Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Та ось же він! Поттер тут! Хапайте його!

Не встиг Гаррі й слова сказати, як усі учні заметушилися. Ґрифіндорці всі як один зірвалися на ноги і стали спинами до Гаррі, а обличчями до слизеринців. Далі встали гафел—пафці і, майже одночасно, рейвенкловці, захищаючи своїми тілами Гаррі. їхні погляди були звернуті до Пенсі, і Гаррі, збентежений і вражений, бачив, як з—під плащів і з рукавів вистромилися чарівні палички.

— Дякую тобі, міс Паркінсон, — холодно кинула профе сорка Макґонеґел. —Ти перша підеш з цієї зали за містером

Філчем. Інші учні вашого гуртожитку можуть вирушати слідом.

Гаррі почув порипування лав і тупіт ніг слизеринців, що виходили з зали.

— Далі йдуть рейвенкловці! — крикнула професорка Мак ґонеґел.

Поволі спорожніли всі чотири столи. За слизеринським столом не залишилося нікого, за рейвенкловським — кілька старшокласників дивилися, як покидають залу їхні товариші. Гафелпафців лишилося за столом значно більше, а ґрифіндорців — майже половина. Це змусило професорку Макґонеґел зійти з викладацького підвищення, щоб відіслати неповнолітніх.

— І не думай, Кріві! Іди звідси! І ти, Піксе!

Гаррі підбіг до родини Візлі, що сиділа за ґрифіндорським столом.

— Де Рон і Герміона?

— Хіба ти їх не знайшов?… — почав було стривожений містер Візлі, однак замовк на півслові, коли на підвищення вийшов Кінґслі і звернувся до присутніх у залі:

— До півночі залишилося всього півгодини, тож діяти треба швидко! Гоґвортські викладачі та Орден Фенікса узгодили план битви. Професори Флитвік, Спраут і Макґонеґел відведуть групи бійців на три найвищі вежі —рейвенкловську, астрономічну і ґрифіндорську, — звідки добре видно поле бою, і там зручні позиції для насилання заклять. Тим часом Ремус, — вказав він на Люпина, — Артур, — повернувся він до містера Візлі, що сидів за ґрифіндорським столом, — і я поведемо групи для наземного бою. Нам будуть потрібні люди для захисту входів у всі підземні тунелі…

— Бачу, це робота для нас, — озвався Фред, показуючи на себе й Джорджа, а Кінґслі схвально кивнув.

— Керівники, підходьте сюди, розділимо військо на загони!

— Поттере, — підбігла професорка Макґонеґел, коли учні, штовхаючись, заповнили поміст для отримання вказівок, — ти ж мав щось шукати!

— Що? Ой, — згадав Гаррі, — так!

Він трохи не забув про горокракс, трохи не забув, що сама битва мала точитися задля того, щоб він міг його знайти. Незрозуміла відсутність Рона і Герміони на якийсь час витіснила з його голови решту думок.

— То йди, Поттере, йди!

— Добре… зараз…

Він відчував, як його проводжали поглядами, коли він вибіг з Великої зали у вестибюль, і досі переповнений учнями, які не встигли евакуюватися. Піднявся з юрбою по мармурових сходах, але нагорі відділився й побіг безлюдним коридором. Страх і паніка заважали думати. Він намагався заспокоїтися, зосередитися на пошуках горокракса, але думки безтямно снували в голові, неначе оси у скляній пастці. Без допомоги Рона й Герміони він просто неспроможний був їх упорядкувати. Сповільнив ходу, зупинився посеред порожнього коридору, сів на постамент, на якому ще недавно височіла чиясь статуя, і витяг з капшучка на шиї Карту Мародера. І ніде не побачив імен Рона чи Герміони, хоч юрба учнів, які йшли до кімнати на вимогу, була така величезна, що всі їхні цяточки зливалися в одну пляму, приховуючи, можливо, і його друзів. Відклав Карту, затулив обличчя руками й заплющив очі, щоб зосередитися…

Волдеморт думає, що я піднімуся на Рейвенкловську вежу.

Ось воно: конкретний факт, від якого можна відштовхуватись. Він послав Алекту Керроу в рейвенкловську вітальню, і пояснення цьому може бути єдине: Волдеморт боявся, що Гаррі вже довідався про зв'язок горокракса з цим гуртожитком.

Але єдина річ, хоч якось пов'язана з Рейвенкловом, була втрачена діадема… а як міг горокракс бути тією діадемою? Хіба ж таке можливо, щоб слизеринець Волдеморт знайшов діадему, жодних слідів якої не могли знайти цілі покоління рейвенкловців? Хто міг йому підказати, де шукати, якщо ніхто з нині живих цієї діадеми не бачив?

Ніхто з нині живих…

Очі Гаррі, затулені руками, широко розплющились. Він

зістрибнув з постаменту й помчав назад тією ж дорогою, що й прибіг. Його гнала єдина й остання надія. Тупіт сотень ніг учнів, що поспішали до кімнати на вимогу, ставав дедалі гучніший, коли він, нарешті, добрався до мармурових сходів. Старости давали розпорядження учням своїх гуртожитків. Панувала штовханина. Гаррі побачив Захаріаса Сміта — він підганяв першокласників, щоб ті пробиралися в голову черги. Там і тут ридали молодші учні, а старші розпачливо гукали друзів або рідних…

Гаррі помітив перламутрово—білу постать, що пропливала внизу над вестибюлем, і закричав щосили, перекриваючи загальний гамір:

— Нік! НІК! Мені треба з тобою поговорити!

Крізь натовп учнів Гаррі насилу продерся до початку сходів, де його чекав Майже—Безголовий—Нік, привид ґрифін—дорської вежі.

— Гаррі! Мій любий хлопче!

Нік спробував потиснути Гаррі руки. Гаррі здалося, що їх опустили в крижану воду.

— Нік, ти мусиш мені допомогти. Хто привид рейвенклов—

ської вежі? Майже—Безголовий—Нік здивувався і навіть трохи образився.

— Сіра Пані, хто ж іще? Невже тобі потрібні послуги при—

видок?

— Якби ж це була саме вона… ти знаєш, де вона зараз?

— Стривай…

Нікова голова погойдувалася над гофрованим коміром, коли він закрутив нею туди—сюди, щось виглядаючи над роїнням учнів.

— Отам, Гаррі, ота молода жінка з довгим волоссям.

Гаррі подивився туди, куди показував Нік прозорим пальцем, і побачив високу привидку. Впіймавши погляд Гаррі, вона підняла брови і відпливла крізь стіну.

Гаррі побіг за нею. Знайшовши двері коридору, в якому вона зникла, побачив її аж у самісінькому кінці. Вона плавно віддалялася.

— Гей… Зачекайте!… Поверніться!

Вона зупинилась і зависла за кілька дюймів над підлогою. Гаррі подумав, що колись вона була вродлива — з волоссям до пояса, у довжелезній, аж волочилася по підлозі, мантії. Водночас вигляд у неї був бундючний і пихатий. Роздивившись її зблизька, він згадав, що кілька разів стикався з нею в коридорах, але ніколи не розмовляв.

— Ви Сіра Пані?

Вона мовчки кивнула головою.

— Привидка рейвенкловської вежі?

— Саме так.

її тон не обнадіював.

— Прошу вас, мені потрібна допомога. Розкажіть мені все, що знаєте про втрачену діадему.

Холодна посмішка скривила її вуста.

— Боюся, — відвернулась вона, щоб пливти далі, — що я нічим тобі не допоможу.

— ЗАЖДІТЬ!

Він не збирався кричати, але злість і паніка вже його переповнювали. Глянув на годинник, поки вона ширяла перед ним. До півночі лишалося п'ятнадцять хвилин.