Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Я не дуже спізнився? Уже почалося? Я щойно довідався, ія… я…

Персі затнувся й замовк. Він явно не сподівався зустріти тут ледь чи не всю свою родину. Якийсь час панувала збентежена мовчанка, а тоді її перервала Флер, звернувшись до Люпина в очевидній спробі зняти загальне напруження:

— То… якт'ам наш к'ихітнийТедді? Люпин, здригнувшись, закліпав очима. Тиша між Візлі тверднула, як лід.

— Я… о, так… усе добре! — голосно відповів Люпин. — Так, він разом з Тонке… у її матері.

Персі витріщався на всіх решту Візлів, а ті, заціпенівши, дивилися на нього.

— Ось, я взяв фото! — вигукнув Люпин, вийняв із внутрішньої кишені куртки фотографію і показав Флер та Гаррі знімок немовляти з бірюзовим чубчиком, що махало в об'єктив пухкеньким кулачком.

— Я був дурнем! — раптом прокричав Персі так голосно, що Люпин ледь не випустив фотографію. — Ідіот, пихатий ідіот, я… я…

— Закоханий у міністерство баран, що зрікся родини заради влади, — підказав йому Фред.

Персі ковтнув слину. —Так, такий я був!

— Що ж, цим усе сказано, — і Фред простяг Персі руку.

Місіс Візлі розридалася. Вона кинулася до Персі, відштовхнувши Фреда, й стисла його в обіймах, а він попліскував її по спині, не зводячи очей з батька.

— Пробач мені, тату, — сказав Персі.

Містер Візлі закліпав очима, теж підбіг до сина й обійняв.

— І чого це ти раптом прозрів, Персику? — поцікавився Джордж.

— Це вже давно мене мучило, — відповів Персі, витираючи очі під окулярами краєчком дорожнього плаща. — Я мусив знайти якийсь вихід, але це нелегко було зробити в міністерстві, бо там тільки те й роблять, що кидають за ґрати зрадників. Я зумів встановити контакт з Еберфорсом, і він мені десять хвилин тому натякнув, що Гоґвортс починає боротьбу. От я й прибув.

— Ми сподіваємося, що в такі складні часи тягар лідерства візьмуть на себе наші старости, — чудово зімітував Джордж пишномовну манеру Персі. — А тепер гайда нагору й готуймося до бою, бо для нас скоро не залишиться жодного нормального смертежерчика.

— То ви тепер моя невістка? — запитав Персі й поручкався з Флер, коли вони разом з Біллом, Фредом і Джорджем крокували до сходів.

— Джіні! — гримнула місіс Візлі.

Джіні, скориставшись атмосферою примирення, спробувала прокрастися до сходів.

— Молі, а якщо так, — запропонував Люпин. —Хай Джіні залишається тут — принаймні буде в курсі подій, але сама участі в битві не братиме?

— Я…

— Це добра думка, — рішуче підтримав Люпина—містер Візлі. — Джіні, залишайся в цій кімнаті, чуєш мене?

Джіні не надто сподобалась ця ідея, але, зустрівши незвично суворий батьків погляд, вона кивнула головою. Містер і місіс Візлі поспішили до сходів разом з Люпином.

— А де Рон? —запитав Гаррі. — Де Герміона?

— Мабуть, пішли вже до Великої зали, — припустив, озираючись, містер Візлі.

— Я щось не помічав, щоб вони повз мене проходили, — засумнівався Гаррі.

— Вони щось згадували про ванну кімнату, — сказала Джіні, — зразу після того, як ти звідси пішов.

— Про ванну кімнату?

Гаррі підійшов до відчинених дверей ванної й подивився. Там було порожньо.

— А ти певна, що вони казали про ван…

Але тут його шрам запалав вогнем, і кімната на вимогу зникла. Крізь високі ковані ворота з крилатими вепрами на колонах по обидва боки, над темними шкільними угіддями він дивився на замок, що сяяв вогнями. Наджіні лежала в нього на плечах. Він був одержимий тим холодним і жорстоким відчуттям мети, що завжди передувало вбивству.

Зачарована стеля Великої зали була темна і всіяна зірками, а внизу за чотирма столами гуртожитків сиділи розкуйовджені учні, дехто в дорожніх плащах, а дехто ще в халатах. Де—не—де мерехтіли перламутрово—білі обриси шкільних привидів. Усі погляди — і живих, і мертвих — були прикуті до професорки Макґонеґел, що промовляла з помосту на чільному місці зали. За її спиною стояли інші викладачі, серед яких вирізнявся золотистий кентавр Фіренце, і члени Ордену Фенікса, що прибули для участі в битві.

— …евакуація відбудеться під наглядом містера Філча та мадам Помфрі. Старости, за моїм сигналом ви зберете своїх учнів і організовано виведете їх до місця евакуації.

Багато учнів наче скам'яніли. Але коли Гаррі проходив уздовж стін, шукаючи за ґрифіндорським столом Рона й Герміону, з—за гафелпафського столу підвівся Ерні Макмілан і крикнув:

— А якщо ми хочемо залишитись і взяти участь у бою?

Пролунали ріденькі оплески.

— Повнолітні можуть залишитися, — сказала професорка Макґонеґел.

— А що буде з нашими речами? —запитала якась дівчина за рейвенкловським столом. — 3 нашими валізами й совами?

— Часу збирати речі немає, — відповіла професорка Макґонеґел. — Головне, щоб ви самі вийшли звідси живі—здорові.

— А де професор Снейп? — крикнув хтось із слизерин—ських дівчат.

— Він, як то кажуть, накивав п'ятами, — відповіла професорка Макґонеґел, і ґрифіндорці, гафелпафці й рейвенкловці радісно закричали.

Гаррі йшов залою повз ґрифіндорський стіл, виглядаючи Рона й Герміону. Там, де він проходив, учні озиралися йому вслід і лунав збуджений шепіт.

— Ми вже встановили захист навколо замку, — вела далі професорка Макґонеґел, — та навряд чи він довго протримається, якщо ми його не посилимо. Тому я попрошу вас діяти швидко й спокійно, виконувати все, що ваші старости…

Проте останні її слова потонули в іншому голосі, що луною прокотився в залі. Голос був високий, холодний і чіткий. Не зрозуміло було, звідки він лунає; здавалося, він іде прямо зі стін. Неначе монстр, що століттями дрімав у цих стінах.

— Я знаю, що ви готуєтесь до бою! — серед учнів пролуна ли крики, дехто хапався за товаришів, з жахом озираючись у пошуках джерела цього звуку. — Ваші зусилля марні. Вам мене не перемогти. Я не хочу вас убивати. Я з великою пошаною ставлюся до гоґвортських викладачів. Не хочу проливати магічну кров.

У залі запала тиша. Вона тиснула на барабанні перетинки, вона була така велика, що не вміщалася в чотирьох стінах.

— Віддайте мені Гаррі Поттера, — пролунав Волдемортів голос, — і ніхто не постраждає. Віддайте мені Гаррі Поттера, і я не зачеплю школи. Віддайте мені Гаррі Поттера, і вам буде щедра винагорода.

— Ваш час минає опівночі.

І знову їх поглинула тиша. Усі голови повернулися до Гаррі, усі очі вп'ялися в нього, а він завмер у тисячах цих невидимих променів. І тут з—за слизеринського столу хтось підвівся, і Гаррі впізнав Пенсі Паркінсон. Вона підняла тремтячу руку й заверещала: