р., який не виділяв фізичний та психічний примус як самостійну обставину, що виключає злочинність діяння. При цьому, заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка під час вчинення діяння знаходилася під впливом непереборного фізичного примусу, внаслідок якого не могла керувати своїми вчинками, тобто повністю була позбавлена можливості вільно приймати рішення, визнається самостійною обставиною, що виключає злочинність такого діяння. Тому неможливість особи внаслідок застосування до неї фізичного примусу керувати своїми діями, у разі заподіяння нею шкоди, є безумовною підставою невизнання такого діяння злочинним. Так, наприклад, відсутній склад службового злочину в поведінці правоохоронця, до якого застосовувалися насильницькі дії з метою вимоги його відмови від перешкоджання здійсненню злочину, внаслідок чого особа не змогла попередити його вчинення або повідомити про його вчинення.