Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Врятував? Врятував? Думаєш, він такий герой? Він рятував свою шкуру — свою і своїх дружків! Навіть не починай… я не дозволю тобі…

— Тине дозволиш? Не дозволиш мені?

Ясно— зелені очі Лілі звузилися до щілин. Снейп негайно почав виправдовуватися.

— Я не те мав на увазі… просто я не хочу бачити, як ти з нього робиш… ти йому подобаєшся, ти подобаєшся Джеймсові Поттеру! —Ці слова вилетіли всупереч його волі. — А він не… Усі думають… Великий герой квідичу… — Снейпа так переповнювали гіркота й ворожість, що він не міг зв'язати кількох слів. Ліліні брови від подиву піднімалися дедалі вище.

— Я знаю, що Джеймс Поттер — зарозумілий йолоп, — урвала вона Снейпа. — Мені про це не треба нагадувати. Але жарти Мульцибера й Ейвері просто зловісні. Зловісні, Сев. Я не розумію, як ти можеш з ними товаришувати.

Гаррі сумнівався, що Снейп узагалі почув, що вона сказала про Мульцибера й Ейвері. Коли вона образила Джеймса Пот—тера, Снейпове тіло розслабилось, а хода стала пружніша…

І знову змінилися декорації…

Гаррі побачив, як Снейп вийшов з Великої зали після іспитів на СОВи із захисту від темних мистецтв, побачив, як він покинув замок і випадково опинився неподалік того місця під березою, де сиділи Джеймс, Сіріус, Люпин і Петіґру Але Гаррі цього разу тримався поодаль, бо знав, що сталося після того, як Джеймс підняв Северуса в повітря і глузував з нього. Він знав, що тоді було зроблено й сказано, і не мав ані найменшого бажання вислухати це ще раз. Дивився, як Лілі підійшла до хлопців і почала захищати Снейпа. Здалеку почув, як принижений і розлючений Снейп обізвав її непрощенним словом:

— Бруднокровка.

Картина змінилася…

— Вибач мені.

— Мені начхати.

— Вибач мені!

— Дарма стараєшся…

Була ніч. Лілі стояла в халаті, склавши на грудях руки, перед портретом Гладкої Пані біля входу в Ґрифіндорську вежу.

— Я вийшла тільки тому, що Мері казала, ніби ти намірився тут спати.

— Ага. Я так би й зробив. Я не хотів назвати тебе брудно—кровкою, це просто…

— Само вискочило? — Лілі говорила без найменшого спів чуття. —Тепер уже пізно. Я роками тобі вибачала. Мої друзі не розуміють, чому я взагалі з тобою розмовляю. Ти зі своїми дорогоцінними дружками—смертежерами… бачиш, ти цього навіть не заперечуєш! Ти навіть не заперечуєш, що й сам хочеш стати таким! Ніяк не дочекаєшся, щоб приєднатися до Відомо—Кого?

Він роззявив було рота, та так нічого й не сказав.

— Я більше не можу прикидатися. Ти обрав свій шлях, а я —

свій.

— Ні… послухай, я ж не хотів…

— …називати мене бруднокровкою? Та ти ж, Северусе, усіх таких, як я, називаєш бруднокровцями. Навіщо робити для мене виняток?

Він намагався знайти якісь слова, але вона зміряла його зневажливим поглядом, розвернулася й полізла назад у отвір за портретом…

Коридор зник, але нова сцена виникла не одразу. Гаррі немовби летів крізь якісь мінливі форми й кольори, поки все навколо не ущільнилося знову. Він опинився на вершині пагорба, стояв самотній і змерзлий у непривітній темряві, а вітер свистів у гіллі кількох безлистих дерев. Дорослий Снейп озирався навсібіч, важко дихав, міцно стискав у руці чарівну паличку, чекаючи на когось або на щось… Його страх передався й Гаррі, хоч він і розумів, що йому ніщо не може зашкодити, але зазирав Снейпові за плечі, хотів збагнути, на що саме той чекає…

І тут повітря прорізав сліпучий, зазубрений струмінь білого світла. Гаррі подумав було, що це блискавка, але Снейп упав навколішки, чарівна паличка вислизнула у нього з руки.

— Не вбивай мене!

— Я й не збирався.

Звук Дамблдорового явлення потонув у свисті вітру в гілках. Албус височів над Снейпом, його мантія розвівалася на вітрі, лице підсвічувала знизу чарівна паличка.

— Ну, Северусе? Яку вістку хоче мені переказати Лорд Вол—

деморт?

— Ні… ніякої вістки… я тут із власної волі! Здавалося, Снейп збожеволів — він заламував руки,

чорне волосся мотилялося навколо голови.

— Я… я прийшов з попередженням… ні, з проханням…

будь ласка… Дамблдор легенько махнув чарівною паличкою. Хоч листя й гілляччя, як і раніше, хиталося від нічого вітру, одначе те місце, де він стояв перед Снейпом, огорнула тиша. —З яким це проханням може звертатися до мене смертежер?

— Пе… передбачення… пророцтво… Трелоні…

— Ясно, — сказав Дамблдор. — І що ж ти розповів Вол—демортові?

— Усе… все, що почув! — відповів Снейп. — Ось чому… з цієї причини… він думає, що там ідеться про Лілі Еванс!

— У пророцтві не згадується ніяка жінка, — сказав Дамблдор. — Там ідеться про хлопця, що народився наприкінці липня…

— Ти знаєш, що я маю на увазі! Він думає, що там ідеться про її сина, він полюватиме на неї… і вб'є їх усіх…

— Якщо вона для тебе така важлива, — глузливо дивився Дамблдор, — то, може, Лорд Волдеморт її пощадить? Ти не попросив у нього милосердя для матері в обмін на сина?

— Я вже… я вже його просив…

— Який же ти ниций, — кинув Дамблдор, і Гаррі ще не чув такої погорди в його голосі. Снейп аж зіщулився. — Отже, тобі байдуже, що загинуть її чоловік і син? Вони можуть померти, аби тільки ти здобув те, чого жадаєш?

Снейп мовчки дивився на Дамблдора.

— То сховай їх усіх, — прохрипів він. — Тримай її… їх… у безпечному місці. Прошу тебе.

— І що я за це від тебе матиму, Северусе?

— Від мене… за це? — Снейп приголомшено дивився на Дамблдора, і Гаррі чекав, що він почне протестувати, однак той після довгої паузи сказав: —Усе, що завгодно.

Вершина пагорба зникла, Гаррі вже стояв у Дамблдоровім кабінеті, і хтось жахливо ревів, наче поранений звір. Снейп повалився долілиць у крісло, а Дамблдор похмуро стояв над ним. За якусь мить Снейп підняв обличчя. Здавалося, що після тієї розмови на вершині пагорба для нього минуло кількасот років невимовних мук.

— Я думав… ти зумієш… її… вберегти…

— Вони з Джеймсом довірилися не тій людині, — відповів

Дамблдор. — Як і ти, Северусе. Ти ж, мабуть, сподівався, що Лорд Волдеморт її пощадить? Снейп ледве дихав.

— її син вижив, — додав Дамблдор.

Снейп смикнув головою, наче відганяв набридливу муху.

— її син живий. Очі — точнісінько, як у неї. Ти ж, мабуть, пам'ятаєш, які очі були в Лілі Еванс?

— НІ! — заревів Снейп. — її нема… Померла…

— Це каяття, Северусе?

— Краще б… краще б я вмер…

— А кому це потрібно? — холодно сказав Дамблдор. — Якщо ти любив Лілі Еванс, якщо ти справді її любив, то ти знаєш, як жити далі.

— Що… що ти маєш на увазі?

— Ти знаєш, як і чому вона померла. Зроби так, щоб смерть її не була марна. Допоможи мені захистити Ліліного сина.

— Йому не потрібен захист. Темного Лорда немає…