Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Раптом хтось грюкнув у вхідні двері. Усі повернули туди свої голови. З кухні прибігла злякана Флер. Білл зірвався з місця, цілячись на двері чарівною паличкою. Гаррі, Рон і Герміона зробили те саме. Ґрипхук мовчки зісковзнув під стіл. —Хто там? — крикнув Білл.

— Це я, Ремус Джон Люпин! — пролунав крізь завивання вітру голос.

Гаррі похолов зі страху. Що могло статися?

— Я — вовкулака, одружений з Німфадорою Тонке, а ти, тайнохоронець котеджу "Мушля", дав мені цю адресу і просив з'являтися за надзвичайних обставин!

— Люпин, — пробурмотів Білл, підбіг до дверей і розчинив їх навстіж.

Люпин ввалився через поріг. Білий на лиці, загорнутий у дорожній плащ, сивувате волосся розвіяне вітром. Він випростався, роззирнувся по кімнаті, щоб пересвідчитися, хто тут є, і крикнув на весь голос:

— Хлопчик! Ми назвали його Тед, на честь Дориного батька!

Герміона заверещала.

— Що?… Тонке… Тонке народила дитину?

— Так, так, народила дитину! — закричав Люпин. За столом здійнявся радісний лемент. Герміона й Флер пискнули разом: "Вітаємо!", а Рон вигукнув: "Ого! Нічого собі! Дитина!" — наче ніколи про таке й не чув.

— Так… так… хлопчик… — повторював Люпин, сам не свій від такого щастя. Він підійшов до стола й обняв Гаррі, так, ніби вони й не сварилися на площі Ґримо.

— Будеш хрещеним батьком? — запитав він, відпускаючи Гаррі з обіймів.

— Х—хто… я? —затинаючись, перепитав Гаррі.

— Та ти, а хто ж… Дора теж згодна, хто може бути кращий…

— Я…так… ого…

Гаррі був розгублений, здивований, захоплений. Білл побіг по вино, а Флер переконувала Люпина залишитися з ними на чарчину.

— Я не маю багато часу, мушу вертатися, —пояснив Люпин, усміхаючись усім присутнім. Він ніби помолодшав на кілька років. —Дякую тобі, Білле, дякую. Білл швиденько наповнив келихи. Усі встали.

— За Тедді Ремуса Люпина, — виголосив тост сам Люпин, — майбутнього видатного чаклуна!

— А на кого він схожий? —поцікавилася Флер.

— Я думаю, що на Дору, а вона каже, що на мене. У нього ще мало волосся. Як народився, було чорне, а за годину стало руде, клянуся! Поки я повернуся, мабуть, стане блондином. Андромеда каже, що в Тонке волосся теж почало міняти колір у той самий день, як вона народилася. — Він осушив келих. — О, давай ще один, — сказав Люпин, і Білл знову йому налив.

Вітер боровся з котеджиком, вогонь у каміні стрибав і тріщав, а Білл уже відкорковував нову пляшку вина. Люпинова новина примусила всіх стати інакшими, забути про стан облоги, в якому вони перебували. Звістка про нове життя приємно всіх схвилювала. Тільки на ґобліна не справила жодного враження ця святкова атмосфера, і він за якийсь час непомітно подався у спальню, яку тепер займав сам. Гаррі думав, що, крім нього, ніхто цього не помітив, однак побачив, що Білл теж дивиться, як ґоблін іде по сходах.

— Ні… ні… я справді мушу вертатися, — сказав Люпин, відмовляючись від ще одного келиха вина. Він встав і за кутався в дорожній плащ. — До побачення, до побачення… за кілька днів постараюся принести фотографії… усі будуть такі раді, що я вас побачив…

Він застібнув плаща, попрощався з усіма, обіймаючи жінок і тиснучи руки чоловікам, а тоді, сяючи усмішкою, повернувся у вітряну ніч.

— Гаррі, ти — хрещений батько! — сказав Білл, коли вони з ним зайшли на кухню, допомагаючи прибирати зі стола. — Це велика честь! Мої вітання!

Коли Гаррі поставив порожні келихи, Білл зачинив за ним двері, приглушивши гамір з вітальні, де всі ще й досі, навіть без Люпина, святкували подію.

— Гаррі, я хотів би поговорити з тобою наодинці. Це не так легко зробити, коли в домі стільки народу.

Білл завагався.

— Гаррі, ти плануєш щось з Ґрипхуком.

Це була констатація, а не запитання, тож Гаррі нічого й не заперечував. Просто очікувально дивився на Білла.

— Я знаю ґоблінів, — сказав Білл. — Я працював у "Ґрінґотсі", коли закінчив Гоґвортс. Якщо вважати, що взагалі існує дружба між чаклунами й ґоблінами, то я маю друзів серед ґоблінів… чи принаймні добре їх знаю і ставлюся до них з приязню. — І знову Білл завагався. — Гаррі, що ти хочеш від Ґрипхука, і що ти йому за це пообіцяв?

— Я не можу тобі сказати, — відповів Гаррі. — Вибач, Білле. За їхніми спинами відчинилися двері кухні. Флер при несла чергову порцію порожніх келихів.

— Зачекай, — сказав їй Білл. — Одну хвилинку. Вона знову вийшла, Білл зачинив двері.

— Тоді я мушу дещо сказати, — вів далі Білл. — Якщо ти уклав з Ґрипхуком якусь угоду, а особливо якщо в цій угоді йдеться про скарб, то будь украй обережний. Ґоблінські уявлення про власність, оплату й доплату відрізняються від людських.

Гаррі відчув млість, наче в серці заворушилася змійка.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

— Ми говоримо про цілком різні породи істот, — відповів Білл. — Ділові стосунки між чаклунами й ґоблінами століттями будувалися на взаємній недовірі… та ти й сам це знаєш з "Історії магії". Винні обидві сторони, я не стверджую, що чаклуни були святі. Проте деякі ґобліни, а особливо ті, що працюють у "Ґрінґотсі", свято переконані, що чаклунам не можна довіряти у справах, пов'язаних із золотом і скарбами, бо чаклуни нібито анітрохи не шанують ґоблінське право власності.

— Я шаную… — почав було Гаррі, проте Білл похитав головою.

— Ти не розумієш, Гаррі. Щоб це збагнути, треба якийсь час пожити серед ґоблінів. Для ґобліна справжнім і законним господарем будь—якого предмета є його виробник, а не покупець. Усі речі ґоблінської роботи, за їхніми уявленнями, законно належать лише їм самим. —Але ж якщо цю річ купили…

— … тоді вони вважають, що той, хто заплатив гроші, тимчасово цю річ у них позичив. Але їм дуже важко змиритися з думкою про перехід речей ґоблінської роботи від одного чаклуна до іншого. Ти ж бачив Ґрипхукове обличчя, коли в нього на очах передавали ту діадему. Він цього явно не схвалював. Гадаю, що на його переконання, як і на думку його найзатятіших одноплемінників, її треба було негайно повернути ґоблінам, коли помер перший покупець діадеми. Вони вважають, що наші звичаї зберігати в себе предмети ґоблінської роботи, передаючи їх від одного чаклуна іншому без жодної доплати, нічим не кращі за крадіжку.

У Гаррі з'явилося лиховісне передчуття. Він волів би знати чи Білл здогадується про значно більше речей, ніж дозволяє собі тепер говорити.

— Я хочу сказати, Гаррі, — додав Білл, беручись за ручку дверей, — щоб ти був дуже обережний з тим, що обіцяєш ґоблінам. Проникнути у "Ґрінґотс" менш небезпечно, ніж зректися обіцянки, даної ґоблінові.

— Ясно, — сказав Гаррі, коли Білл уже відчинив двері, — дякую. Матиму це на увазі.

Коли він ішов слідом за Біллом до вітальні, йому стрельнула в голову чудернацька думка—безумовно, від випитого вина. Тедді Люпин матиме хрещеного батька такого ж відчайдуха, яким для Гаррі був Сіріус.