Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Відомо—Хто діяв саме так, як і сподівався Дикозор, — шморгнула носом Тонкс. — Дикозор казав, що той шукатиме справжнього Гаррі біля найдосвідченіших, найвправніших аврорів. Спочатку він гнався за Дикозором, а коли Манданґус їх розкрив, полетів за Кінґслі…

— Т'ак, це все дьюже добге, — втрутилася Флер, — та все одно не пояснює, звідки вони знали, що ми забигаємо 'Аггі сьоготні. Хтось був дьюже недбалий. Хтось патякати язиком і виказав дату вильоту. Це єдине пояснення, чому вони знали дату, але не весь плян.

На її вродливому обличчі блищали сльози. Флер з викликом поглядала на всіх, мовби підбурюючи щось їй заперечити. Ніхто не заперечив. Тишу порушувало тільки гикання Геґріда, що безуспішно затуляв рот хустинкою—як—скатертинкою. Гаррі глянув на Геґріда, який зовсім недавно ризикував власним життям, щоб урятувати Гаррі… на Геґріда, котрого він любив, котрому довіряв, який колись здуру вибовкав життєво необхідну Воддемортові інформацію в обмін на драконяче яйце…

— Ні, — голосно промовив Гаррі, й усі здивовано поверну лися до нього: вогневіскі ніби додало гучності його голосу. — Тобто… якщо хтось і зробив помилку, — пояснив свою думку Гаррі, — і бовкнув зайве, то це ж не було навмисне. Не можна нікого звинувачувати, — додав він знову неприродно голос но. — Треба довіряти одне одному. Я вірю вам усім і не думаю, що хтось із вас міг здати мене Воддемортові.

Після цих слів знову запала тиша. Всі дивилися на нього. Гаррі відчув, як пашіє лице, і випив ще ковток вогневіскі. П'ючи, подумав про Дикозора. Дикозор завжди з сарказмом ставився до Дамблдорової готовності довіряти людям.

— Чудові слова, Гаррі, — несподівано озвався Фред.

— Правильно, правильно, — додав Джордж, упівока поглядаючи на Фреда, в якого сіпався кутик рота.

Люпин подивився на Гаррі з дивним виразом обличчя, так, ніби його жалів. —Думаєте, я дурень?! — вигукнув Гаррі.

Ні, думаю, що ти такий, як Джеймс, — заперечив Люпін він недовіру до друзів вважав найбільшою ганьбою.

Гаррі знав, на що натякає Люпин: на те, що батька зрадив його товариш, Пітер Петіґру. Його охопила незрозуміла лють. Хотів заперечити, але Люпин відвернувся від нього, поставив чарку на столик і звернувся до Білла:

— Є ще одна робота. Я запитаю Кінґслі, чи він…

— Ні, — миттю заперечив Білл, — я це зроблю, я піду.

— Куди ви зібралися? —запитали в один голос Тонкс і Флер. —Треба забрати Дикозорове тіло, — пояснив Люпин.

— А це не може?… — почала було місіс Візлі, благально

дивлячись на Білла.

— Зачекати? — договорив за неї Білл. — Невже ти хочеш,

щоб його забрали смертежери?

На це ніхто нічого не заперечив. Люпин і Білл попрощалися й пішли.

Усі, крім Гаррі, попадали на стільці. Раптовість і неминучість смерті висіли в повітрі, мов мара.

— Я теж мушу піти, — озвався Гаррі. Десять пар очей злякано звернулося до нього.

— Не кажи дурниць, Гаррі, — застерегла його місіс Візлі. —

Що ти верзеш?

— Мені не можна тут лишатися. Він потер чоло — знову почало пекти. Понад рік не було

такого болю.

— Поки я тут, ви всі в небезпеці. Я не хочу…

— Та що за нісенітниці! — обурилася місіс Візлі. — Усе сьогодні робилося для того, щоб безпечно тебе сюди переправити, і, слава Богу, вдалося. І Флер уже погодилась, що весілля буде тут, а не у Франції, ми все підлаштували так, щоб залишатися тут разом і помагати тобі…

Вона нічого не зрозуміла. Тепер він почувався ще гірше.

— Якщо Волдеморт довідається, що я тут… —Та як же він довідається? — здивувалася місіс Візлі.

— Гаррі, є ціла дюжина місць, де ти зараз міг би бути, — сказав містер Візлі. — Він ніяк не може знати, в якому із захищених будинків ти перебуваєш.

— Та я ж не за себе турбуюся! —вигукнув Гаррі.

— Ми знаємо, —спокійно продовжував містер Візлі, — але всі наші сьогоднішні зусилля ні до чого, якщо ти нас покинеш.

— Ніде ти си не підеш, — прохрипів Геґрід. — Бодай ти скис, Гаррі, після всього, що ми пережили, доставляючи тебе сюди!

— Я що, дарма втратив вухо? — обурився Джордж, підводячись на подушках.

— Я знаю, що…

— Дикозор не захотів би…

— Я ЗНАЮ! — заревів Гаррі.

Він відчував, ніби його загнали в кут і шантажують. Невже вони гадають, що він не знає, скільки вони для нього зробили, невже не розуміють, що саме тому він і хоче звідси піти, поки своєю присутністю не завдав ще більших страждань? Запала довга й ніякова тиша, під час якої його шрам і далі поколював і пульсував. Нарешті цю тишу порушила місіс Візлі.

— А де Гедвіґа, Гаррі? —запитала вона, піддобрюючись. — Можемо поставити її біля Левконії й погодувати.

У грудях все стислося. Він не міг сказати їй правди. Допив вогневіскі, уникаючи відповіді.

— Чекай, Гаррі, от піде поголос, що ти знов це зробив, — озвався Геґрід. — Вислизнув від нього, поборов єго, коли він тебе ледве не злапав!

— Це не я, — понуро заперечив Гаррі. — Це моя паличка. Моя чарівна паличка діяла сама собою.

Трохи помовчавши, Герміона лагідно заперечила:

— Але ж це неможливо, Гаррі. Ти, мабуть, хотів сказати, Що насилав чари, сам того не усвідомлюючи, що ти діяв інстинктивно.

Ні, — не погодився Гаррі. — Мотоцикл падав, я навіть не знав тоді, де Волдеморт, а моя паличка сама крутнулася у руці і, знайшла його й поцілила закляттям, причому таким, якого я й не знаю. Я ще не вичакловував золотого полум'я.

— Нерідко, —сказав містер Візлі, — у стресовій ситуації Можна витворити чари, про які ніколи й не мріяв. Таке часто буває з маленькими дітьми, які ще не ходять до школи…

— Це було щось інше, — заперечив Гаррі, зціплюючи зуби.

Шрам палав вогнем. Він був сердитий і роздратований. Найбільше його дратувало, що вони всі вважають, ніби він володіє такою ж силою, як Волдеморт. Ніхто нічого не сказав. Він розумів, що йому не повірили.

Та й сам він, зрештою, ніколи не чув про чарівні палички, що самостійно насилають чари. Шрам несамовито болів. Гаррі ледве стримувався, щоб не застогнати. Пробурмотівши щось про свіже повітря, поставив чарку й вийшов з кімнати. Коли проходив темним двором, великий, скелетистий тестрал глянув угору, з шурхотом розправив свої здоровенні кажанячі крила і знову почав скубти траву. Гаррі зупинився біля хвіртки в садок, що позаростав дикими рослинами, дивився на них, потираючи лоба, й думав про Дамблдора.

Він знав, що Дамблдор би йому повірив. Дамблдор знав би, чому і як чарівна паличка Гаррі почала діяти самостійно, бо в Дамблдора були відповіді на всі питання. Він знав про палички все, він пояснив Гаррі, який дивовижний зв'язок існував між його чарівною паличкою і Волдемортовою… Але Дамблдор, як і Дикозор, як Сіріус, як його батьки, як бідолашна сова, був там, де ні з ким із них Гаррі вже не порозмовляє. Він відчув, як запекло в горлі, однак не через вогневіскі…